До
Дня пам'яті жертв голодоморів
Інформаційно-репертуарний матеріал для
підготовки тематичних заходів клубними установами
Щороку в четверту суботу листопада
Україна вшановує пам’ять жертв Голодомору 1932–1933 років і масових штучних
голодів 1921–1923 і 1946–1947
років. У 2023-му День пам’яті жертв голодоморів припадає на 25 листопада.
Ми вшановуємо жертв сталінського геноциду
в умовах повномасштабної війни, яка супроводжується геноцидними
діями Росії проти українців. Трагічні події та злочини, які розгортаються на
наших очах, демонструють: жива пам’ять надзвичайно важлива; ті, хто чинить
злочини проти людства, мають бути засуджені світовою спільнотою, а жертви –
вшановані.
У 1932–1933 роках комуністичний
тоталітарний режим вчинив злочин геноциду проти Українського народу.
Сьогодні його спадкоємець – рашистський режим прагне знову вчинити на
українській землі геноцид.
Голодомор здійснило керівництво ВКП(б)
та уряд СРСР у 1932–1933 роках шляхом організації штучного масового
голоду, що спричинив загибель мільйонів українців у сільській місцевості на
території Української СРР та Кубані, де переважну більшість населення становили
українці.
Україна внаслідок геноциду 1932–1933
років, масових штучних голодів 1921–1923 та 1946–1947 років втратила
мільйони людських життів. У 2006 році Законом України Голодомор 1932–1933
років визнаний геноцидом Українського народу. Метою злочину було знищення
українського народу як національної групи. Комуністичний тоталітарний режим
через насильницьке вилучення продовольства, блокаду сіл і цілих районів,
заборону виїзду за межі охопленої голодом України, згортання сільської
торгівлі, репресій проти незгодних створив для українців умови, не сумісні із
життям. Тобто розрахунок був на фізичне знищення нашої нації.
Через 90 років після Голодомору-геноциду
росіяни знову застосовують проти українців методи геноциду, щоб знищити
нашу ідентичність, культуру, мову – знищити українську націю як таку. Для
цього окупанти масово вбивають і депортують українців, руйнують міста.
І в 1932–1933 роках, і нині Росія
намагається зламати волю українців до спротиву, кидає проти нас весь свій
терористичний арсенал. Сталін у XX столітті та Путін у XXI зробили вибір на користь
геноцидів, бо інші методи упокорення українського народу не спрацювали.
Сталін для організації геноциду вдався до тотальної конфіскації харчів, блокади,
посилення терору. Путін застосовував повномасштабне військове вторгнення. За
ним як складові геноцидної політики почалися терор, масові вбивства, умисні
напади на укриття, шляхи евакуації та гуманітарні коридори, бомбардування
житлових районів, сексуальне насильство, воєнні облоги, депортації (насильницьке
переміщення українців, зокрема дітей).
Інформаційні кампанії періоду Голодомору
та нинішньої російської агресії дуже схожі. І тоді, і тепер Росія
розвернула масштабні дезінформаційні та пропагандистські кампанії для підготовки
російської аудиторії до скоєння чи схвалення звірств, а також приховування
злочинів. Як тоді, так і нині Росія
розраховує на атмосферу байдужості на
заході, силу страху перед своєю міццю та намагається створити паралельну штучну
інформаційну реальність, далеку від дійсності.
Та сьогодні весь цивілізований світ
допомагає Україні, а ми, українці, маємо власну державу, Збройні сили, згуртовані
та всі разом працюємо на перемогу. І завдяки цьому успішно протистоїмо
путінському геноциду. Пам’ятаючи про злочини комуністичного тоталітарного
режиму, сьогодні ми всі сили спрямовуємо на підтримку наших захисників.
В умовах нинішньої російської агресії
наша пам’ять про Голодомор 1932–1933 років є чинником суспільної
мобілізації українців і світової спільноти для протидії агресору. Станом на жовтень
2023 року визнали Голодомор 1932–1933 в Україні актом геноциду парламенти 28
держав.
Відтак вшанування пам’яті жертв
Голодомору проходить під гаслом «Пам’ятаємо. Єднаємося. Переможемо!».
