«Не маємо права забути…»

Орієнтовний захід до Дня пам’яті жертв голодомору.

 Наочність та реквізит:

- з одного боку авансцени (передньої частини сцени) стоїть стіл. На столі – однотонна (бажано великого розміру) чорна хустка; розламана чорна хлібина; гілочка зеленого барвінку; букет колосків, перев’язаний чорною стрічкою; свічка у підсвічнику та сірники; “Біблія”.

- з іншого боку авансцени облаштована підвісна колиска. Вона вистелена білими пелюшками (можна з вишивкою, але обов’язково річ колишнього зразка). Через бік колиски перекинута (щоб звішувався більший кінець) чорна в квіти хустка чи шаль.

- «трап’яна» лялька (зроблена з куска старішої полотнини, щоб створювався ефект іграшки, якою весь час гралися). Ляльку буде використано (для емоційного підсилення) під час декламування-інсценізації вірша Антоніни Листопад «Бозю! Що там у Тебе в руці?!» та під час виконання пісні «Свіча».

- книжка «Марія» Уласа Самчука – з неї будуть зачитуватися уривки повісті.

- аудіозаписи творів: А. Моцарт «Реквієм», В. Фатєєв «Милість миру» у виконанні архієрейського хору Луцького кафедрального собору Святої Трійці (запис 2005 р.), фонограма-мінус пісні «Свіча».

        

 

Починає звучати «Реквієм» А. Моцарта. За кілька секунд після початку звучання твору, на сцену, в зажурі та  в роздумах, виходить УЧАСНИЦЯ (УЧАСНИК) і починає напам’ять читати уривок із «Молитви за убієнних голодом» Катерини Мотрич. Декламуючи, наближається до розташованого на авансцені столу. Завершивши уривок, запалює свічку і виходить.

 

Учасниця (напам’ять):Хто се? Чий голос щоночі просить: "Хлібця! Хлібчика дай! Мамо, матусю, ненечко! Крихітку хлібця". Хто водить за мною запалими очима-криницями, очима, у які перелилися всі страждання, муки й скорботи роду людського і розпинає душу мою на хресті всевишньої печалі? Чий же це мільйоноголосий стогін у мені? (підходить до столу) Хто щоночі будить, стогне, квилить, плаче і веде у холодну ріку, де розлилися не води, а сльози мого народу? (Запалює свічку) У ній ні дна, ні берегів… (Йде за лаштунки)

 

Ведучий: До книги буття українського народу (якщо таку книгу буде колись написано), потрібно внести наступне: «Літа 1933  від Різдва Христового був в Україні великий голод. Не було тоді ні війни, ні суші, ні потопу, ані моровиці. А була тільки зла воля одних людей проти інших. І ніхто не знав, скільки невинного люду зійшло в могилу – старих, молодих, і дітей, і ще не народжених – у лонах матерів.

Ведуча: 1930-1932 роки були дуже бурхливими. Людей примушували вступати до колгоспів. Вступ до колгоспу вважався добровільним лише на словах, а насправді все це здійснювалось насильно під загрозою позбавити всього і навіть виселити із землі дідів та прадідів. До колгоспу забирали все, що було в господарстві: коней, корів, плуги, борони.

Ведучий: В жовтні 1932 року партійно-державна верхівка прийняла рішення вийти із кризи через конфіскацію всіх запасів зерна. За кілька місяців надзвичайні комісії викачали із селян внутрішні фонди – продовольчий, фуражний, насіннєвий. У селах було організовано спеціальні бригади, які проводили подвірні обшуки з конфіскацією всіх запасів їжі.

Ведуча: Коли здавати вже було нІчого, організували «буксир» (четверо-п’ятеро чоловіків-активістів на чолі з уповноваженим), який ходив дворами і відбирав хліб. Спочатку забирали ніби залишки, а потім усе підряд: зерно, бобові та інші продукти. Люди кричали, плакали, лаяли, проклинали… Настав голод 1932-1933 років… 

Ведучий: 1933 рік… Найчорніший час в історії України… Навіть через  дев’ять десятків і один рік, ступати боляче стежками жахливої трагедії, яка сталася на благословенній землі квітучого українського краю. Ніде в світі не зафіксовано голоду, подібного тому, що випав на долю однієї з найродючіших країн. Як могло трапитися, щоб у житниці світу зник хліб, люди залишилися без жодної зернини?

