1. Відлуння афганських гір
2. Навічно в пам’яті
3. Афганістан – моя кривава рана
4. А серце пам’ять береже…
5. Обпалені долі
6. Час і досі не загоїв рану–
Цей одвічний біль Афганістану
7. Світла пам’ять…
8. Ніхто не створений для війни
9. У колі бойових афганських побратимів
10. Не загасимо свічу пам’яті
11. Сьогодні нас зібрав загальний біль
12. Не пройди повз зболену душу
13. Незагоєна рана Афганістану
14. Афганськими стежками болю і страждань
15. Військову форму одягли сини
Військову форму одягли сини
Сценарій вечора-зустрічі воїнів-афганців
Мета заходу:
– формування громадянської свідомості, сприяння осмисленню ролі людини в історії, аналізуючи події минулого, щоб краще розуміти сучасність;
– виховання молоді, загалом всієї громади, у дусі патріотизму, національної свідомості та гідності, гордості за синів України, односельчан, які з честю виконували інтернаціональний військовий обов’язок;
– ознайомлення з трагічною сторінкою нашої історії, виховання поваги до учасників військових подій в Афганістані та їх батьків.
Відеоматеріали:
– хроніка афганської війни;
– слайд «Реквієм в цифрах»;
– слайд « Пам’ятник маневичанам - афганцям»;
– слайди «Пам’яті Миколи Шишолика»;
– відеофільм « Пам’яті Олександра Полтави»;
– слайд « Пам’яті полеглих»;
– слайди «Афганські вечори у фотографіях»;
– слайд « Про Ростислава Шишолика»;
– слайди «Прилісненці
– ліцеїсти, курсанти, офіцери».
Оформлення зали :
Сцена прикрашена рушниками у формі ключа журавлів. На передньому плані на журнальному столику на вишиваному рушнику стоїть гільза з гвоздикою, афганська шапка, біля столика стоять навхрест гітара і макет автомата.
Традиційно у залі є місце Олександра Полтави з його портретом і гвоздиками.
Перед початком вечора грає духовий оркестр ліцею.
Відеосюжет «Відлуння».
Ведуча.
Ти – вічний біль, війна!
Ти – наш неспокій,
І не злічить глибоких ран
В борні жорстокій.
І не злічить сліз матерів, дружин, дітей –
Не всі вернулися сини із тих ночей…
Вже багато літ, як повернулися додому,
Та до цих пір чує душа війни оскому.
Тривожна юність хлине в ваші сни,
Прорвуться з болю невигойні рани,
І пам’ять заболить: ви ветерани
Неоголошеної війни…
Грає духовий оркестр. Ветерани під оплески глядачів піднімаються на сцену.
Ведуча.
Відомо вам, навіщо втрати, кров…
Так, ви пройшли не марно крізь спекоту.
Відкиньмо словоблудство про любов
І про свою святенницьку турботу.
Бо ви пізнали вогнедишний плин,
На вражі дула в гори йшли свідомо,
Один за всіх – всі, як один!..
Не всі вернулися додому…
Дорогі наші ветерани, ровесники, сини, чоловіки, найдорожчі в світі татусі і вже дідусі !
Ми раді всім ветеранам війни, які приходять, приїжджають до нас, щоб торкнутися сторінок пам’яті.
Сьогоднішня зустріч присвячується вам, тим, хто пройшов Афган, Сирію, Єгипет, Югославію, вам, солдати шостої заповіді, вам, захисники Вітчизни.
Як знак нашої безмежної шани до вас, шановні воїни-афганці, воїни-інтернаціоналісти, воїни-миротворці, прийміть ці квіти.
(вручення квітів)
І пам’ять ожива вогнем пекучих ран
Ніколи не забути нам тебе, Афганістан.
Від імені мами, що не діждалась сина,
Від імені дочасу посивілої дружини,
Від імені батька, що мовчки сумує,
Від імені сина твого вже, солдате,
Благаю, кричу я – війні вже повік не бувати.
