Інформаційно-методичні матеріали та орієнтовний сценарій
засідання народознавчого любительського об’єднання
«Український рушник – символ, що пройшов крізь віки».
Вишиті рушники поширені в сучасній Україні як неодмінний атрибут народного побуту, весільної та святкової обрядовості, як традиційна окраса селянського житла. Важливі події в житті народу ніколи не обходяться без рушників, які, крім декоративного призначення, мають великий образно-символічний зміст. У всьому декоративно-прикладному мистецтві немає іншого такого предмета, який би концентрував у собі стільки різноманітних символічних значень.
Дослідники стверджують, що в далекому минулому під час свят, обрядових дійств, дівчата прикрашали рушниками гілки дерев. Зображувані на рушниках ромби, розетки, квадрати символізували сонце, землю, рослини, їм поклонялись як явищам, які дають життя, оберігають від різних бід, злих сил, страждань.
Не було в Україні жодної оселі, якої не прикрашали б рушниками. Хоч би як судилося людям убого жити, а все ж естетична принада повсякчас знаходила місце в помешканнях – хай то була одинока хатина вдови чи затісна багатодітна оселя, приземкувата мазанка на півдні України або хата заможнішого селянина – всюди палахкотіли багатством кольорів рушники. Хата без рушників, казали в народі, що родина без дітей. Рушник з давніх-давен символізував не тільки естетичні смаки, він був своєрідною візиткою, а якщо точніше – обличчям оселі, відтак і господині. За тим, скільки і які були рушники, створювалося враження про жінку, її дочок. Ніщо, здається, так предметно й точно не характеризувало жіночу вправність, майстерність, зрештою охайність і працьовитість, ніж ті вимережені витвори. Вони завжди були на людях, розкривалися мистецьким багатством, оцінювалися справжніми пошановувачами.
Волинь, як історико-етногафічний регіон, займаючи південну частину однойменної адміністративної області, додатково охоплює південну частину Рівненщини та північ Львівщини, Тернопільщини та Хмельниччини. На Волині розташовано багато історичних місць, що стали віхами для українства – Почаїв, Берестечко, Луцьк, Дубно, Корець, Острог, тож волинська земля багата традиціями. У схемах волинських рушників, на відміну від сусіднього Полісся, домінують геометричні мотиви. При цьому кольорова гама їх дуже різноманітна. Один і той же орнамент, в залежності від місця виконання чи смаків рукодільниці може бути виконаний в різних кольорових рішеннях (червоний з чорним, голубий з синім, темно-коричневий із світло-коричневим). В цілому найбільш характерним є синьо-голубе поєднання. В другій половині минулого століття з’явилося досить багато приїжджих з інших частин України. Це певним чином позначилося і на традиціях вишивання рушників, причому як в кольоровій гамі, так і в орнаментах – поступово в волинських рушниках починають з’являтися рослинні елементи, досить часто стилізовані під геометричні. До речі, традиційні волинські рушники дуже добре використовувати як весільні, а саме ті, на які молодята стають ногами. Більшість сучасних весільних рушників можна використовувати для ікон, короваю, пов’язування рук, але ставати ногами на них не бажано, бо на більшості з них зображені квіти, птахи тощо. А от традиційні волинські рушники для цієї мети підходять якнайкраще, до того ж, невелика кількість кольорів та відносна простота орнаменту роблять можливим вишивання рушника власноруч навіть недосвідченими в рукоділлі вишивальницям.
Якщо уважно проаналізувати символи української вишивки, то найчастіше зустрічаються «Дерево життя» та «Берегиня». Перші рушники розміщували переважно на стінах та іконах, рушники із символом «Берегиня» – (давня богиня роду, берег, оберег, берегти, оберігати) над дверима та вікнами. Стилізовані жіночі постави зі зведеними вгору руками берегли в оселі родинний спокій.
Вишивати чи ткати рушники належало лише жінкам, а тому матері і бабусі привчали до цього рукоділля своїх доньок і внучок з дитячих літ. Кожна дівчина вважала за святий обов'язок вишити або наткати багатий посаг, в якому було чимало рушників – символів майбутнього щасливого родинного життя.
Вишитий рушник, сорочка чи хустинка це витвори народного мистецтва, породжені гармонією ритму і кольору. Як у природі виживало довершене, так у народній культурі зберігалося й передавалося з покоління в покоління найкраще. До того ж орнаментування речей в давнину було пов'язане з віруваннями людей, із замовляннями і заборонами. Ось чому орнаменти вишивки набули усталеного характеру. Однак, значення символів орнаменту було втрачене внаслідок його спрощення і деформації, що в свою чергу обумовлено змінами в способі життя людей. Тепер учені докладають чимало зусиль, щоб «прочитати» ці своєрідні «письмена» далекого минулого.