Водночас пам’ять про використання
тодішнім кремлівським режимом у 1932–1933 роках голоду як інструменту
здійснення злочину геноциду проти українців повинна слугувати засторогою
для недопущення виникнення голоду будь-де на планеті, засторогою
недопущення провокування і використання
продовольчої кризи нинішнім кремлівським
агресором для досягнення своїх цілей.
Історична
довідка
Чому українців вбивали голодом?
Після Жовтневого перевороту впродовж
1917–1921 років на більшій частині території колишньої Російської імперії
владу захопили комуністи. Вони шляхом прямої окупації знищили демократичну
Українську Народну Республіку, проголошену 1917 року. Досвід важкої
боротьби із українськими рухом змусив комуністичний режим для зміцнення свого
становища в Україні піти на створення у 1919–1920 роках квазідержави УСРР зі
столицею у Харкові та певні поступки українському національному рухові. Україна в 1920-х роках переживала
культурний ренесанс європейського зразка. Під гаслом “Геть від Москви!”
тут формувалися самобутні, відмінні від російських, культурні традиції,
орієнтовані на Європу. Створювалася національна система освіти, обґрунтовувалася
економічна концепція України як автономного економічного організму. Проте до кінця
цього періоду в СРСР був встановлений тоталітарний комуністичний режим із
суворою суспільною ієрархією. Будь-який прояв незгоди або нонконформізму (як
індивідуального, так і малих і великих груп людей за професійною, національною,
релігійною, партійною ознаками) негайно жорстоко карався та придушувався.
Українська нація, яка була другою за
чисельністю в СРСР, мала величезний культурно-історичний спадок, власні
славетні традиції державотворення, досвід національно-визвольної боротьби. Широкі
кола інтелектуалів та економічно самостійне селянство не сприймали
політики комуністичного керівництва. Тому за мету було поставлено знищення
українців як політичної нації, що могла поставити питання про створення
незалежної держави. Для досягнення цієї мети був обраний жахливий інструмент –
вбивство голодом.
Як?
Механізм, який призвів до Голодомору,
був приведений у дію із Москви тодішніми лідерами комуністичної партії.
У січні 1928 року режим запровадив насильницькі хлібозаготівлі. У фермерів
держава примусово забирала більшу частину, або й все вирощене зерно за
значно заниженими цінами. Одночасно
розпочалась “ліквідація” найзаможніших
господарств. У 1930 році колективізація викликає масові протести і повстання.
Впродовж року в Україні відбулося понад чотири тисячі масових протестних
виступів за участю більше мільйона селян.
Однак, не зважаючи на це, до жовтня 1931
року колективізованими, тобто, фактично державними, стали 68 %
селянських господарств та 72 % орної землі.
Загалом в Україні було “розкуркулено”
понад 352 тисячі господарств.
Результатом цього, а також внаслідок
неефективного колгоспного господарювання став голод, через який
весною 1932 року померло кілька сотень тисяч українців.
Але Україна все одно залишалася центром
спротиву тоталітарному режиму. На перші сім місяців 1932-го на Україну
припадає 56 % від усіх антивладних виступів у Радянському Союзі.
Улітку 1932 року через наростання
спротиву Сталін із оточенням прийняв рішення про організацію в Україні
штучного голоду, щоб не “втратити Україну”. Шляхом знищення частини населення.
Реалізація плану з організації штучного
голоду:
1 9 3 2 р і к
Липень – Україні нав’язують завідомо
нереальні до виконання плани із хлібозаготівель.
7 серпня – Ухвалюється постанова про
“охорону соціалістичної власності”, або “закон про п’ять колосків”.
Жовтень – В Україну направляється
спеціальна комісія із хлібозаготівель на чолі із керівником уряду СРСР
Молотовим. Її завдання – посилення репресій і збільшення вилучення зерна в
українських селян.
Листопад – Організовуються загони для
пошуку і конфіскації зерна, інших продуктів, худоби у приватних
господарствах. До кампанії залучається весь особовий склад міліції, органів
держбезпеки та місцеві члени комуністичної партії і комсомолу.