Наша переповнена зала уже упродовж 16 років свідчить, що започаткована хороша справа – вечір вшанування, вечір пам’яті.
Це, безперечно, один з наших вечорів, який по-особливому чекаємо всі. Афганістан болить не лише вам, ветерани, не лише вам, дорогі батьки. Погляньте – скільки молоді. І це не лише ваші діти. Це молодь, яка, як і ви, шановні ветерани, гідна подвигу батьків. Це молодь, яка, як і ви, готова стати уже на захист своєї Вітчизни.
З великою приємністю запрошую на сцену учасника бойових дій в Афганістані ________________________________
Всім, хто вижив і тим, хто лишився назавжди двадцятирічним. Ветеранам неоголошених воєн, хто прийняв бойове хрещення присвячуємо.
Звучить пісня О. Пономарьова «Офіцери» у виконанні ліцеїстів.
Ведуча.
Афганістан не відпускає тих, хто ступав на його землю. Він сниться. Він болить. І як не парадоксально звучить: вабить знову.
Ми щороку збираємося, щоб вшанувати ветеранів боїв в Афганістані, в інших гарячих точках. Один день в рік. А вони живуть з цим двадцять років, сім тисяч триста днів.
Що спонукає нас до згадки про цю криваву і нікому непотрібну війну? А спонукає пам’ять… Пам’ять про тисячі життів українців, що згасли в далекій гірській країні. Разом із ними пішло в небуття чиєсь кохання. Разом із ними загинули їх ненароджені діти. Тисячі дівчат так і не стали нареченими.
У круговерті сьогоднішніх нелегких буднів не забуваймо про найсвятіше: пам’ять потрібна не мертвим – пам’ять потрібна живим. Потрібна для того, щоб на вірності обов’язку виховувати молоде покоління, потрібна для того, щоб було постійне нагадування: якби не мали ми незалежної держави, хто знає, чи сьогодні наші діти й онуки не гинули б десь в Чечні…
Борис Громов стверджував: «Афганська війна – це страхітливий військово-політичний прорахунок колишніх господарів Кремля. Проте, ніщо не применшує героїзму наших воїнів там, в афганському пеклі. І ніхто та ніщо не має бути забуте».
Аби не забути – треба пам’ятати,
А щоб пам’ятати – треба знати.
Треба знати і пам’ятати.
Ведуча.
Долучіть до цих цифр материнські безсонні ночі, батьківські переживання, сльози, передчасну сивину, пройміться горем сиріт, вдів, дружин та друзів – перед вами постане жахлива картина.
До тих, хто вижив, доля була милосерднішою. Їм вона подарувала можливість жити, любити, ростити дітей та онуків, підняти гіркий «третій тост». Ні, у них він не за любов, і не за жінок. У колишніх афганців він – за полеглих…
На фоні музики слайди – «Реквієм у цифрах: моторошно і боляче».
Диктор.
Реквієм у цифрах: моторошно і боляче.
Через війну в Афганістані пройшло:
620 тисяч радянських військовослужбовців;
21 тисяча робітників і службовців.
Загальні безповоротні людські втрати в Афганістані склали 14 453 чоловіки.
З них :
убито в бою – 9 511;
померли від ран – 2 386;
померли від хвороб – 817;
загинули в аваріях, катастрофах, наклали на себе руки -1 739.
За категоріями :
генералів – 4;
офіцерів – 2 129;
прапорщиків – 632;
сержантів та солдатів – 11 549;
робітників та службовців – 139.
Втрати техніки та озброєння :
літаків – 118;
вертольотів – 333;
танків – 147;
бойових машин піхоти, десанту – 1314;
гармат і мінометів – 433 ;
радіостанцій та командно-штабних машин – 1 138;
інженерних машин – 510;
автомобілів бортових та бензовозів -11369.
