Свято української народної пісні, 

 приурочене 400-й річниці з дня народження Марусі Чурай 

 «ПІСНЯ МОГО НАРОДУ – ДЛЯ СЕРЦЯ МОГО ВИНАГОРОДА» 

(Примірний сценарій для проведення тематичного заходу

 в закладах культури територіальних громад) 

 Прикрашена у народному стилі сцена, з одного боку якої (ближче до авансцени) розміщений стіл застелений вишитою скатертиною та лавка; для театралізованого дійства «Грицько і Бобренчиха» - глиняний посуд, круглий хліб тощо (згідно організаторського бачення театралізації); для міні-театралізації «Маруся» - глиняний глечик. 

Учасники та дійові особи мистецького заходу: Ведучий, Ведуча, Дівчина-Пісня, Гриць Бобренко, Одарка – мати Гриця, Маруся (дівчина, яка володіє декламаторськими та вокальними здібностями), аматорські фольклорні та вокальні колективи територіальної громади. 

ВАЖЛИВО: Під час свята виконуватимуться тільки українські народні пісні, а також пісні авторство яких приписують Марусі Чурай. Вид музичного супроводу чи його відсутність (виконання a capella) – за вибором виконавців. 

Звучить мелодія пісні «Туман яром». 

 Заходить вбрана в український національний стрій Дівчина-Пісня. 

 На фоні мелодії декламує напам’ять вірш. 

 Дівчина-Пісня: 

Я – пісня вічна українська, найкраща у світі! 

В мені – солов`їний спів душевний в сонячнім зеніті. 

Всі ті ноти, всі акорди жайворонка співу 

Маю в серці. Душу крає та музика-диво. 

Очі плачуть, серце мліє, а душа – співає! 

Україна-ненька наша пісню ту бажає. 

Про козаків та гетьманів, що в похід ходили 

І за волю України ворога побили. 

Як дівчина із походу козаченька ждала, 

Та за свого миленького Господа благала. 

І про матір сивенькую рядочки складали, 

Про кохання щире й ніжне піснярі співали. 

Про рушник і про квітчасті вишиті сорочки, 

Про намиста червоного сплетені разочки. 

Про нічку темну і про місяць, зірку в небі ясну, 

Гарну вербу та калину, Вкраїну прекрасну.

Пісне, музо солов’їна! Ти – душа народу – 

Линеш вічно, величаво від роду до роду. 

Дівчина-Пісня виходить. 

Звучить ЗАСТАВКА «Ой, роде наш красний». 

Виходять ведучі. 

Ведуча. Уклін вам, люди добрі, хто завітав на свято! 

Хто хоче долучитись до щирості й краси. 

Хай буде в нас гостинно, хай буде нам не тісно, 

Нехай лунає пісня на різні голоси! 

     Ведучий. Запрошуємо Вас на свято української народної пісні приурочене 400-й річниці з дня народження Марусі Чурай – дівчини, що стала легендою України. 

     Ведуча. Сьогодні ми поринемо у глибину тисячоліть, вслухаємося в прості й зворушливі слова – і нам відкриється народна поезія, збережена в піснях. 

     Ведучий. Є правдиві скарби, що намертво лежать у земній глибині і є живі скарби, що йдуть по землі. Ідуть від покоління до покоління, огортаючи глибинними чарами людську душу. До таких національних скарбів належить і наша українська пісня. 

     Ведуча. Ну де ще є така чарівна пісня, 

     Серед яких на світі славних мов? 

     То серце від журби, неначе стисне, 

     А то – навіє радість та любов. 

Ведучий. Такого сплеску в музиці і слові, 

Вогню такого не передаси

Нічим, крім пісні, посестри любові, 

Криниці невичерпної краси. 

     Ведуча. Буває пісня тугою налита 

     І туга душу наскрізь пропече; 

     Бува така, що наче серед літа 

     Срібляста річка в синю даль тече. 

Ведучий. То вже здавен: лиш пісню розпочни – 

Її підхоплять, аж у полі тісно...