Листопад – Вводиться режим “чорних
дошок”. Занесення населеного пункту чи району на “чорну дошку” вело до їх
повної блокади, проведення спеціальних репресивних заходів, а значить – до
повного знищення його мешканців.
Листопад – Запроваджуються натуральні
штрафи. В господарствах, що “заборгували” за нереальними планами, конфісковують
усе продовольство і худобу.
Кінець листопада – Спецоргани
розробляють спеціальну таємну операцію зі знешкодження всіх, хто міг би чинити
опір повному вилученню хліба. Операція охоплювала 243 райони України.
Грудень – В Україну направляють
Кагановича і Постишева для посилення хлібозаготівель. Влада переходить до
повного вилучення харчів у українських селян.
Грудень Кремль звинувачує українців у
саботажі хлібозаготівель та підготовці повстання.
14 грудня – ЦК ВКП(б) і РНК СРСР
ухвалюють таємну постанову “Про хлібозаготівлю на Україні, Північному
Кавказі і в Західній області”. Вона передбачала ліквідацію українських шкіл на
Кубані і масове переслідування української інтелігенції.
Кінець грудня – Із сіл, які не виконали плани хлібозаготівель
вивозять усі наявні зернові запаси, навіть посівний
матеріал.
1 9 3 3 р і к:
1 січня – Спеціальною постановою ЦК
ВКП(б) про застосування найжорстокіших репресій до тих, хто не здасть хліба,
українцям був оголошений ультиматум.
Січень – Відбуваються масові обшуки в
селянських господарствах, під час яких селяни були позбавлені останніх
залишків їжі. Їх приречено на голодну смерть.
22 січня – Директивою Сталіна заборонено
виїзд селян з території УСРР і Кубані в інші місцевості Радянського
Союзу. Тільки за перші півтора місяці дії цієї директиви затримали майже 220
тисяч селян. І з них понад 186 тисяч силоміць повернули в села, де вони були
приречені на голодну смерть.
24 січня – Сталін призначає фактичним
керівником УСРР на посаді другого секретаря ЦК КП(б)У Постишева. Той
розпочав масштабну кампанію “очищення” від “петлюрівців” і “українських націоналістів”.
Вона стала складовою плану геноциду української нації. Тогочасний розмах
політичних репресій в Україні порівняний з Великим терором 1937–1938 років. За
офіційними даними, в Україні у 1933 році арештували більше
людей, ніж у 1938-му.
Лютий Українським областям починають
виділяти допомогу – вибіркову і недостатню. Вона була спрямована не на
подолання голоду і порятунок українців, а на забезпечення виробничих потреб у
ході і збиральних кампаній. Адже знесилені і старі люди, а також
селяни-одноосібники не отримували допомоги. Смертність серед українських селян
невпинно зростала.
16 лютого – Для недопущення поширення
інформації про голод в УСРР спеціальною директивою заборонили
будь-яким організаціям, крім ДПУ, фіксувати випадки опухання і смерті на ґрунті
голоду.
Червень – Смертність з голоду в Україні
досягла апогею. За оцінками демографів, того місяця померли від 800 тисяч до
понад 1 мільйона осіб.
Серпень – Прийнято рішення про створення
Всесоюзного переселенського комітету та переселення у вимерлі з
голоду села України колгоспників із російських областей і Білорусі. До кінця
1933 року переселили понад 100 тисяч осіб. Під час голоду тоталітарна влада не
лише не припинила примусове
відбирання їжі, а й відхилила допомогу
з-за кордону та кинула всі сили на ізоляцію голодуючих районів. Армія, загони
НКВД оточили українські міста та залізничні станції, бо селяни втечею
намагалися врятуватися від голодної смерті. Мешканцям сіл забороняли виїжджати
в інші регіони СРСР. Хліб вилучався, продавався до інших країн за валюту, яку
спрямовували на закупівлю верстатів та іншого обладнання для промислових
підприємств.
До
чого це призвело?
Саме за цей менш ніж календарний рік
(1932–1933) в Україні загинули мільйони людей. На жаль, страшні
обставини злочину та свідома заборона ведення статистки смертності
унеможливлюють встановлення точної кількості загиблих невинних людей і вичерпного
поіменного списку жертв.