З XIX ст. рушники згідно призначення діляться на «хатні», кілкові, «на сволоки», «на жердки», «божники», «завески»; весільні – для молодих, «плечові» – для обв'язування сватів, подарункові – «на подарунки».
На рушнику, вишитому світлими, веселими кольорами, без жодного чорного стібка, несли дитину до хрещення. Хрещена мати готувала його заздалегідь, а загортаючи в нього немовля, примовляла «красну дорогу» новонародженому, щоб життєвий шлях був такий же світлий і добрий, як той рушник:
Спопиваю тебе сину в рушничок біленький,
Щоб виростав ти великий
Та був здоровенький.
Після хресної купелі дитину знову загортали в рушник, а поверх нього кожен з хресних батьків неодмінно клав «крижмо» – золоту або срібну монету з побажанням добробуту. Цього рушника та «крижма» не можна було нікому передаровувати. Вважали, що через «те» зломиться дорога життя. В першій половині XX століття рушник (за часів атеїзму), «крижмо» – замінено на чисте біле полотно, якого має бути непарна кількість метрів. З того полотна цій дитині шили сорочечки чи платтячка.
Важлива функція рушника в обрядах сватання та вінчання. В деяких селах Галичини, Надсяння, Лемковини, Холмщини, крім рушників для сватів, дівчина повинна була вишити ще дванадцять. Дванадцять дружок несли їх перед нею через ціле село, якщо вона переходила жити до хати молодого, а скриню з приданим везли на возі. Якщо парубок ішов у прийми до тещі, то також відбувався урочистий похід через село, щоб всі бачили, яка та молода працьовита і «файна». Ось чому кожну дівчину привчали до вишивання змалку, і в орнаменти вона вкладала своє бачення краси, але при тому старалася зберегти деталі візерунка й мову знаків, які передавали з роду в рід. Орнаменти на весільних рушниках вишивали геометричними або рослинними мотивами, часто із зображенням голубів, які в народних обрядах були символом любові, чесності, щирості та вірності молодят. Саме їх щедро прикрашали. Коли дівчина виходила юною заміж і ще не надбала традиційних дванадцяти рушників, тоді допомагали їх вишивати всі жінки роду аби не було осуду, що дівчина лінива. Згаданий похід дружок дотепними ритуальними піснями та приказками супроводжували дружби, свашки та молодь. Найкращого рушника перші дружби стелили молодим під ноги під час вінчання в церкві, щоби їхнє подружнє життя було щасливе, а ще вірили – хто перший стане на рушника, той верховодитиме в сім'ї. Молодих, які після вінчання поверталися додому, на порозі хати зустрічали батьки з короваєм на вишиваному рушнику та добрими побажаннями. Коровай прикрашали голубками, колоссям, квітками. Рушник, на якому ставали до шлюбу, вивішували над образами або на видному місці в світлиці.
Зберігся звичай, будуючи хату, останню крокву на завершення даху заносити на рушниках (ці рушники дарують майстрам, на знак поваги), потім наймолодший з майстрів має поставити на вершину даху «вінок» – букет з гілок берези або дуба (не сухі гілки, а свіжі, бо може загинути рід), разом з квітами, пов'язані рушничком, якого для цієї мети вишивала майбутня господиня дому. У наш час у деяких районах Галичини та Волині його замінюють кольоровою стрічкою, якою пов'язують «віху».
Побутували також невеликі за розміром так звані «хлібники» в які загортали хліб. Їх оздоблювали по краях двома невеликими смужками орнаменту. Часом «хлібники» гарно вишивали й посередині, а їх краї завершували вузенькими смужками орнаменту.
Рушник дарувала мати сину в дорогу, на щастя в новому житті. Його берегли як пам'ять про рідний дім, родину. Вважається, що слово «рушник» означає «рушати, вирушати». Мати проводжаючи сина в далеку дорогу, чи при споряджені хлопця до війська, замотувала хліб у рушник і промовляла:
«Рушай в добру годину, нехай тебе благословить Господь і захистить Божа Мати». Або говорила:
– Ой прийми, синочку, рушничок від мене
Від зла і спокуси, збереже тебе,
Його вишивала різними нитками,
Стиха поливала дрібними сльозами.
Ой іди, синочку, та скоро вертайся.
Дарунка від мами, сину, не цурайся.
Рушник завжди був символом гостинності – на ньому підносять дорогим гостям хліб-сіль.
І сьогодні на рушниках труну з померлим спускають до могили, ними обв'язують рамена хрестів на могилах і фігури на шляхах.
Вишитий рушник, і справді, як пісня на полотні. Це той оберіг який пройшов крізь віки і нині є символом чистоти почуттів, глибини безмежної любові до батьків, дітей, рідних, до всіх, хто не черствіє душею. Коли бажають людям щастя, добра, миру, злагоди і любові говорять «Хай стелиться вам доля рушниками!» Дуже хотілося б, щоб і прийдешні покоління зберігали цю прадавню традицію – вишивати рушники.
