Написати лист    Головна сторінка
 
Головна
Структура ОНМЦК
Історія
Сценарії
Фотогалерея
НКС Волині
Часопис "ЯРОВИЦЯ"
Контакти
З яких причин вважаєте себе культурною людиною?
Працюю в культурній галузі
Читаю книги
Не вживаю нецензурщини

Ювілей Михайла Вербицького2015.02.16 16:50

Творчість Вербицького є важливою для історії розвитку вітчизняного музичного мистецтва. Спадок митця нараховує 133 відомих композиції. Найвагомішим твором є музика до Українського Державного Гімну «Ще не вмерла України» на слова Павла Чубинського.

Рішенням 37-ї сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО 200-річчя з дня народження українського композитора Михайла Вербицького включене до календаря пам’ятних дат на 2014—2015 рік, які будуть відзначатись під егідою цієї найбільш авторитетної в галузі освіти, науки і культури організації.

200-річчя від дня народження Михайла Вербицького та 150-та річниця першого публічного виконання національного гімну відзначатимуть на державному рівні. Згідно з Указом Президента України, передбачається проведення низки урочистостей, тематичних культурно-мистецьких акцій, а також  науково-практичних конференцій, круглих столів та  семінарів із вивчення і популяризації творчої спадщини Михайла Вербицького. Фахівці готують  ювілейне друковане  видання про історію створення Державного Гімну України. У планах – випуск  нотних видань Михайла Вербицького, а також його музичної спадщини на компакт-дисках. Крім того, в обіг буде введено однойменну ювілейну монету, поштову марку та конверт.

Високий художній рівень творів Михайла Вербицького дають право називати його першим західноукраїнським композитором-професіоналом, незважаючи на те, що він не закінчував спеціальних музичних шкіл і сучасники вважали його митцем-аматором.

Михайло Вербицький народився 4 березня 1815 року у селі Явірнику Руськім за 24 км від Сянока в родині священника. Його батько помер, коли Михайлові було тільки 10 років. Разом з молодшим братом вони залишились сиротами. Хлопчиком опікувався його родич, Єпископ Перемишльський Іван Снігурський.  Так вони опинилися в особливо мистецьки насиченому середовищі. Спочатку разом з братом Володиславом він вчився в гімназії, а згодом у ліцеї. Музичну освіту Михайло здобув у дяківській школі у Перемишлі (офіційна назва школи – Дяко-Учительський інститут). Оскільки мав гарний голос, то співав у славетному катедральному хорі Собору Івана Хрестителя. За його словами, дяківська школа була для нього консерваторією в мініатюрі, а катедральний хор дорівнював добрій опері – так гарно співали. У хорі глибоко шанували творчість композитора Дмитра Бортнянського, якого М.Вербицький назвав «українським Моцартом».

У 1833 році Михайло вступає до духовної семінарії у Львові. Тут він починає серйозно займатися музикою, опановує техніку гри на гітарі, яка стала його улюбленим інструментом, а згодом створює підручник для навчання гри на гітарі, пише п’єси для цього інструмента. Однак через матеріальну скруту                 

М.    Вербицький був змушений двічі залишити семінарію. Йому вдалося закінчити духовний заклад і стати священиком. У 1852 році одержав парафію в селі Млинах Яворівського повіту, де служив Богові і людям аж до смерті, що сталося в 1870 році. Ще й досі дивом збереглася та дерев’яна церковця,  в якій отець Михайло відправляв Літургію, а млинівські парафіяни горнулися  до свого пароха, любили й шанували його, бо був він священиком за покликанням. Захоплення музикою не згасало в ньому. Будучи душпастирем, писав Літургійні композиції, які ще й тепер співає уся Галичина. Створив літургійні шедеври «Єдинородний Сине», «Святий Боже», велично-пафосне «Алилуя», яке в народі називають козацьким, «Отче наш», причасний «Хваліте Господа з небес», «Ангел вопіяще», «Іже Херувими», «Буде Ім’я Господнє» та інші.

В кінці XVIII на початку ХІХ ст. рівень церковного співу у Західній Україні значно відставав від Центральної. Коли вже давали себе відчувати італійські впливи, в Західній Україні по церквах дяки зберігали старі традиції триголосих українських розспівів.

Михайло Вербицький з усією гостротою повстав проти «не музикальності» цих розспівів і став фанатичним прихильником нової тоді для місцевих обставин італійщини й пропагандистом творів Бортнянського. Перемишль у 40–х рр. ХІХ ст. став першим вогнищем музичного здвигу, в результаті якого західноукраїнська музика зблизилась із західноєвропейською. У Перемишлі в 1829р. був заснований постійний церковний хор. В основу його репертуару були покладені передусім твори Д.Бортнянського.

