Написати лист    Головна сторінка
 
Головна
Структура ОНМЦК
Історія
Сценарії
Фотогалерея
НКС Волині
Часопис "ЯРОВИЦЯ"
Контакти
З яких причин вважаєте себе культурною людиною?
Працюю в культурній галузі
Читаю книги
Не вживаю нецензурщини

Мова як носій нематеріальної культурної спадщини України2022.05.10 12:31

 

Мова як носій нематеріальної культурної спадщини України

 Інформаційно-методичний та сценарний матеріал для просвітницької роботи закладів культури про найголовніший етнічний елемент нематеріальної культурної спадщини України під час воєнної агресії  – українську мову, яка стала головною причиною так званої «денацифікації»


Нематеріальна культурна спадщина постає в п’яти визначених ЮНЕСКО «доменах» або напрямах. Різні елементи нематеріальної спадщини можуть належати до кількох напрямів одночасно. На першому офіційно визнаному місці цього переліку, згідно з Конвенцією ЮНЕСКО 2003 року, визначено мову як носія нематеріальної культурної спадщини України (відповідає визначенню Конвенції).

Традиція усної оповіді й усна історія включають у себе величезну кількість різних пероральних форм вираження, таких як прислів’я, примовки, загадки, розповіді, вірші, легенди, міфи, пісенні тексти та епічні пісні, змови, молитви, декламацію, драми, мультфільми, мемуари, похоронні плачі тощо. Традиція усної оповіді й усна історія спрямовані на передачу знань, культурних і соціальних цінностей та колективної пам’яті. Вони відіграють ключову роль у культивуванні культури. Сутність ідентичності кожної нації визначає засіб спілкування. Багатство й своєрідність української мови відоме всьому світу і її привабливості не викликають ні в кого сумніву. Мовний конфлікт у нашій державі виник у зв’язку з далеко не дипломатичним витісненням рідної мови іншою, а з російською мовою, яка в політичному плані відіграла роль агресивної зброї у боротьбі за право володіння не тільки нашою свідомістю і територіями, а й повним знищенням українців як нації.

Тема мовного спілкування претендує як на першочергове обговорення, так і на конкретний докір опонентів. Чи на часі порушувати це питання в державі, яка потерпає від цинічного ворога, що прийшов «освобождать русскоязычных» від гноблення затятих українських «нацистів»? 

 Так уже сталося, що Україна є двомовною державою. І це не заслуга, а радше наш спільний біль. Це результат хитрого совіцького виховання – тонкого, вишуканого і далекоглядного. Починаючи від стимулювання російських філологів у загальноосвітніх школах, посадовий оклад  яких був суттєво більшим, від цього і високі конкурси в філологічних вишах на русфак. У погоні за копійкою підсвідомо стирали свою ідентичність. Школи отримували підручники із такими назвами: «Українська література» і «Родная литература», «Українська мова» і «Родная речь». Тобто ближчою до серця мала бути «родная», із Пушкіним, Толстим і Достоєвським, а своя, із творами Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, – просто «українською». Хоча офіційно й не проголошувалося, що потреба в мовах інших народів совдепу відпаде за непотрібністю і запанує повсюди один-єдиний, «великий и могучий русский язык», але це випливало з усього напряму життя. 

Це ж саме відбувалося із культурними надбаннями народів, які в усіх галузях поволі переймали псевдопатріотичні російські мотиви. Російська мова в Україні в устах багатьох стала суржиком, утративши як свою ідентичність, так і скалічивши вишукані привабливості рідної. У той же час слово «русский» почало набувати далеко не позитивного змісту: «Русская водка», «русская рулетка» і сумнопідсумовуючий термін «русский мир». 

Саме вигадані утиски російської мови начебто стали причиною вторгнення на наші землі. Але те, що мало бути паролем для «порятунку» російськомовних, не спрацювало ні на йоту. Яскравий приклад: великий прихильник «русского мира» із Краматорська Олександр Ржавський, голова партії «Единая родина» і нардеп третього скликання Верховної Ради України, був застрелений російським солдатом-мародером у своїй оселі. Не допоміг ні «русский язык», ні любов до «единого отечества», ні ненависть до України, – словом, не знайшли «взаімопоніманія».  

Звісно, кожна нація має право спілкуватися рідною мовою і здобувати визнання у світі власною культурою, традиціями, звичаями. Читаємо в оригіналі польських, англійських, російських класиків і визнаємо їх майстерність. Українську літературу інтелігентні люди теж сприймають належним чином. Навіть Владімір Маяковський писав у вірші «Долг Украине»: «Говорю себе: /  товарищ москаль, / на Украину / шуток не скаль. / Разучите /  эту мову … эта мова / величава и проста…». 