У цей складний період для нашої України потрібно згадати про «Рушник Єдності», який вишивало багато майстринь з усіх куточків нашої країни. Вони вклали в нього не лише уміння, а й свою душу, з вірою, що він пробудить в душах українців почуття єдності великої родини, людської гідності і національної гордості. Хай доля нашого народу буде щасливою і неповторно гарною, як наші українські рушники. Василь Тимофійович Скуратівський – український прозаїк, журналіст, етнограф, фольклорист так висловився про українські рушники: «Маючи такі обереги, народ зуміє уберегти від забуття нашу пісню й думу, нашу історію й родовідну пам'ять…».
ОРІЄНТОВНИЙ СЦЕНАРІЙ
ПРОВЕДЕННЯ ЗАСІДАННЯ НАРОДОЗНАВЧОГО ОЮБИТЕЛЬСЬКОГО ОБ’ЄДНАННЯ
«І НА ТІМ РУШНИКОВІ…»
Світлиця у вигляді внутрішнього простору української хати, святково прикрашена рушниками, картинами родинно-побутової тематики – на покуті - ікона, прикрашена рушником, дідух, каганець, свічка, букетики із засушених квітів; на столі на вишитому рушнику хліб і сіль, кошик з пиріжками, накритий рушником, глечик; на стіні висить часникова коса, в’язанка перцю, засушені трави у пучечках; у кутку стоїть скриня, підлога застелена домотканими доріжками.
Звучить фонограма «Зеленеє жито, зелене». Запрошені гості, а це може бути родина вишивальниць – бабуся, мама, внучка, заходять до світлиці. Двоє дівчаток у національних костюмах зустрічають гостей хлібом-сіллю:
– Гостей годиться хлібом-сіллю зустрічати,
Привітним гожим словом віншувати.
Прийміть же хліб на мальовничім рушникові,
Про цей рушник сьогодні піде мова.
( На стишеному музичному фоні «В полотні за світ раненько…» дівчина читає вірш )
– Дивлюся мовчки на рушник,
Що мати вишивала,
І чую: гуси зняли крик,
Зозуля закувала.
Знов чорнобривці зацвіли,
Запахла рута-м’ята,
Десь тихо бджоли загули,
Всміхнулась люба мати.
І біль із серця раптом зник,
Так тепло-тепло стало,
Цілую мовчки той рушник,
Що мати вишивала …
(Андрій Малишко)
( Впродовж заходу на екрані можна демонструвати кадри із зображенням українських рушників, фрагменти культурно-мистецьких дійств, етнофестивалів,
де використовуються рушники).
Ведуча :
– Наша сьогоднішня зустріч буде присвячена рушникам. Погляньте навколо! Ось вони: позлітались сюди ластівками, солов’ями та зозулями, розквітли мальвами, ружами, трояндами, дозріли калиною, виноградом та соняхами, розстелилися барвінком і хмелем. Вони принесли свято, радість і красу в нашу світлицю. Це рукотворне диво наповнює нас любов’ю, створює атмосферу затишку, спокою і загадковості.
Ведуча:
– Рушник – унікальне явище української матеріальної та духовної культури, що поєднує в собі декоративність та глибокий символічний зміст. В його орнаментах образи добра, краси, захисту від усього злого в житті.
– Важко переоцінити роль рушника в обрядовому та побутовому житті нашого народу. Його призначення найрізноманітніші: святкові й буденні, обрядові й побутові.
Ведуча:
Веселкою сплелися кольори
На рушничку моєму, наче доля.
На нім сплелися всі мої роки,
Що пережиті: з радощами й болем.
Усе на нім: вечірняя зоря,
І росами умите раннє сонце,
На нім і сльози, й посмішка моя,
Хатинка рідна і моє віконце.
Ведуча:
– Традиційний український рушник супроводжував людину впродовж усього життя – від колиски і до домовини. На вишитий рушник приймала повитуха немовля, з рушником українці зустрічали гостей, ним благословляли на щасливу життєву долю, хлібом-сіллю на рушнику входили в нову оселю, скріплювали обряд кумівства, дарували в далеку дорогу, пов'язували сватів, освячували криниці, обходили весняну ниву, дарували його майстрам, які будували хату. В усіх цих дійствах рушники виконували винятково важливі функції, їх символічне призначення – благословляти й охороняти, зберігати пам'ять про близьку людину.
Ведуча:
– Український рушник здавна характеризував майстерність, працьовитість, і охайність господині та її дочок. Гарно оздоблений рушник завжди висів біля порога на кілочку в кожній хаті. Таким рушником (утирачем) витирали руки, тож він завжди був напоготові, щоб подати його гостеві, якого запрошували до столу. Окремими рушниками накривали хлібину, діжу з тістом, спечені паляниці, з рушником ходили доїти корову, рушником витирали посуд.