Ведуча: Смерть чатувала на людей і вдень, і в ночі… Пухли від голоду малі й старі, вимирали цілі родини й села…

 

Декламування вірша Дмитра Білоуса:

 

Ти кажеш, не було голодомору?

І не було голодного села?

А бачив ти в селі пусту комору,

З якої зерно вимели до тла?

Як навіть варево виймали із печі

І забирали прямо із горшків,

Окрайці виривали з рук малечі,

Із торбинОк нужденних стариків?

 

Ти кажеш, не було голодомору?

Чого ж тоді, як був і урожай,

Усе суціль викачували з двору, -

Греби, нічого людям не лишай!

Хто ж села, вимерлі на Україні,

Російським людом поспіль заселяв?

Хто? На чиєму це лежить сумлінні?

Імперський молох світ нам затуляв!

 

Я бачив сам у ту зловісну пору

І пухлих, і померлих на шляхах.

І досі ще стоять мені в очах…

А кажеш – не було голодомору…

 

Ведучий: Про голод в Україні говорили за межами України:

- 1934р. – роман – спалах У.Самчука “Марія”;

- 1937р. – Юрій Клен “Прокляті роки”;

- 1938р. - Юрій Клен “Україна”;

- 1962р. – Василь Барка “Жовтий князь”.

 

Ведуча: Жовтий князь – український голокост, втілення надприродного Зла. Мільйони родин гинули від жовтого князя. В могилу пішли найкращі, несучи з собою найкоштовніше, що є в нації – гени розуму, здоров’я, досконалості фізичної й духовної, гени милосердя й справедливості, людяності, відваги, всіх мислимих людських чеснот і талантів.

Ведучий: З історичних документів відомо , що Російська імперія здійснювала безліч програм, щоб знищити Україну і фізично, і духовно. Винищували все здібне, талановите, здорове духом і тілом, все, що мислило, опиралося насильству, протестувало, шукало правди – все це нещадно винищувалося з корінням.

Ведуча: Насилаючи на українську землю голодомор, Сталін знав, що робить. А його виконавці? Чи знали вони, що коїли?

Ведучий: Ворошилов, XVII з’їзд ВКП(б): «Ми пішли свідомо на голод, бо нам потрібен був хліб. Жертвами голоду були нетрудові елементи та куркульство» … Так хто ж є жовтим князем?

Ведуча: Жовтий князь – це прислужник сталінського режиму, це демон зла, який несе руйнацію та спустошення, сіє муку і смерть. Це геноцид і етноцид, винищення української нації.

 

Інсценізація вірша Антоніни Листопад:

( Виходить дівчинка років 8-10. Вона босонога, одягнута в довгу лляну або перкалеву сорочечку колишнього зразка. В її ходІ повна обезсиленість голодної дитини; в опущеній руці вона тримає «трап’яну» ляльку. Вийшовши приблизно на середину сцени (по ширині сцени, але ближче до авансцени), дівчинка, безсило опускаючись, прилягає на підлогу (на бік, обличчям до глядача) і притискає до грудей ляльку. Полежавши 1-2 хвилини нерухомо, підводиться на ліктеві і дивиться вгору – персонажеві, з голоду, починає ввижатися… Через якусь мить вона встає, забувши свою ляльку там де перед тим лежала сама і починає декламувати вірш, ще секунду-дві дивлячись вгору. Вірш потрібно декламувати із відповідними жестами та виразом обличчя, необхідними для більш точного відображення трагічної суті. Закінчивши вірш,  дівчинка повільно переставляючи ноги виходить за лаштунки. Лялька лишається лежати на тому місці де її першопочатково забула дитина (пізніше для підсилення образу ляльку буде використано при виконанні пісні).

  

Бозю!

Що там у тебе в руці?!

Дай мені, Бозю, хоч соломинку…

Щоб не втонути в Голодній Ріці.

Бачиш, мій Бозю, я ще – дитинка.

Та ж підрости хоч би трохи бодай.

Світу не бачила ще білого, Бозю.

Я – пташенятко, прибите в дорозі.