Жахом Голодомору була надзвичайно велика
смертність серед дітей. У багатьох районах України у вересні 1933 року за
шкільні парти не сіли близько двох третин учнів. Ученими Інституту демографії
та соціальних досліджень НАН України імені М.Птухи для Гарвардського
університету створена карта втрат УСРР у Голодоморі. За даними вчених,
найбільше постраждали лісостепові регіони України із давніми козацькими традиціями
– Полтавщина, Черкащина, Кіровоградщина, Київщина. У цих регіонах
в окремих районах упродовж 1933 року вимерло понад половини населення.
Смертність перевищувала середній рівень у 8–9 і більше разів. У нинішніх
Вінницькій, Одеській, Дніпропетровській областях рівень смертності був вищий у
5-6 разів, у Донецькій і Луганській області – у 3–4 рази.
Голод на довгі десятиліття порушив
природний генетичний фонд, призвів до морально-психологічних змін у свідомості
нації. Наслідком злочину геноциду також стало руйнування традиційного
українського устрою життя. Українцям як етносу було завдано смертельної рани.
1933 рік став для України часом національної катастрофи, наслідки якої
відчуваємо і понині.
Подолання
інформаційної блокади
Радянська влада злочинно замовчувала
факт голоду. Жодної офіційної згадки про цю жахливу трагедію не було
зроблено. Офіційно голоду не було. Навіть такого слова в офіційних документах
не вживалося. Масові смертність і опухання у владних документах називали –
“продовольчими труднощами”.
Сільрадам наказали при реєстрації смерті
не вказувати її причину. Більше того, в 1934 році надійшло
розпорядження: всі книги ЗАГС про реєстрацію смертей за 1932–1933 роки вислати
в спеціальні частини (де більшість із них було знищено).
Керівництво СРСР свідомо дезорієнтувало
світову громадськість. У січні 1933 року Нарком закордонних справ СРСР
М.Литвинов зробив спеціальну заяву про відсутність голоду в країні. Режим
відмовився від зовнішньої допомоги. Тим не менш, деякі західні журналісти, які
побували за залізною завісою тоталітаризму, публікували репортажі про злочин,
доносили світові про те, що там діється насправді.
Британський журналіст Малколм Маґґерідж
у березні 1933-го здійснив поїздку в Україну й передав статті до “The
Manchester Guardian”. Тоді ж репортажі британського журналіста Ґарета Джоунза
про Голодомор в Україні виходили у Великій Британії, США, Німеччині.
Публікації з’являлися також у французькій,
австрійській, польській, бельгійській
пресі. Так, у Бельгії упродовж 4 місяців до вересня 1933 року в 17 виданнях
опублікували біля 50 статей і повідомлень про ситуацію в Україні.
Населення Західної України, яка на той
час перебувала у складі Польщі, не залишилося байдужим до горя українців по
той бік Збруча. Одним із найпотужніших був голос митрополита
Української греко-католицької церкви Андрея Шептицького. 24 липня 1933 року
він проголосив відозву “Україна в передсмертних судорогах”. Наступного дня
35 громадських організацій і партій у Львові об’єдналися в Український
громадський комітет рятунку України, який став координатором допомоги жертвам і
поширення інформації про цей злочин.
29 вересня 1933 року завдяки зусиллям
українських діячів на засідання Ради Ліги Націй її президент Йоган Людвіґ
Мовінкель (прем’єр-міністр Норвегії) ініціював обговорення голоду у
радянській Україні. Рада передала це питання до Міжнародного товариства Червоного
Хреста. Але Москва відкинула пропоновану допомогу голодуючим людям. У жовтні 1933
року в австрійській столиці Відні за ініціативою кардинала Теодора Інніцера
створено спеціальний комітет для надання допомоги жителям радянської України.
У 1934 році з’являються перші книги, в
яких розкриваються теми Голодомору в Україні. Американський журналіст та
історик Вільям Генрі Чемберлин, який зумів відвідати Україну у жовтні
1933-го, наступного року оприлюднив факти про Голодомор у книзі “Залізна доба Росії”.