Український рахунок афганської війни:
160 тисяч українських хлопців пройшли пекло Афгану,
3 383 синів повернулися додому в цинкових трунах,
505 вдів, 711 дітей-сиріт, 12 тисяч юнаків лишилось інвалідами, 100 тисяч воїнів живуть з невиліковними хворобами, 86 синів у полоні, понад 3 тисячі солдат померло після війни.
АФГАНІСТАН. ВОЛИНСЬКИЙ РАХУНОК:
Проходило службу в Афганістані – 2 330 чоловік;
70 чоловік загинули;
3 чоловіки пропали безвісті;
110 чоловік повернулись інвалідами.
Диктор.
Пішли у свій останній бій і назавжди лишились юними сини Маневиччини:
Юрій Суліковський – із Гути Лісівської;
Володимир Швець - із Козлинич;
Борис Оленюк - із Цмін;
Михайло Мандзюк- із Грузятина.
(Слайд: пам’ятник воїнам-афганцям в Маневичах)
Проходило службу в Афганістані – 80 маневичан.
За останні повоєнні роки померли від ран та захворювань – 20 осіб.
Ведуча.
Серед жителів села – 14 воїнів-афганців. П’ять юнаків із села – Олександр Полтава, Віталій Романік, Сергій Потоцький, Ігор Терещенко, Михайло Скорик – брали участь у миротворчих місіях ООН.
Ведуча.
Падали хлопчики на чужій землі, а в них на долонях лінії життя такі довгі та прекрасні... Ніколи не повернуться вони до рідної домівки, не побачать рідних, не посмакують води з рідної криниці….Вони полягли на віки. Кого поховали товариші, хто пошматований гігантськими фугасами.
Осиротіла за рік наша афганська родина. Передчасно пішов із життя підполковник запасу Микола Шишолик, нагороджений орденом «За службу Батьківщині». Всі роки, без жодного винятку, крізь заметілі і ожеледицю, в морози і дощі він приїжджав із Бердичева на зустріч до нас з вами. Майже завжди з ним , як і завжди по життю, була разом його половинка – дружина Женя. Ми з вами захоплювались цією мужньою і мудрою жінкою. Через два тижні не стало і Жені. Буквально два місяці не дожили до народження диво-внучки Лізоньки, названої в честь прабабусі Єлизавети Юхимівни… А ще, здається, зовсім недавно Микола і Женя танцювали на сцені під мелодію ось цієї пісні…
Слайд «Пам’яті Миколи Шишолика».
Ведуча.
Бачите, в нашому залі пустує ще одне місце, де уже 15 років плачуть червоні гвоздики, крапельками крові прихилившись до портрета Олександра Полтави. Його посмертно нагороджено відзнакою Президента України, Зіркою «За мужність», а ім’я увіковічнене у назві вулиці села.
Відеосюжет «Пам’яті Олександра Полтави».
Диктор.
Старенька мати йде до свого сина,
Гранітні плити плачуть під ногами,
Стукоче серце в грудях, ниє спина:
– Синочку рідний, йди в обійми мами.
Стоїть старенька й плаче, Ні, ридає…
Перед очима в неї похоронка,
І бій, що котрий день вже не згасає,
І у землі пекуча та воронка.
Синочку, рідний, чуєш, як курличуть
У синім небі журавлі?
Вони ж тебе ж до себе, сину, кличуть,
А ти лежиш у холодній цій землі.
Я чую, мамо, чую, як співають
Мені над Україною пісні.
Ти не журись, я крила розпростаю
І прилечу до тебе уві сні.
Стоїть старенька мати на могилі,
І навіть квіти плачуть мовчазні.
Від сина погляд відвести не в силі,
А син довічно житиме у сні.
До слова запрошується матір загиблого воїна.
На екран проектуються відеосюжети про афганців, зняті напередодні вечора. Почергово через 2-3 сюжети – музичне вітання. Сюжети коментуються рядками із віршів В.Слапчука.
Диктор.
Не плачу, ні, не плачу, а плачу.
