«Народний дім «Просвіта» - як осередок збереження національної ідентичності української культури»

Довідково-інформаційний матеріал

Коли заходить мова про культуру, ми бачимо, якою багатогранною є ця тема і розуміємо, що кожен її аспект вартий уваги.

Культура підвищує якість життєвого процесу, концентрує соціальний досвід багатьох поколінь, накопичує знання про світ. Вона є важливою частиною життя кожної людини та суспільства в цілому. Система культури – це живий «організм», який постійно рухається, розвивається, видозмінюється.

         Культурна сфера являє собою певну інституційну структуру – установи де реалізовуються культурні потреби, здійснюється культурна діяльність, відбувається виробництво і споживання культурних благ. Вони створюють відповідну базову мережу.

До базової мережі закладів культури місцевого рівня належать комунальні заклади культури (Центр культурних послуг, Будинок культури, Народний дім «Просвіта», клуб, бібліотека, музей, галерея, заповідник, виставкова зала, театр, філармонія, концертна організація, кінотеатр тощо). Всі ці заклади виконують важливу роль у збереженні національної культурної спадщини. Вони є осередками розвитку творчих ініціатив, слугують відвідувачам інструментом для  ознайомлення із духовними та матеріальними скарбами рідного краю, розвитку у них любові та поваги до свого народу, формуванню бажання працювати на благо нації.

Сьогодні, в нашій інформації, ми детальніше приділимо увагу установі Народний дім «Просвіта»: чому «Просвіта», що означає народний дім, історичне походження, чи відрізняється методика роботи Народного дому від методики інших закладів культури тощо.

Народний дім– культурно-освітній заклад на зразок клубу, створений громадськими організаціями чи земствами для здійснення просвітницької роботи (будувався на народні гроші – звідси й походження назви).

Найстаріший Народний дім на українських землях був заснований у Львові (за різними джерелами у 1849-1864 рр.). Він став осередком формування на демократичних засадах громадсько-політичного і культурно-освітнього життя, що відповідало тодішнім прогресивним тенденціям культурного поступу і європейській культурній практиці. В ньому відбувалися найважливіші події національно-культурного життя – діяли бібліотеки, читальні, книгарні, лекційні і театральні зали, українські культурно-освітні товариства, працювали численні курси й гуртки, зокрема музично-театральні і музично-­хорові. Наведемо кілька цікавих фактів: в Народному домі Львова проведено прощальний концерт С. Крушельницької перед її від’їздом до Італії (1895); на сцені Народного дому розпочалася музична кар’єра С. Людкевича (1898); у великому залі Народного дому відбувся прощальний вечір-концерт за присутності І. Франка, М. Грушевського, К. Студинського, С. Дністрянської та ін.,  для студентів Львівського університету (у зв’язку з оголошенням ними сецесії – 1901-1902 рр.); у цьому домі відбулися сольні концерти М. Менцин­ського (1902), Л. Колесси (1926); тут прозвучав хоровий концерт з нагоди 25-річчя перебування на митрополичому престолі у Львові Андрея Шептицького; саме у будівлі Народного дому у Львові, 1 листопада 1918 року було проголошено Західноукраїнську народну республіку; після розпаду Австро-Угорщини, до 1939 року, у будинку працювала українська книгарня та книжковий антикваріат (аж поки будівлю не перетворили на Будинок Червоної армії).

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Народні доми з’я­вилися й на українських територіях, що входили до складу Російської імперії (в Ніжині, Одесі, Ки­є­ві, Харкові, Житомирі, Полтаві, Єлисаветграді (нині Кропивницький), Прилуках та багатьох інших населених пунктах). При них діяли бібліотеки-читальні, театральні гуртки, недільні школи, народні хори та хорові капели. В їхніх залах виступали М. Кропивницький, М. Садовський,   М. Зань­ко­вецька, І. Карпенко-Карий, інші культурно-освітні та громадські діячі.

Створюючи Народні доми і аудиторії, громадські об’єднання, крім задоволення культурних потреб населення, мали ще оду важливу мету – просвіту населення. Таким чином, при Народних домах діяли товариства сприяння початковій освіті, поширення в народі грамотності та писемності, піклування про народну тверезість та ряд інших, які передбачали просвітницьку діяльність. Активну участь у цій діяльності брали М. Лисенко, Я. Яци­невич, Л. Старицька-Черняхівсь­ка, Ф. Блуменфельд, О. Мишуга та ін.

Як бачимо, Народні доми поєднували в собі різні сфери діяльності видатних особистостей того часу. Прагненням громадських діячів було створити якомога більшу аудиторію, яка б підтримувала ідею національної ідентичності українського народу. В умовах тогочасної бездержавності, Народні доми були центрами найважливіших подій національно-культурного  життя міст, містечок і сіл усього краю.

Приблизно в цей же період (1868-1869 рр.), тогочасне Міністерство освіти дозволило заснувати Товариство «Просвіта» (спершу в тому ж таки Львові, із поступовим поширенням на інші українські території). Основним завданням товариства було сприяння розвитку української культури, зокрема освіті українського народу його рідною мовою, ознайомити українців із духовними та матеріальними скарбами рідного краю, розвивати у них любов та повагу до свого народу, формувати бажання працювати на благо нації.