У 1934 році було видано і перший художній твір про Голодомор в Україні – роман
“Марія” українського письменника Уласа Самчука.
Після Другої світової війни в Європі та
Північній Америці опубліковано перші спогади, мемуари та наукові
дослідження про Голодомор. Українці, які його пережили й після війни опинилися
у країнах вільного світу, разом із західними, зокрема американськими вченими,
громадськими та політичними діячами збирали свідчення, вшановували пам’ять
жертв, проводили наукові дослідження, видавали матеріали.
1953 року американський юрист Рафаель
Лемкін, який запровадив у світову правову термінологію термін “геноцид”,
охарактеризував Голодомор як “класичний приклад геноциду”.
Визначальними ж у збереженні пам’яті про
Голодомор стали заходи із відзначення його 50-х роковин 1983-го, передусім у
США та Канаді, що набули міжнародного розголосу. Тоді ж у
канадському місті Едмонтоні спорудили перший пам'ятник жертвам Голодомору.
1984 року Конгрес США створив спеціальну
Комісію з розслідування штучного голоду в Україні у складі двох
сенаторів та чотирьох осіб від Палати представників. Виконавчим директором
Комісії став американський історик
Джеймс Мейс. Комісія дійшла такого
висновку, що Сталін та його оточення вчинили акт геноциду проти українського
народу. Цей звіт комісії схвалив Конгрес США 1988-го. Того ж року за
ініціативою Світового Конгресу Вільних Українців створено Міжнародну комісію
юристів, яка мала дослідити свідчення про Голодомор 1932-1933 років, його
причини, наслідки й винуватців. Комісія дійшла висновку, що Голодомор був актом
геноциду.
Під впливом викриттів СРСР врешті-решт
змушений був визнати факт голоду 1932–1933 років. У 1993-му вперше на
державному рівні відзначені його роковини – через 60 років після трагедії.
1998 року Указом Президента України
встановлено День пам’яті жертв Голодомору – щороку в четверту суботу
листопада. Цього дня українці, як тільки смеркне, запалюють у вікнах свічки – на
пам’ять про всіх убитих голодом. 2006 року Верховна Рада України ухвалила
Закон про визнання Голодомору геноцидом
українського народу. А в листопаді
2008-го в Києві споруджено Національний меморіал жертв Голодомору.
2009 року Служба безпеки України
порушила кримінальну справу щодо голоду в Україні за ознаками злочину
геноциду. У січні 2010-го Апеляційний суд міста Києва ухвалив, що в 1932–1933
роках в Україні Сталін і його поплічники вчинили злочин геноциду.
Сьогодні дані соціологічних досліджень
свідчать, що, понад 80 % українців підтримують цю позицію.
На жовтень 2023-го Голодомор 1932–1933
років в Україні визнали актом геноциду на державному рівні (крім
України) парламенти 28 держав.
За матеріалами Українського інституту
національної пам'яті
Пропонуємо
для використання у підготовці тематичних заходів до Дня голодомору художні
твори
Павло Тичина
Загупало
в двері прикладом…
Загупало в двері прикладом, заграло,
зашкрябало в шибку.
— Ану, одчиняй, молодице, чого ти там
криєшся в хаті? —
Застукало в серці, різнуло: ой горе! це
ж гості до мене!
Та чим же я буду вітати — іще ж не
вварився синочок…
Біжить, одмикає сінешні, гостям
уклоняється низько.
Гостей вона просить проходить — сама ж
замикає за ними.
Проходять солдати у хату; один з них
писати сідає,
два інших стають коло печі, а два при
рушницях на дверях.
— Ну як же живеш, молодице? Показуй, що
вариш-готуєш? —
Стоїть молодиця — ні з місця — і тільки
всміхається тихо.
Горщок витягають із печі, в нім скрючені
пальчики видно.
Стоїть молодиця — ні з місця — і тільки
всміхається чудно.
Знаходять одрізані ноги, реберця,
намочені в цебрі,
і синю голівку під ситом, що вже почала
протухати.
Стоїть молодиця — ні з місця — і тільки
всміхається страшно.