Хоч є від чого і нема завіщо.
Мені життя всміхнулося зловіще,
І страх мене поплескав по плечу.
Я народивсь – то був мій перший гріх.
І, озирнувшись на минулі вчинки,
Гукнув, мов той пияк у шинку:
«Плачу за всіх!»
Оце і є моя війна,
І дай вам Бог на ній не бути.
Оце і є моя війна,
Моя задавнена спокута
В розп’яті душі цвяхи забивають.
Болить усім, не всі лиш відчувають.
Хто зна: чи молоток, чи цвяхи винні,
Що ми живі, а душі в домовині.
Все тяжче й тяжче з кожним роком.
І хоч нічого не накоїв,
Нема душі моїй спокою…
Війна вилазить боком.
Але найобразливіше з усього чути: «Я тебе туди не посилав». Посилали інші. Бо армія воює не з власної волі, вона лише виконує наказ…
На сцені учасник бойових дій в Афганістані ____________
Скільки нас скалічила війна?..
І душа в нас плаче та стражда…
Але хай забудеться та фраза
–
Я тебе туди не посилав…
Замуровую вікно
І сідаю писати про війну.
Екран паперу так і залишається білим.
Кожному, хто хоче
Дізнатися про війну,
Я дозволю себе прооперувати.
Ця війна триватиме, поки триватиму я.
Ведуча.
Афганська війна – болючий спогад воїнів-ветеранів, невимовна туга матерів, сестер, родичів загиблих, це рана, яка не загоюється, котра завжди кровитиме.
Трохи дивно ставити іменник «ветеран» поряд з молодими людьми, у яких на перший погляд, лише сиві пасма волосся видають пережите.
Але подивіться пильніше у сумні очі вчорашніх солдатів: серця їх зранені, у снах ще й досі ідуть в атаку, прикриваючи тілом свого бойового побратима.
Не відболить це горе, не виплачеться і не відпечалиться на нашій землі, допоки житимуть батьки, брати і сестри, вдови і діти підступно вбитих у горах Афганістану синів України.
Народ України повинен поставити немеркнучу свічу на символічній могилі жертв воєн і скласти молитву про вічну пам’ять невинно убієнних, про вічну пам’ять людського болю... Помовчімо хоча б хвилину. За всіх. Нехай не заболять ноги, нехай защемить серце за тих, кого немає серед нас, хто лежить у сирій землі і світить нам із небес.
На останніх словах у залі гасне світло, ліцеїсти із запаленими лампадками виходять на сцену, називають прізвища загиблих.
(Хвилина мовчання, дзвін, слайд – пам’ятник полеглим).
Диктор.
Пливе наче вічність, здобута в бою,
Хвилина мовчання.
Натянуті нерви, немов тятива.
Пронизує пам’ять скорбота прощання.
І сумно згасає, і тяжко сплива
Хвилина мовчання.
І подвиги мужні, і дружнє плече,
І роки надії, і сподівання …
І серце сльозою нараз опече
Хвилина мовчання .
Встають побратими, відважні бійці…
Знов закипає та битва остання…
Вона – як сивина, вона – як рубці,
Хвилина мовчання.
Виступ священника Свято-Троїцького храму отця Юрія.
Звучить пісня «Не сваріть мене, мамо», виконують ліцеїсти.
Пісня «Божий дар» виконує Оксана Зінич.
Ведуча.
Ідея проведення афганських вечорів виникла так... Тодішній сільський голова Михайло Ліщук жив по-сусідству з воїном-афганцем Володимиром Жовнеруком. Розповіді, фронтові фотографії, історія бойових побратимів, афганські пісні, що рвали душу… Так було започатковано тематичний вечір «Афганістан болить в моїй душі»…
Долями земляків пройнялись всі односельчани.
Подумки задавали питання:
Хто ж відповість?
Як захлинався бій останній
І ущухав вогонь атак,
Упав юнак в Афганістані
–
Двадцятирічний мій земляк.