Наша солов’їна займає природну нішу в плеяді світових мов. Лине з екранів телевізорів, динаміків радіо, радує слух народними і сучасними піснями, додає мудрості через усну народну творчість… Тож незрозуміло, чому багато громадян України відчувають у серці непідробний патріотизм – і не мають бажання вивчити українську. До деяких прозріння приходить, на жаль, унаслідок аж надто жорстоких аргументів, та й то, як не дивно, далеко не до всіх. Полякам, що прийняли більшість біженців з України, годі зрозуміти, чому ті розмовляють російською та ще й  вимагають у польських школах відкриття російських класів. В одному німецькому місті, групі наших біженців дали україномовного куратора, так вони стали вимагати російськомовного. Від чого ж тоді вони тікають і скільки разів їх потрібно «рятувати»?!

 І все ж до російськомовних біженців потрібно ставитися терпимо. Бо декотрі наші західняки порушують питання російської, якою користуються біженці, й намагаються формувати до них майже вороже ставлення. Опитування соціологічної групи «Рейтинг» показало: лише 2% українців вважають, що Росія прийшла захищати російськомовних громадян України, – цей міф українці не прийняли. Але така ситуація із мовою має уже стати відправною точкою для конкретного прориву свідомості російськомовних українців щодо вивчення рідної.

В Україні подекуди вже пропонують не набирати класи для вивчення російської мови і замінити цей предмет у навчальних планах. Освітній омбудсмен Сергій Горбачов назвав прописані в законі умови, за яких цей предмет можна вивчати у школі. Вони такі: якщо у класі всі батьки бажають, щоб до навчальних планів включити російську мову як предмет варіативної складової, тоді її можуть викладати, (але кожен урок має починатися словами «Россия – страна-агрессор. Путин – военный преступник. Россия виновна в геноциде украинского народа»). Чиновник вважає, що найкращий варіант для вчителів російської мови – оголосити простій. А предмет варто замінити на англійську, математику чи історію України у навчальних планах на наступний рік.

Є два чинники, які мають найбільший вплив на свідомість наших громадян із боку північного агресора. Це, звичайно, російська мова і православна віра через найбільш розгалужену мережу храмів Московського патріархату, (а їх налічується 12 тисяч із приставкою «МП»). Там батюшки приховано чи навіть відкрито пропагують «русский мир». І в Божих домах переважно ігнорують українську мову. Згадуються із цього приводу слова Олександра Довженка про свого діда Семена: «Він був письменний по-церковному і в неділю любив урочисто читати Псалтир. Ні дід, ні ми, не розуміли прочитаного і це завжди хвилювало нас як дивна таємниця». Московські батюшки завжди ратують за те, щоб прихожани вивчали церковнослов’янську мову і це буде престижно на рівні знань будь-якої іноземної. Але мають на увазі російський варіант церковнослов’янської. Хоча, зрештою, ця мова в будь-якому варіанті – мертва.

Одна літня жінка призналася мені, що її завжди турбувало нерозуміння багатьох слів із церковнослов’янської. Зокрема, ніяк не могла второпати значення «пакі і пакі». З’ясувалося, що це означає «знову і знову». Як старші люди, так і молодь скаржаться, що не розуміють і третини з читання Євангелія, Апостола чи Псалмів церковнослов’янською мовою з «великороссийским наречием». Так, зовсім незрозумілі для віруючих слова: «Вскую шаташася язици, і людіє поучишася тщетним (Пс. 2:1). Далі у тому ж псалмі читаємо: «Упасеши я жезлом желєзним, яко сосуди скудельничи сокрушиши я». Або з апостольського послання: «Но яже ми бяху приобритенія сія вмєних Христа ради тщету. Но убо вмєняю вся тщету быти, за превосходящеє разумініє Христа Іісуса Господа мого» (Фил. 3:7–8). Таких прикладів можна навести сотні. 

Як же Божий храм може стати світильником нашої душі, коли в переважній більшості в ньому панує малозрозуміла церковнослов’янська мова? Мабуть, зрозумілим кожному буде переклад Святого Письма українською: «Дякую Боговi моєму: я бiльше за всiх вас говорю мовами; але в церквi хочу краще п’ять слiв сказати розумом моїм, щоб i iнших наставити, нiж тисячi слiв незнайомою мовою» (1 Кор. 14:18–19).