М. Вербицький створював світську музику. Він є автором хорових, вокальних, інструментальних творів, серед яких оперети «Гриць Мазниця» і «Школяр на Мандрівці» (1849 р.), мелодрама «Підгоряни» (1864р.), хори «Заповіт» «Поклін» «Думка», 12 симфонічних увертюр (1855–1865 р.), солоспіви, два полонези, вальс. Написав музику до двох десятків вистав.

 Він дав музичне життя поезії місцевих поетів, зокрема, М. Шашкевича, Ю. Федьковича та І. Чушалевича. Творчість композитора втілювалась у сільських умовах, за відсутності піаніно з використанням старої фісгармонії. Кантатою «Заповіт» (“Завіщаніє”) на слова Тараса Шевченка М. Вербицький відкриває нову епоху в розвитку хорової музики в Галичині. Цей прекрасний музичний твір оригінальний за структурою: він призначений для соліста, двох хорів — мішаного і чоловічого та симфонічного оркестру. Ця кантата вперше була виконана на Шевченківському концерті у Львові у 1868 році (Пригадаймо, що перший у Галичині концерт на честь Тараса Шевченка відбувся в Перемишлі 1863 року).

 Початок 60-х років XIX століття характеризується пожвавленням духовного життя в Галичині. Українські студенти та гімназисти виявляли патріотизм такими атрибутами, як червоні гарасівки, вишивані сорочки, козацькі шапки, а бойової патріотичної пісні не було. Гімн «Руської ради» з 1848 року «Мир вам, браття, всім приносим» не мав того революційного пафосу, якого так прагнула молодь.

І ось у львівському журналі «Мета» № 4,1863 рік, з’явився патріотичний вірш поета з Бориспіля (поблизу Києва) — Павла Чубинського — «Ще не вмерла України». Цей вірш припав М. Вербицькому до вподоби високопатріотичним змістом і легкістю форми. Спочатку Вербицький представив цю пісню як солоспів і сам виконав її на сходинах гімназійної «Громади» в Перемишлі. А щоб усі члени «Громади» могли твір бадьоро співати, то зробив з неї хорову композицію. Урочисто виконали хоровий доробок уперше в Перемишлі в день празника Св. Івана Хрестителя — 1-го липня 1864 року. На концерті був присутній старенький єпископ Тома Полянський. З глибокою побожністю він поблагословив і композитора та його твір у Княжгороді над Сяном. Це була знаменна подія.

Ця патріотична пісня немов веселка поєднала наддніпрянців із галичанами: «Заспіває наш брат за Дунаєм або під Полтавою, а у Львові і в Бескидах голос лунає. Застогне Галицька Русь під Карпатами, а понад Дніпром у людей серце болить.» — так писав 1863 року Пантелеймон Куліш у листі до редактора Львівської газети «Слово».

У Львові пісню «Ще не вмерла України» вперше у хоровому опрацюванні виконали на концерті, присвяченому відкриттю українського театру в новозбудованому «Народному домі». Надруковано текст пісні з нотами вперше у Львові в 1885 році у збірнику пісень під назвою «Кобзар».

Минали роки... Пісня «Ще не вмерла України» розправляла крила. Вона стала українським національним гімном, а тепер – Державним Гімном України.

В останні роки життя композитор займався педагогічною діяльністю, писав статті, творив музику. Серед його учнів були  священики-композитори Віктор Матюк і Порфирій Бажанський.

Багатогранний талант Михайла Вербицького розвивався і розцвів у лоні української Церкви в Перемишлі. Власне, це місто стало осередком української хорової музики в Галичині. Катедральний хор Собору Івана Хрестителя, славетна дяківська школа, гімназійне товариство «Громада» – ось те цілюще джерело, з якого черпав натхнення і снагу до праці отець Михайло Вербицький. Він до останнього дня служив двом великим силам нашого духовного життя – молитві і пісні – служив самовіддано та одержимо.

У двадцятих роках XX ст. на могилі М.Вербицькому поставлено пам’ятник, який нагадував два нерозквітлі бутони, що символізували не до кінця розквітлий талант композитора. На цементній оправі пам’ятника вибито прізвище і роки життя Михайла Вербицького. Згодом дописали: «Автору гімну України».

12 квітня 2005 року посвячено пантеон над могилою о. Вербицького в                     с. Млини (Польща), будівництво якого ініційовано та здійснено під керівництвом Степана Лукашика.