Упав, з очей спадали зорі,
Темніла неба пилина…
О, боже мій, що тільки творить
Людьми придумана війна!
Війна в наш дім проникла тихо,
Згасивши тисячі життів,
І залишила біль і лихо
–
Печалі вдів і матерів.
Хто ж відповість за юні долі
В крові викупаний стяг?
Коли і як приспати болі
В людських знівечених серцях…
А, може, скажуть кладовища
Устами жалібних троянд,
Чом дев’ять літ там юність нищив
Для нас чужий Афганістан?
(Михайло Малиновський)
Ведуча.
Наші зустрічі стали поштовхом для самих ветеранів, які хотіли розшукати тих, з ким ділили окраєць хліба. Запитайте у кожного, скільки друзів вони відшукали самостійно. Скільки зустрічей відбулось за ці роки! Географія зустрічей значно розширилась. Бажаними гостями на зустрічі є батьки. Завжди дуже раді бачити маму Олександра Полтави, Оксану Павлівну, його родину, сьогодні присутні його сестри Валентина і Надія. Щирі вам вітання від усієї громади.
А зараз я пропоную вам переглянути кілька слайдів із нашої уже спільної історії.
Демонстрація слайдів «Афганські» вечори у фотографіях. Кадр зупиняється на світлині Залужного Володимира Дмитровича.
Ведуча.
Шановні друзі! Вам були знайомі всі фотографії, крім останньої. На цій світлині бойовий офіцер-афганець Володимир Дмитрович Залужний. Хто із афганців впізнає свого бойового побратима? Так, це бойовий командир нашого земляка Володимира Жовнерука. Хлопці після війни не бачились ні разу. А минуло майже тридцять років... Які кадри, шановні бойові побратими, цієї миті прокручує ваша пам’ять?
Володимире, твій син підготував тобі гарний подарунок. Він розшукав твого бойового друга. Зустрічайте, підполковник Володимир Залужний зі Львова. Прошу вас піднятися на сцену.
Історія продовжується. Я впевнена, що до нашої спілки будуть долучатися все нові і нові імена, імена ваших бойових побратимів.
Пісня «Хай добро вам сіється»
Ведуча.
А зараз я прошу піднятися на сцену ще одного гостя, Ростислава Шишолика.
Впізнаєте? Це той Ростик, який не раз долав сотні кілометрів з Бердичева разом з батьками, щоб бути свідком вшанування його батька, Миколи Йосиповича, його мами, дружини офіцера, і їх бойових побратимів.
Пам’ятаєте? 4 рочки було цьому хлопцеві, коли тато пішов на війну. На запитання «Де тато? Чому його так довго немає?» мама відповідала, що тато приїде, як він піде до школи. Тож скільки разів Ростик туди збирався! Прийшло і 1 вересня. А тата все не було. На війні, як на війні…
Ростиславе, тобі слово.
Виступ Р. Шишолика.
Ведуча.
Щиро дякуємо, що ти приїхав. Я хочу, щоб ти знав, що ти з сім’єю завжди бажаний гість серед бойових побратимів твого батька, у нашому селі. А ще ми всією сільською родиною здоровимо тебе з народженням донечки Лізоньки. Хай доля буде прихильною до вас. Вона підросте і ви разом приїдете до нас на зустріч. І вже нікуди нам від цього не дітися, бо і вона колись скаже: «Афганістан болить в моїй душі…»
А це від нас твоєму маленькому сонечку, внучці Миколи і Жені, невеличкий подарунок.
Пісня «Для мене батько – герой».
Ведуча.
Народна мудрість гласить: що земля може накормити людину своїм хлібом, напоїти цілющою водою зі своїх джерел, але сама себе захистити не може: це свята справа тих, хто їсть хліб, п’є воду, милується красою рідної землі. Тому і встають юнаки у солдатський стрій, тому і вибирають, що не кажіть, одну з найпочесніших професій – професію захисника Вітчизни.