Заклади культури традиційно залучають до мистецьких заходів релігійні громади. Звучить церковний хор і мудре слово пастиря. Звичайно, слово «московського батюшки» не позбавлене раціоналізму, проте багато із животрепетних питань свідомо замовчуються. Отже в процесі заходу втрачається можливість повноцінного виховання, особливо молоді. Держава формально відділена від церкви, але ж храми є невіддільною частиною формування духовності християн, тобто конкретного контингенту мешканців громади. Отже питання співжиття МП і ПЦУ набувають принципового значення і вимагають конкретних рішень щодо подальшого існування на українській землі осередків московського впливу. 

Мета ворожого вторгнення – як вони кажуть, «денацизація» – знищення всього українського і в першу чергу мови та культурної спадщини наших пращурів. А що взамін? Взамін має бути «русский язык» і «русская культура»? Наш народ рішуче проти! Сам того не розуміючи, кремлівський фюрер розпочав повномасштабну акцію дерусифікації в Україні. Фашизм рашистів викорінює безповоротно російську мову, якою користувалися наші громадяни. Вони прекрасно розуміють усю ницість помислів агресора і потребу відмови від його «языка».

Після німецького нацизму Європа оговтувалась до останнього часу, допоки на зміну його відголосу прийшов свіжий рашистський. У пам’яті досі зринали вислови німецькою, що асоціювались із агресією: Hände hoch! (руки вгору!), schnell! (хутчій!). Тепер російська мова для нас стала символом насилля та жорстокості, і про неї забудуть надовго.

Використання у репертуарі вокальних колективів російських народних пісень стає категорично неможливим. Більше того – російськомовні сучасні пісні у виконанні українських артистів теж не матимуть популярності і перспективи. Занадто велику і жертовну ціну платить наш народ за право розмовляти рідною мовою, аби знову із легкістю відмовитись від неї на користь «русского языка».

Інколи можна порозумітися навіть без слів. Мовчанням і покірністю можна вирішити гострі конфліктні ситуації. Недопущення до протиріч теж вирішується за посередництвом слів. Немає різниці, якою мовою вони звучать – головне, щоб були наповнені позитивним змістом. До ворога нині звертаються різними мовами світу, і російською зокрема. Ворог не чує і не хоче розуміти навіть своєї мови. Ворог утратив людську подобу і поводить себе гірше за будь-якого хижого звіра. Від такої небувалої небезпеки потрібно відгородитися раз і назавжди не тільки надійним кордоном-стіною, не тільки розірванням будь-яких господарських контактів, а й словом. Нема у нас із ним спільної мови і бути не може.

Відеоролик на тему війни, зокрема про мову, як і багато інших, створено ресурсом інформармії за творчого сприяння автора цих рядків (ідея, режисура та сценарій). 

Посилання на перегляд відеоролика: 

https://www.instagram.com/tv/Cau1qv-ADyz/?igshid=YmMyMTA2M2Y= 

Віталій КЛІМЧУК,

заступник директора Обласного

науково-методичного центру культури



Рукавичка чи «варєжка»?


Сценарій для дитячого театрального колективу.


Мовну культуру потрібно прививати дітям із ранніх літ життя. Важливість української вимови і знання літературних слів, уникання так званих «суржиків» та русизмів  має стати головними завданнями у вихованні дітей.


Сцену оформлено у стилі зимової лісової галявини. Використано гілочки під снігом (вата), зелені ялинки чи сосни. Сюжет театралізації передбачає використання рукавички. Для цього потрібно виготовити одну велику рукавицю (яку губить дідусь) всередині якою знаходяться ще кілька менших рукавичок. Дійові особи діставатимуть з великої рукавиці менші за розміром і обігруватимуть  власну присутність у загубленій основній рукавиці.


Театралізоване дійство починають двоє ведучих. Вони ведуть безпосередню розповідь, доповнюють акторів, дотримуються сюжетної лінії, пояснюють дію.  


1-й ведучий:  Ліс. Зима. Глибокий слід.

                         Тут ходив старенький дід.

      Загубив він невеличку,

      Але теплу рукавичку.


Повз ведучих через сцену поволі проходить дід у зимовому одязі – кожуху та шапці-вушанці. Після перехожого, на сцені, залишається величенький згорток. Ведучі піднімають його і розмотують величеньку кольорову рукавичку і вішають її на кущ. Відповідно у глибині сцени з’являється досить велика за розміром рукавичка.