Не рідко, «Просвіта» проводила свою діяльність у побудованих на кошти громадськості Народних домах, що давало можливість поєднати культурно-мистецькі заходи із просвітницькою роботою. Така сукупність діяльності ще більше підкреслювала ідентичність української нації, формувала національну свідомість населення. Спільна праця громадсько-політичних та культурно-освітніх діячів заявляла світові про існування української громадськості, її культури та мови.

З приходом на українські землі більшовиків, Товариство «Просвіта» було ліквідоване, а списки учасників "Просвіти" стали списками репресованих. Такої ж участі зазнали і Народні доми – за радянської влади народні доми було заборонено. Їх функцію виконували клуби та будинки культури.

У 1991 році розпочався (на теренах Західної України) активний процес національно-культурного і суспільно-політичного відродження. Він засвідчив актуальність тих форм суспільного життя, що асоціювалися з функціонуванням Народного дому. Тож тим приміщенням, які до 1939 належали Народним домам, було справедливо повернуто першопочатковий  громадсько-культурний статус.

Повернулася у суспільне життя й «Просвіта», але її діяльність утотожнювалася із культурно-мистецьким процесом. Відпали потреби у боротьбі з неграмотністю й малописемністю, тож просвітницький характер стали носити тематичні мистецькі заходи. Таким чином, у багатьох населених пунктах України з’явилася нова назва громадського закладу – «Народний дім «Просвіта», де зосередився увесь спектр складових просвітницької та культурно-масової роботи.

Провівши паралель із сьогоденням, побачимо, що «Народний дім «Просвіта», в числі інших сучасних закладів культури (Центр культурних послуг, Будинок культури, клуб, бібліотека, театр, філармонія тощо) несе на собі відповідальність за виховання цілісної особистості та патріотичних верств населення. Його методика роботи така ж сама, як і в закладів культури, що належать до базової мережі місцевого рівня. Мета всіх мистецьких закладів не втратити свого основного призначення – бути осередком збереження національної ідентичності української культури.

Слід зазначити, що, здебільшого, у нас трохи застарілий підхід до культури. Вважають, що культура – це розваги, легке мистецтво, шоу-бізнес. Насправді ж, це поняття набагато ширше і вагоміше. Адже культура формує свідомість, здатність до критичного мислення й самоаналізу. Теперішні дні вимагають від працівників закладів культури (в тому числі і Народного дому «Просвіта») високих знань, майстерності та вимогливості в мистецькій роботі.  

Журналістка Орися Шиян каже: «В попередні століття, коли українці тільки виборювали власну державність, культурні товариства були тим місцем, де не тільки зберігали національну ідентичність, а й визрівали ідеї визвольної боротьби. Коли українські землі були у складі імперій, а національні інтереси українців всіляко ущемлялися, Народні доми стали центрами, де плекали українську культуру, мову, традиції. Збереження національної пам’яті було головною метою тогочасної української інтелігенції.

У непрості часи воєн та окупацій, саме культура береже ідентичність народу, який хочуть пригнобити. Тому росіяни зараз прицільно знищують українські музеї, історичні пам’ятки, заклади культури».

Дослідниця та етнологиня Ярослава Музиченко говорить, що повномасштабне російське вторгнення дуже вплинуло на ставлення українців до традиційної культури: «Сьогодні українці, перебуваючи під загрозою знищення, шукають пояснення, чому так відбувається. Зрештою, приходять до висновку, що росія напала, щоб знищити нас, як націю. Тому у відповідь українці досліджують і удверджують своє коріння – культурну ідентичність, щоб пізнати себе і зберегтися». Отож, як бачимо, результат діяльності  кожного закладу, дотичного до публічної мистецької роботи – це діяльність культурно-просвітницької сфери в цілому. Тому так важливо задавати правильний тон.

Підсумовуючи вище викладене, хочеться нагадати, що культура – це те, що формує народ як націю. Це життєва сила суспільства: історія, традиції, мистецтво, самобутність народу. Українська культура – сукупність духовних та матеріальних цінностей, створених українським народом протягом його історії. Для української національної культури головним підґрунтям є мова, народна культура, національний характер, національна самосвідомість, почуття національної гідності.

Також, слід зазначити, що культура – основа для мирного життя, адже вона вчить бути толерантними і розуміти один одного через мистецтво. Об’єднуючи людей, культурні заходи (такі як фестивалі чи виставки) створюють соціальну солідарність і згуртованість, сприяють соціальній інтеграції, розширенню можливостей громад, формують патріотизм, зміцнюють гордість за свою країну.

Довідково-інформаційний матеріал підготувала 

завідуюча відділу організаційно-методичної 

та видавничої діяльності – Наталія Шамріцька. 

У підготовці довідки використано: матеріали Вікіпедії, матеріали медіаресурсів мережі інтернет, праці етнологині Ярослави Музиченко та журналістки Олесі Шиян.