Ведуча:
– Мати навчала дочку: «Тримай хату, як у віночку, і рушничок на кілочку». Даючи рушник-утирач гостеві, господиня або дочка на знак поваги до гостя клала рушник йому на плече або на руки, промовляючи: «Вода холоднесенька, гостечку, вмийся, рушничок чистесенький, гостечку, втрися».
Ведуча:
– Рушники, якими прикрашали хату, дарували породіллі, коли приходили провідувати матір та народжену дитину, пов'язували старостів під час сватання. Такі рушники робили із тонкого, гарно вибіленого полотна. І коли ткали таке полотно, то чоловікам було заборонено заходити до хати. Починали ткати таке полотно тільки в жіночі дні: середу, п'ятницю, суботу.
Ведуча:
– Рушник – символ дороги. Яскраві кольори такого рушника – це символ доріг і стежок, які доводиться проходити кожній людині в своєму житті. Виряджаючи в далеку дорогу батька, сина, чоловіка чи коханого, мати, дружина чи наречена давала хлібину, сіль та жменьку рідної землі, загорнуті в найкращий рушник-путівник.
( можна виконати пісню «Виряджала мати сина у солдати»)
Ведуча:
– Рушниками, вишитими яскравими нитками, прикрашали хату на свято або коли в родині відбувалась якась радісна подія. Коли ж наставала лиха година, траплялось лихо, у хаті вивішували рушники, вишиті червоними і чорними нитками, бо червоний колір означав любов, а чорний – біль та тугу.
Ведуча:
– У кожній родині, де підростала дівчина, скриня мала повнитися рушниками. Їх дбайливо оберігали, ними хизувалися, показували гостям, сусідам, показували все, що приготувала собі дівчина на посаг. Кращі узори запозичувалися і передавалися із покоління в покоління. Дати рушники сватам означало, що дівчина дала згоду вийти заміж і готується до весілля. Рушником і досі перев'язують старостів та сватів на весіллі, а молода перев’язує молодого. Обітницю подружньої вірності, у день весілля, молоді дають стоячи на своєму весільному рушникові.
Ведуча:
– Довгими вечорами, разом із подругами, вишивала дівчина собі рушники на придане. Мала вона вишити їх на всі випадки: і сватів перев’язати, як прийдуть сватати, і весільний рушник, і щоб свою майбутню оселю прикрасити. А коли дівчина була вже просватана, то вклонялась до землі батьку й матері зі словами:
Спасибі тобі, моя ненько,
Що будила мене раненько,
А я слухала, вставала,
На рушники тонко пряла.
Тонко пряла, вишивала,
А сьогодні їх подала.
(Виконується українська народна пісня «Дякую тобі, мамо»)
Ведуча:
– В усі часи вишитий рушник служив оберегом. З давніх давен ним обв’язували дерева, пускали на воду, молили Бога, щоб відвів стихійне лихо, просили благодаті: щоб родила земля, щоб біда і всяка напасть обминала родину. Були і храмові рушники, які дарували церкві. З часом з'явилося багато обрядових рушників, що використовувалися лише в певних обрядових дійствах.
Ведуча:
– Рушник – родинний скарб, що передавався від покоління до покоління. Із роду в рід довгими вечорами схилялися голівки дівчат над вишиванням, залишаючи безцінний спадок майбутнім поколінням.
Ведуча:
– Запрошуємо наших гостей, родину вишивальниць (може бути три або два покоління) розповісти про ваші родинні реліквії.(вишивальниці демонструють свої рушники, розповідають історію їх створення чи відновлення).
Ведуча:
Наші сьогоднішні майстрині-вишивальниці погодилися провести майстер-клас з вишивання (технікою занизування, гладдю або хрестиком).
(Майстрині проводять майстер-клас, звучить притишена українська музика.
Після проведення майстер-класу ведуча завершує мистецьке дійство).
Ведуча:
– Дякуємо вам, що завітали на наше свято. Вишивайте усіма барвами української землі. Вишивайте собі, нареченим, дітям, вкладайте у вишивки свої обереги. Хай бережуть вони вас, ваші родини, на многії літа. Вишивайте, бо вишите вами, залишить добру пам'ять і ваше життя не буде марним.
До нових зустрічей!
(Звучить пісня «Вишиванні мої рушники»).
Використана література:
Немировська Н. Традиції, обряди, символи, обереги. – Київ 2011;
Скуратівський В. Хатні обереги. Берегиня. – 2001, № 6;
Коверець І. Українці: свята, традиції, звичаї. – Донецьк 2004.
Інформаційно методичні матеріали
підготувала Приймачук Ю.C. –
провідний методист
Обласного науково-методичного
центру культури.