— Ну як же живеш, молодице? Чого ти
мовчиш, не говориш?
— Отак і живу я…— та й змовкла. Ой чий
же це голос у неї?
Хрипкий, а тремтючий, веселий.— Та так і
живу,— проспівала.
Хіба ж то йому я не мати? Чи їсти,
скажіть, не хотілось?
Ви хочете їсти? Сідайте. Між вами і я
молодая.
Повірите, люде, їй-богу. Отак тільки тут
полоснула —
затіпалось зразу і стихло. Повірите, люде,
їй-богу…
Отак і живу,— проспівала.— Отак, удова
молодая,—
і раптом уся затрусилась, мов щось би
вона пригадала.
Очима так дико по хаті і кинулась вся до
синочка.
Голівку вона йому гладить і ротика
стулює міцно.
Заплакала б тяжко — не може, лиш б’ється
об піл головою:
— Синочку, дитя моє любе! Ой що ж я з
тобою зробила! —
Солдати підводять нещасну, її освіжають
водою.
А писар все пише, все пише — та сльози
писать заважають.
(1921)
Павло Тичина
ГОЛОД
Хоч би світало... - Мамо, хліба!
Підвівся батько: замовчи!
Коло вогню в вагоні збились
і мруть голодні втікачі.
І дим їм очі виїдає.
Мороз проходить аж в кістки.
А за вагоном крик і гомін,
обмін, торгівля і свистки.
В лахмітті, в скорбі, у болячках
зігнулась мати. В щось дитя
укутала, та все: ну, спати -
навік засунуло б ти... Життя!
Прийшли сюди, а голод з нами.
Й нема людей поміж людей.
Ти чув?.. недавно десь тут жінка
зварила двох своїх дітей...
Одскочив батько: божевільна!
Мовчи! мовчи! До чого це? -
Схопилась мати й закричала,
а батько плюнув їй в лице...
Павло Тичина
Скорбна
мати
Проходила по полю
Обніжками, межами.
Біль серце опромінив
Блискучими ножами!
Поглянула — скрізь тихо.
Чийсь труп в житах чорніє…
Спросоння колосочки:
Ой радуйся, Маріє!
Спросоння колосочки:
Побудь, побудь із нами!
Спинилась Божа Мати,
Заплакала сльозами.
Не місяць, і не зорі,
І дніти мов не дніло.
Як страшно! …людське серце
До краю обідніло.
Проходила по полю —
Зелене зеленіє...
Назустріч Учні Сина:
Возрадуйся, Маріє!
Возрадуйся, Маріє:
Шукаємо Ісуса.
Скажи, як нам простіше
Пройти до Еммауса?
Звела Марія руки,
Безкровні, як лілеї:
Не до Юдеї шлях вам,
Вертайте й з Галілеї.
Ідіте на Вкраїну,
Заходьте в кожну хату —
Ачей вам там покажуть
Хоч тінь Його розп'яту.
Ніна Виноградська
ГОЛОДОМОР
Зроніть сльозу. Бо ми не мали сліз.
Заплачте разом, а не наодинці.
Зроніть сльозу за тими, хто не зріс,
Що мали зватись гордо — українці.
Заплачте! Затужіть! Заголосіть!
Померлі люди стогнуть з тої днини,
Й благають: українці, донесіть
Стражденний біль голодної країни.
Згадайте нас — бо ми ж колись жили.
Зроніть сльозу і хай не гасне свічка!
Ми в цій землі житами проросли,
Щоб голоду не знали люди вічно.
Євген Маланюк
«Року
Божого 1933»
Ані шаблі, ані ножа
Не схрестити в останнім герці:
Та ж камінно-мертва душа,
Те ж безлюбе і чорне серце.
Вже нема хуторів і держав,
Тільки трупи в житах, тільки трупи
Та від хрипу крива іржа,
Що замкнула посинілі губи.
Може скажеш: зійде? проросте? —
Поміж ребрами хат, по дорогах
Диким зіллям здіймається степ
І регочеться з неба і Бога.
Диким, древнім, монгольським виттям
Необмежена далеч заводить.
Сірим попелом стало життя
Під огнем степової свободи.