Вкраїнський хліб тому такий смачний, 

Що він – замішаний на пісні. 

     Ведуча. Запрошуємо на сцену колектив (назва колективу та ім’я керівника)

 

 (рекомендуємо до виконання 2 українські народні пісні) 

     Ведуча. Марія Гордіївна Чурай… Реальні факти з життя цієї дівчини тісно переплетені легендами. Кожне нове покоління, знайомлячись з Марусею, може лише здогадуватися, що ж правда, а що ні. По суті, ми, навіть, не знаємо точної дати її народження. Однак, достеменно відомо, що народилась Маруся Чурай у Полтаві в 1625 році, в родині Гордія Чурая. 

     Ведучий. Хата її батьків стояла на березі Ворскли. Батько Марусі, урядник Полтавського кінного козацького полку, був чесною та порядною людиною. Він палко любив свою Батьківщину та ненавидів її ворогів. Якось, Гордій Чурай зарубав шаблею шляхтича, який знущався з українських людей. Після цього йому довелося втікати на Січ. 

     Ведуча. Чурай був відважним козаком. Разом із гетьманом Павлюком, він ходив у бойові походи проти польської шляхти. У бою під Кумейками гетьман Павлюк, Гордій та інші козаки потрапили до рук Потоцького. Полонених відвезли до Варшави і там стратили. 

     Ведучий. Після загибелі Гордія, його вдова Горпина Чураїха залишилися вдвох з Марусею, якій на той час було 13 років. Вони жили бідно, у невеличкій хатині, проте ніколи не нарікали на свою долю. 

     Ведуча: Горпина виховувала не лише свою донечку, а й сусідського хлопчика Грицька Бобренка. Грицькова мати, вічно заклопотана господарством, майже не звертала уваги на дитину. Отож, Чураїха стала турбуватися про нього як про рідного сина. Діти росли, як брат і сестра: разом гралися, мандрували околицями міста, щедрували, каталися з гори на санчатах. Саме для Гриця маленька Маруся склала свої перші дитячі пісні. 

     Ведучий. Одну із них, а ви її добре знаєте, ми зараз пропонуємо вашій увазі. 

(виконується пісня «Грицю, Грицю, до роботи») 

Ведучий. Немов, чарівний самоцвіт, 

Повний блиску і принади, 

Палає пісня з давніх літ – 

Надія і розрада. 

     Ведуча. Вона лунала в тиші урочистій 

     І ніжне слово брала у полон, 

     І пестила, і ніжила в колисці 

     Дитячий ніжний сон. 

Ведучий. Крилатим птахом линула в діброви 

І сяйво зір тримала на крилі,

І трепетним, ласкавим, ніжним словом 

Бриніли чари рідної землі. 

     Ведуча: Маруся Чурай була справжньою красунею, мала добре серце і прекрасний голос. Вона майстерно співала пісні, які складала з різних приводів, і часто навіть у звичайній розмові передавала свої думки віршами. Слава про дівчину з кришталевим голосом летіла далеко за межі Полтави. 

 Ведучий.…А ти співаєш — душу всю проймає. 

 Бувають, може, й кращі голоси, 

 але такого другого немає! 

 Послухай,…дівчино з Полтави, 

 Де ти навчилась брати ці октави… 

      Ведуча: Запрошуємо на сцену аматорів (назвати заклад культури або колектив та ім’я керівника)

 (рекомендуємо до виконання 1-2 українські народні пісні, 

одна з них – «Посію я огірочки яром над водою») 

     Ведуча. Кажуть, що Чураївна (так ще називали Марусю) була неймовірно вродлива: «Чорні очі її горіли, як вогонь в кришталевій лампаді; обличчя було біле, як віск; стан високий і прямий, як свічка». Дівчина такої краси, маючи від природи життєрадісну вдачу, вміючи складати пісні і співаючи їх так, що солов’ї замовкали, подобалася місцевим парубкам. 