У червні 2013 завершився Всеукраїнський конкурс на найкращу концептуальну ідею пам’ятника Михайлові Вербицькому, що був оголошений Львівським регіональним суспільно-культурним товариством «Надсяння». На конкурс надійшов 21 проект. Перемогу здобув проект творчого колективу скульпторів Андрія та Володимира Сухорських і архітектора Володимира Стасюка. Пам’ятник спорудять спеціально до 200-річчя від дня народження народного композитора, громадського діяча, автора мелодії державного гімну «Ще не вмерла Україна» у Львівському сквері на розі вулиць М. Вербицького і генерала Т. Чупринки.  

Лихоліття, що знищили пам’ятки нашої культури, не торкнулися автографа автора музики. Текст цього твору (слова і музика) зберігається у рукописному відділі Наукової бібліотеки імені В.Стефаника АН України. Рукою композитора В.Матюка на першій сторінці написано: «Манускрипт Михайла Вербицького». На пам’ятку і до переховання в бібліотеці передаю хвальному товариству «Станіславівський Боян». Зіставлення тексту, опублікованого в «Меті», з рукописом М.Вербицького, засвідчує, що вони тотожні.

Цікаво зазначити: первісну музику М.Вербицький написав для солоспіву в супроводі гітари, а вже згодом розробив її для хору. Мелодія пісні, зафіксована в рукопису, загалом збігається з пізнішим хоровим аранжуванням. Як бачимо, спочатку «Ще не вмерла України» існувала як вірш, що виник на Наддніпрянській Україні, а піснею-гімном став у Галичині, де вже були певні традиції створення й побутування патріотичних пісень. На тлі галицьких пісень-гімнів «Ще не вмерла України» вирізняється широтою осмислення історичної долі народу, проникливістю погляду на перспективи його духовного відродження. Утверджувана піснею віра у національне визволення й культурне піднесення народу обабіч кордонів, заклик стати в бій кривавий від «Сяну до Дону», висловлене в гімні сподівання, що пісня волі «За Карпати відіб’ється, загомонить степами, України слава стане поміж народами» передвіщали прийдешні світлі часи воскресіння народу.

Саме як національний гімн «Ще не вмерла України» визнавався Іваном Франком, Лесею Українкою, трудовими українськими громадами в різних куточках світу. Особливо широко вживали цей гімн через те, що його авторами були наддніпрянець і галичанин – це підкреслювало соборність українських земель. Як державний, його законодавчо закріплено ухвалою сейму Карпатської України (1939).

Спрямована в майбутнє, головна пісня українського народу утверджує його волю віддати все за «нашу свободу». Чіткою спрямованістю в майбутнє, завдяки визвольному пафосові пісня пустила глибоке коріння у національну свідомість українців обох частин України, особливо в період створення Української Народної Республіки, виконуючи функції загальнонаціонального гімну.

Пісня-гімн вийшла за рамки української поезії. На початку ХХ століття її переклали кількома іноземними мовами, зокрема німецькою. Відомі два видання, де «Ще не вмерла України» подано в перекладах двох поетів – українця Остапа Грицая («Пісні України», Київ, 1918) та німкені Анни Шарлотти Вуцької (Лейпціг, 1919). Перше видання містить тексти і ноти пісень, друге – лише переклади. Першому судилося разом з Державною хоровою капелою О.Кошиця об’їхати багато країн… Знакові та важливі свята українського народу завершуються урочистим виконанням Гімну.

3 17 вересня 1991 року Українське радіо розпочинає передачі виконанням пісні-гімну «Ще не вмерла України», а 5 грудня того ж року вона вперше офіційно зазвучала урочисто на засіданні Верховної Ради України, присвяченому підсумкам Всеукраїнського референдуму та виборам Президента нашої держави у виконанні уславленого хору ім. Г.Верьовки під керівництвом А.Авдієвського. Так Гімн, створений двома синами розділеної Імперіями України, повернувся до пісенної скарбниці народу…

Михайло Вербицький – уродженець західних окраїн українських земель, що здавна славилися культурними традиціями, один із перших композиторів – професіоналів у Галичині. Постать Михайла Вербицького (1815-1870 рр.) напрочуд показова для розвитку української культури минулого століття як жанрово-стильовим характером музики так і особливостями життєво-творчого шляху. Значною мірою ізольоване від громадсько-політичного і культурного життя існування убогого сільського священика несподівано поєдналося з великою напругою і результативністю творчого процесу, відсутність гучних патріотичних декларацій зі спонтанним відчуттям приналежності до українського народу, цілеспрямованим зусиллям примножити його духовні надбання.

 

 
Всі права захищено © 2024
Волинський обласний науково-методичний центр культури
Розробка сайту: веб-студія "WebMaestro"