Хоч би одненьку пір’їночку дай.

Тато і мама – холодні мерці.

Бозю, зроби, щоби їсти не хтілось!

Холодно, Бозю…

Сніг дуже білий…

Бозю, що там у тебе в руці?!

 

Ведучий: Наприкінці зими 1933 року голод в Україні набув нечуваних розмірів. Намагаючись врятуватися, тисячі селян йшли в міста, де на весні скасували хлібні карточки і можна було купити хліб. Але сільським жителям нічого не продавали.

Ведуча: Дороги, що вели до міста, були блоковані. Все ж, багато селян пробиралися туди, але не знайшовши порятунку, вмирали прямо на вулицях.

Ведучий: За зиму 1932-1933 в селах з’їли всіх собак, котів, щурів. Переловили ворон і горобців. Щодня на цвинтар десятками вивозили мертвих. На деяких возах були ще живі люди, вони ворушились і стогнали дорогою до могили…

Ведуча: Під час голодомору тяжко занедужала душа народу. В голодному божевіллі люди коїли нелюдські вчинки – від голоду їли людей, їли власних дітей…У селах навесні 1933 року почалося людоїдство – канібалізм…

Господи! Це було на білому світі!..  

Господи! Це було в Україні!..

 

Декламування вірша Дмитра Павличка:

Мамо… Мамо…

Не рятуйте мене, не треба.

Не ріжте ні брата мого, ні сестру,

Бо не впустить нас Бозя до неба.

А як серце моє навіки засне,

Не вбивайтеся з горя, нене.

Покладіть біля вишні в садочку мене

І лягайте самі коло мене.

Забринить понад нами бджола золота,

А та вишня весняної ночі

Накриватиме цвітом наші чола й уста,

І росою вмиватиме очі.

 

Виконується пісня «Свіча (На вікні свіча миготіла)»

(слова Богдана Стельмаха, музика Мирослава Скорика)

(під час виконання пісні, у момент програшу, виконавець підходить до «трап’яної» ляльки, що весь цей час лежала на сцені; піднімає її, обережно «люляючи» на руках, підносить до підвісної колиски збоку авансцени і легенько кладе ляльку в колиску; продовжує співати пісню, повертаючись на основну свою позицію на сцені (за час програшу головне встигнути підняти ляльку, інші дії можна робити під час продовження співу)

 

Ведуча: Зроніть сльозу, за тих – хто не мав сліз.

Заплачте разом, а не наодинці.

Зроніть сльозу за тими, хто не зріс,

Що мали зватись гордо — українці.

 

Ведучий:Заплачте! Затужіть! Заголосіть!

Померлі люди стогнуть з тої днини,

Й благають: українці, донесіть

Стражденний біль голодної країни.

 

Ведуча:Згадайте їх — вони ж колись жили.

Зроніть сльозу і хай не гасне свічка!

Вони  в  землі житами проросли,

Щоб голоду не знали люди вічно.

 

Ведучий:Коли ніч гаситиме день, ми запалимо свічки у кожному селі, районі, обласному центрі, в столиці. Вони горітимуть на вікні,  зігріваючи небо й душі тих, кого в 33-му не відспівали, не оплакали, не провели в останню путь і не поминали… Нехай світло цих свічок буде нашою даниною тим, кого забрала страшна голодна смерть і нехай ті печальні свічі горять не тільки на наших вікнах, а й в наших серцях…

Ведуча: Тож пом’янімо тих великомучеників нашої тяжкої історії – мільйони українських селян, жертв небаченого в історії людської цивілізації голодомору, хвилиною мовчання.

 

ХВИЛИНА МОВЧАННЯ

Ведучий: Страшний, жорстокий, ненависний для нашого народу період… Важко знайти епітети, які б змогли передати словами ті часи. Голодомор 1932-1933 рр. – це глибока рана нашої історії, що завжди кровоточить важким болем минулого, який можна тільки відчути серцем.

Ведуча:Це не просто рядки історії, що їх потрібно вивчити і забути. Це ті сторінки, які ми щороку освячуємо вогнем палаючої свічки на вікні, щоб нагадати іншим про те, що має жити в пам’яті нашого народу вічно.