     Ведучий: Серед них помітно вирізнявся син гетьмана Якова Остряниці Іван Іскра – правдивий, сміливий, шляхетний. Хлопець щиро любив Марусю, хоч ніколи не відкривав своїх почуттів. Він знав, що її серце належало іншому. Цим іншим був, син хорунжого Полтавського полку 

     Ведуча: Марусина полюбила молодого козака Грицька Бобренка. Дівчина вірно чекала милого із походів, а своє кохання і тугу за козаком виливала у піснях… 

(рекомендуємо до виконання – «В кінці греблі шумлять верби») 

     Ведучий. Пісня – то живий скарб, що йде від покоління до покоління, несучи радість чи смуток, чаруючи людську душу, даючи їй силу й натхнення. Вона пахне весняними дощами, кучерявими чорнобривцями, синіми льонами, материнськими теплими долонями. 

     Ведуча. Українська пісня… Криниця невичерпної краси, свята Берегиня. Слухаєш її – не наслухаєшся, милуєшся її чарівністю – не намилуєшся, п’єш її чисту джерельну воду – набираєшся сили, мудрості та любові. Це – наша гордість, незвідане поле для вивчення та досліджень.

     Ведучий. У всіх регіонах України надзвичайно популярними є пісні про кохання. Вони – найпоширеніші й найулюбленіші в народі. У них, крім глибокого й сильного почуття взаємного кохання, наявні мотиви розлуки, чекання, зради, життя з нелюбом, а іноді й підсміювання над невдахою-залицяльником чи дівкою-нечупарою. 

     Ведуча. До нас завітали (назвати колектив та керівника). 

(рекомендуємо до виконання 1-2 народні пісні про кохання, 

 одна з них – «На городі верба рясна») 

    Ведучий. Кажуть, що любов – це Божий дар, що живе у серці, а пісня – це молитва душі. Чураївна володіла подвійним даром – любила всім серцем і пісні складала, які стали невмирущою скарбницею нашого народу. 

     Ведуча. Маруся терпляче чекала Гриця, а той усе не повертався. Сумуючи за коханим і не маючи від нього жодної звістки, дівчина складає одну з кращих своїх пісень, у якій із великою силою відчувається душевний біль: «Віють вітри, віють буйні, аж дерева гнуться; Ой, як болить моє серце, а сльози не ллються…» 

     Ведучий. Пісня «Віють вітри…» завжди була широковідома, а після того, як Іван Котляревський ввів її до своєї п’єси «Наталка Полтавка» – стала дуже популярною в народі. Відтак їй судилася особлива доля. 

     Ведуча. У 40-х роках ХІХ ст. «Віють вітри…» переклала на англійську мову американська письменниця Тальві, пізніше ця пісня стала визнаною в англо-українському середовищі Канади як англомовна. Німецький поет Фрідріх Боденштедт надрукував її у власному перекладі у своїй «Поетичній Україні» (1845). Як твір Івана Котляревського, пісню «Віють вітри…» перекладено на словенську мову. 

(виконується пісня «Віють вітри, віють буйні…») 

     Ведуча. Минув час і козаки почали повертатися додому. Прийшов і Грицько Бобренко. Вони з Марусею мали одружитися, проте Орина Бобренчиха, його мати, жадібна й користолюбна, і чути не хотіла про Марусю. Вона мріяла про таку невістку, як Галя Вишняківна – про доньку найбагатшого господаря Полтави, осавула Федора Вишняка. 

     Ведучий. А що ж Гриць? Гриць – козак високого зросту, з карими очима, що не міг не подобатися дівчатам – був людиною слабкодухою, перебував під великим впливом своєї матері.

 Театралізоване дійство «Грицько і Бобренчиха» 

(Орина Бобренчиха хазяйнує біля столу – наприклад: ставить глечик, кладе хліб тощо. Вона сердита на сина за їх з Марусею бажання одружитися. Орина мріє мати багату невістку і використовує синову слабкохарактерність, тиснучи на нього материнським авторитетом. Гриць сидить за столом, схиливши голову на руки. Він розривається між коханням до Марусі і повагою до матері. Мати кожен день розповідає йому про свою немічність і малює картину злиденного життя, якого можна уникнути, взявши за жінку Галю Вишняківну. Бобренко вже розуміє, що піддається на вмовляння матері, але і любов до Чураївни «яка не має нічого, крім чорних брів» ще мучить його).