Наша сільська родина гордиться своїми синами і дочками. І як не парадоксально звучить – діти «афганців» вибирають військовий профіль.
Диктор.
Військову форму одягли сини!
На вас, батьки, так схожі ваші діти!
З’явилися на світ, щоб жити, жити, жити…
О, земле, хай не буде більш війни!
Я буду землю рідну захищати,
Берізок ніжних чорно-білі сни,
Я буду все робити, щоби тато
Ніколи не чекав мене з війни.
Я серцем заступлю дерева, квіти,
Прикрию землю від страхіть війни.
Я хочу, щоби тато міг радіти,
Казати: «Ой, які у нас сини!»
Для миру форму одягли сини…
О, земле, хай не буде більш війни!
В. Ліщук
Олексій Борисюк, син Івана Борисюка, учасника бойових дій в Афгані.
Олексій закінчив Волинський ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою, зараз курсант 3 курсу Донецького юридичного інституту Луганського університету ім. Дідоренка, замкомвзводу, від керівництва вузу має чимало подяк за відмінне навчання і зразкове виконання службових обов’язків.
Ліцеїсти, прізвища яких називають, виходять на сцену.
Оксана Телебей – донька Миколи Телебея, який два з половиною роки віддав Афганістану, навчається у цьому ж ліцеї. Вона сьогодні активний учасник дійства. Ми з Оксаною зустрічались напередодні. Ця сім’я теж завжди активна в проведенні зустрічей. Знаєте, що тішить? Наскільки діти пройняті цим! Яке розуміння! Яке співпереживання! Їх тато не зміг сьогодні бути присутнім. Не захищені наші ветерани. Про хліб насущний треба думати. Ми слухали пісню, а в Оксани бриніли сльози «Шкода, що тата не буде». Я впевнена, що діти ці своїм дітям, онукам своїм і правнукам розкажуть про це.
Віталій Терещенко. Його батько, Ігор Терещенко, відслужив 6 миротворчих місій: Югославія, Ліберія, 2 місії в Лівані, 2 – в Іраку, роки служби з 1994 року по 2005 майже включно, нині наш сільський голова.
Віталій закінчив Київський військовий ліцей ім. Івана Богуна, нині курсант академії сухопутних військ у м. Львові, факультет військова розвідка.
Богдан Ліщук – випускник Волинського ліцею з посиленою військово- фізичною підготовкою, нині молодший сержант інституту підготовки юридичних кадрів для Служби безпеки України Національного університету «Юридична академія ім. Ярослава Мудрого» м. Харків, командир взводу.
Сьогодні у Волинському ліцеї навчаються: Аліна Борисюк, Юрій Слива, Надія Каращук.
Закінчили цей заклад Ярослав Антончик, Вадим Сидорчук, Роман Титаренко. Це вже нова сторінка в історії школи, громади.
Недавні випускники нашої школи Іван Савчук, Олександр Бігун – офіцери ЗСУ.
Тому зовсім не випадково у нас сьогодні в гостях вихованці Волинського обласного ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою на чолі з начальником ліцею Павлом Зіновійовичем Боснюком.
Виступ начальника ліцею.
Пісня «Офіцерська честь».
Ведуча.
А ще між нашими установами гарна, здорова конкуреція. Достойними суперниками ліцеїстів на обласному конкурсі «Джура», який відбувся минулого літа на озері Тросному, була команда нашої школи, яка зайняла почесне 2-е місце. Перше – у ліцеїстів. Підготовкою нашої команди і наметового містечка займався військовий керівник Юрій Скорик.
Слайд «Джура».
Для нього професійна військово-спортивна підготовка юнаків школи, виконання військового обов’язку – справа честі. Його син, двадцятидвохрічний Михайло Скорик, повернувся минулого року з Косово, де він виконував миротворчу місію.
Ведуча.