 

Учасник зачитує уривки з книжки Уласа Самчука «Марія»:

(з-за лаштунків виходить учасник (учасниця), тримаючи в руці книжку              У. Самчука «Марія». Бажано, щоб учасник був одягнутий в одяг чорного кольору. Зупинившись на раніше визначеному місці, розгортає книжку в закладених місцях і, на фоні звучання твору «Милість миру» В. Фатєєва,  починає виразно, без поспіху (якомога точніше передаючи образи та дії про які йтиметься мова) читати уривки повісті. Після прочитання, зберігши кількасекундне трагічне мовчання, Учасник виходить за лаштунки).

 

Сергій Гнида і Карпо Фіян друзі були. Йшли разом ціле життя і разом пішли збирати гнилі бараболі. У одному місці натрапили на невикопане місце.

— Це,— каже Гнида,— моє місце. Я ж його побачив...

—Не кажи дурниць. Побачив його я. Я ще з осені знав, що тут не викопали... Навмисне йшов...— відповідає Фіян.

— Ой, чуєш! Краще відступися. Йди собі далі. Там знайдеш! У мене ж знаєш скільки дітей?..

Вперлися. Гнида хроснув рискалем Фіяна, і той лишився на бараболиську лежати. Гнида зі страхом копав сам скарб, копав з пропасницею. Що, як знов кого нечистий нанесе?..

Після довго оповідали в селі, що Гнида зарубав Фіяна. Влада якось не чула цього, бо труп Фіяна зник, і невідомо куди. Шукати не було часу…

                               ------------------------------

Корній шукає їсти. На думці жінка, дочка і маленька внука. Всі вони хочуть їсти, всі чекають на нього дома. І ступав по лісі, дивився на птахів, на дерева і рослини— Що ж він тут знайде? Все не на їжу створене. Начохрав дещо бруньок, настругав березової кори. А після пішов на взлісся…

…Йшов просто через неорані поля. Трапилося щастя, зовсім несподіване і зовсім виняткове. У невеличкому рівчаку, де ще був сніг, лежав мертвий заєць. Корній надибав на нього, зупинився. І довго стояв, бо як же можна повірити, що то дійсно заєць, мертвий і готовий на те, щоб тільки взяти його, роздерти і з’їсти. Після Корній відчув радість і, не згинаючись, подивився навколо, чи нікого нема, та голосно висловив вдоволення.

— Так! Значить, і з’їм дещо. Значить, додому дійду і покажу: дивися, Маріє! Тут маєш що їсти. Це я знайшов сьогодні, цього веселого соняшного дня.

І Корній піднімає зайця. Він навіть ще не пробував гнити. Зовсім цілий і зовсім свіжий. Розтяв його гострою сокирою і, віднайшовши сухе місце, присів відпочити та підживитися…

…З’їв кілька шматків заячини, звівся на ноги і почав наново боротьбу з вітром. А сонце, знай, світить, знай, горить собі ясно і невблаганно. Корній довго, дуже довго йде, оглянувся, а ліс за ним недалеко. Поки добився до млина, почув у шлунку болі, курчився, а після не видержав, блював.

"І чого то так далеко було йти? Казав собі: не йди, чуєш, таку милю. Не дотягнеш назад ніг. Бачиш же, що ти з себе уявляєш? Ні. Таки пішов. От тобі й пішов. Тепер ноги тремтять і спробуй далі йти".

Розважав Корній, а тим часом дивиться на викинене назад м’ясо. Шкода. Зігнувся і поволі з’їв знов. Може, по-друге такого не станеться. Може, якраз Бог дасть, що не станеться...

…Проходячи селом, ніс свого зайця і сокиру під полою. На вулицях порожньо, але все-таки краще не спокушати. Хто його знає... Все в такий час може трапитися.

                              -----------------------

 

Прокинувся вечором і забачив перед собою Марію.

— Чого ти така? Що є, Маріє?

— Прийшла до неї, а вона на постелі лежить. Гукаю: "Надіє!" Не чує. Кличу. Нарешті розплющила очі і так засміялася, так, знаєш, страшно засміялася. А де, питаю, мале? А вона нічого не розуміє. Яке, каже, мале? А Христуся ж де? Засміялася знов: "Нема Христусі. Нема вже її..." Корній зробив великі очі.