     Орина – Чого сидиш? Одвик хазяйнувати. 

     Мені б оце невістку молоду. 

     А то все мати, мати, мати, мати! 

     Чи я ж коли хоч помочі діжду? 

     От ти прийшов з великого походу, 

     А не приніс ні слави, ні добра. 

     Сидиш, мовчиш, ні за холодну воду. 

     Та й не туди, що я уже стара. 

Гриць (підводить голову, а потім встає із-за столу) 

– Чого Ви, мамо? Є в нас, слава Богу, 

Хліб і до хліба, поле і воли. 

     Орина – Якби ти взяв ще дівчину не вбогу, 

     То, може, якось ми б і прожили. 

     Ти, сину, взагалі собі затям: 

     Любов любов’ю, а життя життям. 

     Веди у дім собі дружину-ладу, 

     То ж має бути рибка золота. 

     Яку ж полегкість і яку розраду 

     Внесе у хату пасмурниця та? 

     Пісні у неї – то велика туга, 

     А серце в неї горде і трудне. 

     Твоя любов до неї – то недуга 

     Видужуй, сину, пожалій мене. 

     (виходить) 

Гриць. Отак щодня. Така вже в мене матір. 

Це щоб вона свого не доп’яла? 

Вона словами виплітала ятір 

Та потихеньку так мене й вела. 

Якби вона сварилася, кричала, 

То я пустив би все так шкереберть. 

А то зробилась тиха, все мовчала, 

Сорочку шила все собі на смерть. 

Отак і сталось. Вийшов я із хати. 

Дядьків своїх узяв у старости 

І сам не знаю, – щоб одну кохати, 

А другу в церкву до вінця вести! 

(розпачливо махнувши рукою, вибігає) 

     Ведучий. Гриць Бобренко повернувся до Полтави, але не повернувся до Марусі. Слухняний син скорився своїй матері і посватався до багатої Галі Вишняківни. Дізнавшись про зраду коханого, Маруся у відчаї кинулася з греблі у Ворсклу, щоб покінчити з життям. На щастя, поблизу проходив молодий козак Іван Іскра. Він давно й безнадійно кохав чорноброву полтавчанку, але не відкривав своїх почуттів. Іван не хотів заважати щастю Марусі з Грицем і залишався для неї добрим товаришем.  

     Ведуча. Хлопець врятував Марусю, допомагав старій Горпині Чураїсі доглядати хвору дівчину, але бажання жити покинуло її….. З розпачу вона назбирала зілля, про яке знала від бабусі. Зібрала для себе, щоб отруїтися… Бо не в змозі вже була терпіти біль зрадженого кохання та людський осуд і неславу. 

Міні-театралізація 

(На сцену, у глибокій задумі, виходить Маруся. Вона несе притиснутий до грудей глечик. Роль Марусі рекомендуємо доручити дівчині, яка володіє декламаторськими та вокальними здібностями – в кінці заходу «Маруся», зберігаючи створений зажурений образ, проспіває в’язанку із рядків пісень, що звучали впродовж свята) 

Маруся. Я цю отруту з розпачу збирала. 

Я змалку знаю, де яке зело. 

Мені це ще од баби перейшло – 

Її вважала відьмою Полтава. 

Я наварила м’яти, драголюбу. 

Не пособило. Наварила ще. 

Вже скоро день, як їм іти до шлюбу.

 Мене ж пече всередині, пече! 

(продовжуючи декламувати, починає прямувати до виходу зі сцени) 

У неділю рано зіллячко копала… 

А у понеділок переполоскала… 

Порятуй від болю, смертонько ласкава! 