Але сонце не згасло. Горить
Незворушене, байдуже-біле,
І освітлює тишу безсилу
Летаргічних століть.
Василь Симоненко
Голодна симфонія
Над прірвою віків,
повінчаний з журбою,
стою,
вдивляючись в тисячолітню млу.
І Голод
зводиться кістляво наді мною,
жене століття-зморшки по чолу.
Він сам не йде —
Його ведуть під руки,
бо він уже заслаб
і занеміг.
І жалібно
тремтять в повітрі звуки,
впиваються у душу,
мов батіг.
Гей ви,
його супутники цибаті!
До мене шкапу заведіть свою
він був не раз
в моїй селянській хаті,
бенкетував не раз
в моїм краю,
не раз давив
за шиї вузлуваті,
на цвинтар нас тягав
за голови патлаті,
на ребрах наших грав
симфонію свою.
Ведіть його сюди
до мене у кімнату —
я на прощання
вас хоч чаєм напою.
І ось вони зайшли —
Неправда і Жадоба,
свого супутника
кістлявого втягли,
розсілись край душі
і зиркають спідлоба
очима,
повними холодної імли.
Зіперся Голод-цар
на плечі Суховія:
з-під шкіри
пнулись ребра,
мов серпи,
намисто теліпалося
на шиї —
нанизані на жили черепи.
І тільки всівсь,
безсилий, на підлогу,
як скиглити
і хникати почав.
Фокстрот у судоргах
вистукували ноги,
а він крізь піну
жалібно харчав.
Микола Хвильовий
Голод
Обгризли дерева за повіткою коні,
Гаряче дмуха вітер в степ,
Кублиться по шляхах і по оселях стогін
Жах росте.
А сонце нагартовані язики гостре.
А сонце в рослину смертельні ножі.
Гинуть у тузі тремтячі роси.
Розпука біжить.
Мандрують на бездоріжжі халабуди.
За ними стежить журний рип.
А на горизонті в фіолетах закутий
Конає спечений грім.
Збентежено дивиться неосяжна блакить,
І одцвітають блідоволосі дні.
За повіткою голодні собаки
Доїдають торішній гній.
Микола Латишко
ГОЛОД
Я пам'ятаю, люди мерли -
Дорослі люди і малі,
На чорноземах України -
На рідній на своїй землі.
"Я хочу їсти", - казав мамі,
Я і до школи не дійду...
"Я знаю, мій коханий Колю,
Я помогти тобі прийду".
І плакав я із нею разом
В нас на порожньому дворі,
Запам'ятавсь той лютий голод
На все тяжке життя мені.
Мій брат вже спух,
сестра ще біга,
І колоски ідем збирать
На поле, що дала усім нам
Ота совєтська "благодать".
А люди бідні пухли, мерли,
Їх не встигали хоронить,
Молили Бога повсякденно,
Щоб "тридцять третій" пережить.
Я пам'ятаю сльози мами
Й сумного батька у вікні.
О! Ті картини незабутні
Запам'яталися мені.
О, незабутні роки муки!
І тридцять два,
і
тридцять три,
Не дай же, Боже,
більш нікому
Того, що ми пережили!
Віктор Гребенюк
МАННА НЕБЕСНА
Новела
Тимчиха лежала, і її розум
обсіли тяжкії гадки́, як вороняччя – голеє гілля. Часами щось їх полохало, вони
з невдоволеним каркотом злітали, та знову обліплювали гілляки чорним листом.
З осені в Чураях не співали. То
все було – скільки світ стоїть – співали Чураї: і на полі, і з поля, і вечорами
на вигоні, розлого, розкотисто, і при колисці, тихенько, вуркітливо, і в
церкві, й поза церквою… Теперечки не співають. Не співали ні весільних, ні
колядок. Навіть не голосять за померлими.
…Спершу зняли дзвони. Захриплий
агітатор із міста, аж червоний з натуги, як той прапор, так уже
кричав-розпинався, так уже переконував усеньку громаду, як то нині важливо
познімати дзвони з церков, щоб переплавити й поробити з них трактори, – їм же,
селянам, щоб не горбилися за плугом. Але його слова забивав дзвін, що гув без
угаву, гув та й гув, уселяючи в усій окрузі тривогу й надію. Людей лякав той
гул, бо віщував, що ось і до церков підступили окаянні, та все ж надіялися, що,
може, минеться.