2-й ведучий:  Не помітив. Іде далі.

Аж тут – жабка у сандалях!

Вся тремтить вона… Й не знає,

Що робити….З-з-з-амерз-з-зає…


Під веселу бадьору музику на сцену вистрибує Жабка. Вона хоч і тремтить від холоду, але із цікавістю оглядає рукавичку.

Жабка: Буду жити в рукавиці.

Хто залізе – дам по пиці!

Тут такий тепленький мєх…

Не вселитись – просто грєх!

1-й ведучий: Й треба ж так, що в тій хвилині

Дід вернувся по стежині.


Дід (непомітно виходить на сцену)

Мила жабко! Я не проти,

Аби ти збулась турботи.

Непокоїть мене, люба,

Твоя мова, надто груба.

Бо не мєх у рукавиці,

А овчина із ягниці.

І не «грєх» а, мабуть, гріх.

Так казати – просто сміх…


2-й ведучий: Не заве́ршив дід розмову,

Як почулись звуки знову.


На сцену з-за лаштунків, сторожко роззираючись і попискуючи вибігає Мишка. Вона теж тремтить від холоду.


Мишка: Пі! Це я, маленька миша!

Зле мені – не маю криши…

Замерзаю, навіть дуже….

Я в отчаяньї, о, ужас!..


Дід: Мишко, мишко, ну, не плач!

За мороз зимі пробач.

Годі скиглити. Доволі –

Треба вчитися у школі.

І вивчати рідну мову – 

Мелодійну та чудову.


Раптом з іншого боку з-за куща з’являється захекана Лисичка.


Лисичка: (роззирається на всі боки, принюхується)

Якби віхола не стихла,

То, мабуть, сюди б не встигла.

Хто тут  крайній? Хто тут скраю?

Стати в очєрєдь? Та знаю!

Ви, навєрно, вєтєран.

Розкажіть: який ваш план?

Бо я – бєдная лисичка,

Хочу в варєжку, до пічки…

(плаче)

Дід: Та не плач, руда хитрюго!

В тебе з мовою ой туго…

Треба вчитись говорити,

А не хвостиком крутити.

Рукавиця вас зігріє,

Порятує, як уміє.

Зрозуміти це не годна

Лише «варєжка» холодна!


Чути гуркіт, шум, гам. За сценою щось тріщить і важко гупає. Врешті на кін виходить Ведмідь.

Ведмідь: А я – Міша-клишоніг.

Буде мій отут барліг.

Житиму у рукавиці,

В теплій, зáтишній світлиці.

 (Запримітив зненацька діда).

О! А ти що за чувак?

Власник хази, алі как?

Якщо так, послушай, стáрий, 

Отвічаю за базари –

Буду головним я тут.

Блін, согласєн? О’кєй? Ґут? 


Дід: Чувак Міша, Ґут Лисиця.

Ужас Мишка…Не го-дить-ся!

Не годиться так, звірята,

Навіть в лісі розмовляти.

Ви забули рідну мову!

Тож запрошую у школу,

У просторий, світлий клас,

Де навчатимуть всіх вас

І як грамотно писати,

І правильно розмовляти.


Лисичка: Діду, в лісі зимно дуже,

Вчитись хочеться, та стужа…


Ведмідь: Всі заклякнуть тут без шуби.

Школа – добре. Холод – згуба.


Мишка: Пі-пі-пі! Які то муки…

Зледенію від науки…


Жабка: Заморозить, ква-ква-ква,

Всіх нас школа лісова…


Дід: Досить скиглити і нити,

Хочу дещо пояснити:

Щоб тепло було усім –

Я придумав спільний дім.

Рукавичку цю, звірята,

Хочу вам подарувати.

Опановуйте в ній мову,

Щоб не схибили у слові.

Будьте чемні, добре вчіться

І ніколи не сваріться.

А у школу цю нову

Ми запросимо Сову –

Вона знає всі науки.

Згода? Тисну ваші руки.

  Дід щиро тисне звірятам лапи і лапки.

Дід: Наша школа невеличка,

Та важлива дуже.


Всі: Назва школи –

РУКАВИЧКА!

Приходь до нас, друже!


Всі учасники піднімають руки з рукавичками, де написано назву школи. 


Автор сценарію Віталій КЛІМЧУК 





 


 

 
Всі права захищено © 2022
Волинський обласний науково-методичний центр культури
Розробка сайту: веб-студія "WebMaestro"