(заходить за куліси) 

     Ведучий. Не судилося і цього разу залишити цей світ… До Марусі прийшов Гриць. Прийшов, щоб полегшити свою душу, не думаючи, як воно було їй (адже, він кинув її на людський поговір, наодинці із її болем). Заручини з Галею не принесли Бобренкові щастя, він тяжко переживав свою зраду. В думках Гриць знову й знову повертався у ті щасливі часи, коли вони з Марусею були разом. 

Ведуча. ...Лежала тінь від столу і до печі. 

Лампадка тріпотіла в божнику. 

А він сидів, зіщуливши ті плечі 

і звісивши ту голову тяжку. 

     Ведучий. «Як не хочеш, моє серце, дружиною бути, 

     То дай мені таке зілля, щоб тебе забути. 

     Буду пити через силу, краплі не упущу. 

     Тоді я тебе забуду, як очі заплющу..." 

Ведуча. Торкнувся шклянки білими вустами. 

Повільно пив. І випив. І погас. 

Ой сонце, сонце, промінь твій останній! 

Оце і є вся правдонька про нас. 

(виконується пісня «Ой, не ходи, Грицю, тай на вечорниці…») 

     Ведучий. Марію Гордіївну Чурай судили за вбивство Григорія Бобренка… Ніхто не хотів визнати, що це був нещасний випадок і судді винесли вирок – смерть через повішення… 

     Ведуча. Серед людей, що зібралися у суді, був Іван Іскра. Цей чесний шляхетний юнак, що все своє життя кохав Чураївну, знову вирятував її від смерті. 

     Ведучий. Він за лічені дні подолав тяжкий шлях, аби привезти від Богдана Хмельницького помилування для тої, котру безнадійно любив і вважав голосом України. Іван з’явився в Полтаві, коли петля уже лежала на білій дівочій шиї і до виконання смертного вироку залишилася лише мить… Було зачитано універсал гетьмана Богдана і Марусю звільнили з-під варти… 

     Ведуча. Немає достовірних даних про смерть Марусі Чурай. Є тільки кілька версій. За однією, вона відразу після помилування пішла на прощу в Київ і там померла в одному з монастирів. За іншою – повернулася додому, хворіла на сухоти й померла на самоті. 

 (На сцену виходить дівчина-Маруся. 

Зберігаючи створений раніше зажурений образ, співає в’язанку із складених в певному порядку рядків пісень, що звучали впродовж мистецького заходу) 

Маруся. (Співає)…Посію я огірочки яром над водою,

 Сама буду поливати дрібною сльозою…

…На городі верба рясна, 

На городі верба рясна – 

Там стояла дівка красна… 

…В кінці греблі шумлять верби, що я й насадала, 

Нема того козаченька, що я полюбила… 

…Віють вітри, віють буйні, аж дерева гнуться, 

Ой, як болить моє серце, а сльози не ллються…

…Ой, не ходи, Грицю, тай на вечорниці, 

Бо на вечорницях дівки-чарівниці. 

Котрая дівчина чорні брови має, 

То тая дівчина усі чари знає… 

(вмовкає, спрямовує тужливий погляд у глибину глядацького залу) 

 (Промовляє) – Ото тільки й долі, що ПІСНЯ… (Йде за куліси) 

     Ведуча. У далекому минулому, Маруся Чураївна, проводжаючи коханого у похід, склала одну із найславетніших пісень «Засвіт встали козаченьки». Невдовзі її «підхопили» козаки і вирушали з нею на устах у кожен свій похід. Промайнуть роками століття і український письменник Валентин Чемерис якось скаже: «Мине лише небагато часу, як цю пісню підхопить і заспіває вся Україна – від сходу до заходу, від півдня до півночі». 

     Ведучий. Сьогодні ми з вами зустрілися завдяки нашим воїнам ЗСУ, які боряться з новітньою ордою, народжуючи Україні нові подвиги і нових Героїв. Для них, як і колись для козацьких сердець, розрадою є пісня українського народу та рідної землі – пісня, що підтримує дух і втішає душу. Однією із таких пісень стала Марусина «Засвіт встали козаченьки». 