— Нема? Що ти кажеш? Як же так? Як же так можна? — кричав Корній.— То ж так не можна!..

— З’їла вчора того пляцка. Там дерево було. Дитина ж. Взяло, каже, і скрутило. Але...— Марія нахилилася до Корнія і шептала: — Вона задушила його... Задушила... Дитя мучилося, і задушила. Дика така. Підеш до неї. Вона не хоче вже їсти, лається і сміється...

 

Ведучий: Чому українців вбивали голодом?

Україна в 1920-х роках переживала культурний ренесанс європейського зразка. Під гаслом “Геть від Москви!” тут формувалися самобутні, відмінні від російських, культурні традиції, орієнтовані на Європу. Створювалася національна система освіти, обґрунтовувалася економічна концепція України як автономного економічного організму.

Ведуча: Широкі кола інтелектуалів та економічно самостійне селянство не сприймали політики комуністичного керівництва. Тому за мету було поставлено знищення українців як політичної нації, що могла поставити питання про створення незалежної держави. Для досягнення цієї мети був обраний жахливий інструмент – вбивство голодом.

Ведучий: Жахом Голодомору була надзвичайно велика смертність серед дітей. У багатьох районах України у вересні 1933 року за шкільні парти не сіли близько двох третин учнів.

Ведуча: Голод на довгі десятиліття порушив природний генетичний фонд, призвів до морально-психологічних змін у свідомості нації. Наслідком злочину геноциду також стало руйнування традиційного українського устрою життя. 1933 рік став для України часом національної катастрофи, наслідки якої відчуваємо і понині.

Ведучий: До сих пір немає об’єктивної статистики про справжню кількість жертв голоду. До 1 грудня 1932 року облік жертв голодомору ніхто не вів. Крім того статистика смертності велася до 15 квітня 1933 р., а потім її, за командою Постишева, припинили. До того ж, усі дані про смертність суворо засекречувалися. Різні джерела називають різні цифри жертв голодомору в Україні – від 53 тис. осіб до 7 млн. 200 тис. жертв.  

Ведуча: За даними вчених, найбільше постраждали лісостепові регіони України із давніми козацькими традиціями – Полтавщина, Черкащина, Кіровоградщина, Київщина. У цих регіонах в окремих районах упродовж 1933 року вимерла понад половина населення. Смертність перевищувала середній рівень у 8–9 і більше разів. У нинішніх Вінницькій, Одеській, Дніпропетровській областях рівень смертності був вищий у 5-6 разів, у Донецькій і Луганській області – у 3–4 рази.

Ведучий: За ініціативою письменника Олекси Коломійця та Українського фонду культури на початку 1990-х років, за 1 км від м. Лубен біля Спасо-Преображенського Мгарського монастиря на Зажур-горі, було вивершено Курган скорботи, землю для якого привозили з усіх регіонів України. Курган скорботи — перший  в Україні пам'ятник жертвам Голодомору…

Ведуча: У 2006 році Верховною радою України Голодомор 1932-1933 років був офіційно визнаний геноцидом проти українського народу.

Тож, тримаючи в руках окраєць такого святого для нашої країни хліба, не забуваймо про тих, хто віддав за це життя.

 

Ведучий:Як згоріле насіння,

Спить в землі покоління…

…Сплять пісні і надії,

І тривоги і мрії.
Як згоріле насіння,

Спить в землі покоління.

І долаючи путь,

Оглянись!

Не забудь!

 

Ведуча: Дякуємо, що були з нами.

                                                                                                                                                                Сценарій підготувала 

завідуюча відділу організаційно-методичної 

та видавничої діяльності – Наталія Шамріцька. 

 

У підготовці сценарію використано: матеріали Вікіпедії, матеріали медіаресурсів мережі інтернет, «Інформаційні матеріали до 91-х роковин Голодомору 1932–1933 років» Українського інституту національної пам'яті, вірші  Дмитра Білоуса, Антоніни Листопад, Дмитра Павличка, уривок вірша «Покоління» Миколи Сядристого, уривки із твору «Молитва за убієнних голодом» Катерини Мотрич, фрагменти повісті «Марія» Уласа Самчука.