Не минулося. Солдат, який був з
агітатором, поцілив у дзвонаря, і той, закривавлений, впав із дзвіниці, й усі,
нажахані, розійшлися, розбіглись. Утекла з усіма й Тимчиха.
Потім приїхали закривати й саму
церкву. Знову збігся народ, знову кричали, янчали, знов переконував
уполномочений з гóрода і свої чураївські активісти. Та щойно загону
скомандували «Цельсь!» і загін прицілився, як один за одним стали відходити
православні й за кілька хвилин церква лишилася стояти самотньою бранкою.
А ще перед тим не стало в
Чураях добрих господарів, які найбільше й жертвували на храм. Тепер вони – хто
в землі, хто серед снігів, а біднота що може?!
А ще перегодом ходили по хатах
і знімали образки зо стін. Хто кричав, не давав – із рук виривали; хто мовчки
дивився, остовпіло; а були й такі, що самі несли й кидали в кострище. Його
активісти розклали там-таки, перед храмом.
Із їхньої хати винесли теж.
Тимко не боронив, бо ж у Червоному козацтві за радянську владу з петлюрівцями
бився, кров проливав.
Але один образок Тимчиха таки
вберегла. В коморі, за боднею. Старий-старий, темний, закіптюжений, його туди
ще свекруха-небіжка винесла.
Щоранку й щовечора Тимчиха
заходила до комори, виймала ікону, молилася й похапцем ховала знову за бодню.
…Тепер і бодня порожня, і в
коморі як виметено. Тепер село вимирає, і ніхто не голосить над мертвими. Не
співали обжинкових, і весіль не справляли. Вигибають Чураї.
Спершу поїли тих кілька гусок,
що залишили їм комуністи після колективізації. Потім з’їли Бровка й Мурку,
полювали на голубів і на тих ворон, що сидять чорним листом по об’їденім гіллі.
Правда, людей на їхньому кутку ще не їли, тільки сусідська Дарця хотіла собі
відрубати руку, щоб наварити дітям м’ясця.
Тимко помер, усе безтямно
дивлячись на портрет Леніна, щось ледь-ледь ворушачи губами. Як образки віддав,
то рушника на портрет перевісив: сказано – червоний козак. Тимчиха не голосила
над ним. Насилу витягла розбухле тіло, закопала в садку та й квит. Потому
внесла до хати ікону, бо вже не боялась ні Тимка, ні активістів. Бо вже
відчувала: ще день, ще два – і не підведеться, не дочовгає до комори.
…Що менше могла Тимчиха
покласти в казанок – навіть гнилих буряків чи розтертої кори, – то більше
молилась, і відчувала, що молиться недарма. Говорив же батюшка на казанні не
раз, як Господь послав у пустелі манну небесну, і їли, і вижили.
Трійко дíток лежали трьома
полінцями, чи ще живі, чи вже мертві. «Господи, манни небесної для діточок!..».
Прислухáлася знов і знов – чи живі, та знай: «Господи, манни небесної!..».
Прокидалася серед ночі: «Господи, манни!..»
І так Тимчиха заснула, гадаючи
– може, навік.
Проте знову настав ранок,
якийсь білий-білий і тихий-тихий, зілки́й, бо туман скапував із голих гілóк.
Тимчиха ледь підвелася,
послухала, чи живі («Господи, манни!..»), й глипнула у вікно.
Садок був увесь білий. Їй не
спало на думку, що то випав сніг, лишень що то Господь таки змилувався – і
послав-таки, милосердний, манну з небес її діточкам!
Тимчиха взяла цеберко й ложку і
відчинила сінешні двері, щоби набрати того Божого дару, якого виблагала для
себе і для дітей.
Усе: і подвір’я, і садок, і
городець, і навіть стежки – геть-усе було густо всіяно печерицями.
(Зі збірки: Брат Віктор. Тетрамерон : новели. Луцьк :
Ключі, 2012)