     Ведуча. Її пісні – як перло многоцінне, 

     як дивен скарб серед земних марнот. 

     Тим паче зараз, як така розруха. Т

     тим паче зараз, при такій війні— 

     що помагає не вгашати духа, 

     як не співцями створені пісні. 

                                (виконується пісня «Засвіт встали козаченьки») 

      Ведучий. Марусин вік виявився коротким, але для українського народу Чураївна не вмерла – її душа жива. Вона продовжує жити у творах про неї, створених майстрами художнього слова; живе у виспіваних і виплаканих піснях, розповідаючи кожному новому поколінню про щастя і радість, про сум і журбу, про вірність і зраду. Тож скільки лунатимуть її пісні, стільки й житиме душа Марусі Чурай! Ведуча. У 1987 році в Полтаві було споруджено «Співоче поле Марусі Чурай»; у 2006-му – навпроти музично-драматичного театру імені Миколи Гоголя, встановлено пам’ятний монумент, присвячений талановитій полтавчанці. А ще, в Полтаві є невеличка зелена вулиця, яка носить ім’я легендарної поетеси та співачки. 

     Ведучий. Образ Марусі Чурай – це образ митця свого часу, який органічно зливається з образом України. Постать реальної дівчини з народу, обдарованої чарівним голосом і поетичним світосприйняттям, виростає до національного символу, ніби вбираючи в себе духовний потенціал Вітчизни. 

     Ведуча: До слова запрошуємо (у цьому місці сценарного плану, рекомендуємо запросити до виступу місцеве керівництво або запрошених гостей). 

              (виступ керівництва громади, представників місцевого самоврядування, запрошених гостей)

 

     Ведуча. А знаєте, що я найбільше хочу? 

 Щоб згинула війна, щоб мир був на світі, 

Щоб небо – в зорях, щоб сади – в квітах. 

А ще, дуже хочу, щоб сонце щоранку 

Зі мною віталось, присівши на ґанку. 

     Ведучий. І хай курличуть в небі журавлі, 

І колоски видзвонюють налиті. 

Щоб пісня линула по всій Землі, 

Єднала всіх людей по всьому світі. 

 (Ведучі залишаються на сцені. Виходить Дівчина-Пісня, стає між ведучими і декламує напам’ять вірш. Закінчивши декламування, залишається на сцені разом із ведучими до закінчення мистецького свята)

Дівчина-Пісня. 

На ріднім полі шепчуть колоски, 

 Я рада знати тихі їх думки. 

 І чую я, як кожна колосина 

 Шепоче ніжно слово «Україна». 

 О, Боже, дай повік любити край, 

 Де квітка, пташка і зелений гай, 

 Де кожна вірна тій землі дитина 

 І я – дочка твоя, я – пісня солов’їна! 

 Україно, моя мила, моя рідна мати, 

 Я – ПІСНЯ – буду завжди жити і лунати! 

     Ведуча. Минають віки, змінюються покоління, а народні пісні залишаються. Вони мають чудову здатність полонити людське серце. 

     Ведучий. Несіть у своєму серці той великий заряд духовності і краси, який ми черпаємо з джерела народної пісні. 

     Ведуча. Бажаємо Вам, щоб багатий і розмаїтий світ народного мистецтва супроводжував Вас упродовж життя, щоб чарівний пісенний голос України нагадував Вам про рідну батьківську хату в будь-якому куточку Землі. 

     Ведучий. Збережіть згадку про сьогоднішнє свято. Нехай почуте: одному – зігріє серце, другому – розвіє тугу, третьому – додасть сил. 

     Ведуча. Дякуємо, що були з нами! 

     Разом. До нових зустрічей! 

 Сценарій підготувала 

 завідуюча відділу організаційно-методичної 

 та видавничої діяльності – Наталія Шамріцька. 

     У підготовці сценарію використано: матеріали Вікіпедії, матеріали медіаресурсів мережі інтернет, уривки із вірша «Під рідним небом жайворон співа» та із поеми «Маруся Чурай» Ліни Костенко, вірші Наталії Шамріцької.