Мабуть, саме зараз найкраща нагода привітати всіх присутніх з Днем захисника Вітчизни! Будьте мужніми, будьте сильними і здоровими! З святом вас, дорогі наші захисники ! А в подарунок вам – пісня.
Пісня «Хлопці – оборонці». «Прощай село».
Ведуча.
Наш земляк, поет Василь Слапчук – один із 160 тисяч українських юнаків, які пройшли Афган. Лауреат Шевченківської премії, автор багатьох збірок. Його вірші треба читати душею і серцем. У них – правда про війну, пропущена через зболене серце Поета. Прикутий до інвалідного візка, він не зламався.
Як покидав той край хороший,
мов найсвітлішого пашу,
Мене несли тоді на ношах…
Ще й досі я на них лежу.
Мене врятували: Бог, Мама і Слово.
Що таке війна? Я був і знаю…
Але про це вам краще розповість моя мама…
Ведуча.
Мама! Вона як дивна-предивна музика, хвиля за хвилею змиває з душі тугу і втому, вона як молитва оберігає нас, прощає гріхи. Які знайти слова, щоб виразити свою вдячність нашим мамам? І тому ми сьогодні кладемо до ваших ніг нашу синівську любов, наші дорогі, наші світлі солдатські матері:
– Оксано Павлівно Полтава;
– Євдокіє Іванівно Шишолик;
– Раїсо Іванівно Ніщик;
– Маріє Микитівно Телебей;
– Маріє Василівно Хвост;
– Галино Левківно Борисюк;
– Маріє Остапівно Борисюк;
– Олено Степанівно Шмигельська;
– Євгеніє Пантелеймонівно Киричик;
– Галино Григорівно Потоцька;
– Надіє Іванівно Романік;
– Євгеніє Андріївно Загоровець;
– Світлано Андріївно Швець;
– Людмило Савівно Шишолик;
– Галино Михайлівно Скорик.
Вічна пам’ять тим мамам, хто відійшов у вічність:
– Поліна Сидорівна Швець;
– Єлизавета Юхимівна Шишолик;
– Марія Родіонівна Швець;
– Дарина Порфирівна Романік;
– Марія Остапівна Швець;
– Текля Лук’янчук;
– Ганна Микитівна Пишук;
– Галина Дмитрівна Жовнерук.
Ведуча.
Солдатські матері! Нам ніколи не передати ваших страждань, не піднятися до вашої всепрощаючої любові, не збагнути сили материнської молитви. Згадаймо, кожен свою матір… І спішімо до неї, щоб не спізнитися…
Ти рідній мамі, поки ще жива,
Не торочи про власні збиті крила,
А поспіши сказати ті слова,
Які ми всі шепочем на могилі.
«Єдина, рідна, матінко, прости!»
І з каяттям цілуєм землю слізно.
Ось оцінив її, нарешті, ти.
Але що з того, як уже запізно…
Виходить Оксана Телебей, дочка афганця М.Телебея, ліцеїстка.
Коли розлука, як наслання,
Коли душа в сльозах німа,
Цілуйте матір на прощання,
Любіть руками обома.
Цілуйте матір на прощання,
Не піддавайтеся журбі.
Гризоти ваші й безталання
Лишила мати при собі.
Стоїть, тамуючи ридання,
Услід летіла б – крил нема.
Цілуйте матір на прощання,
З найкращих слів знайдіть слова
І дай вам, Боже, не востаннє
Прощатись так біля воріт,
Цілуйте матір на прощання
Премного літ, багато літ !
На фоні музики «Пісня про маму» – ( вручення квітів батькам). Пісня «Мальви».
Ведуча.
Нам, цивільним, важко уявити, скільки терпіння, мужності й мудрості знадобилось цим хлопцям, аби після життєвого зламу залікувати оголений нерв. Жити, просто жити.
До слова запрошую наших дорогих госте _______________________________________________________________
Пісня «Я України син».
Без миру немає дитинства, немає майбутнього. Сини України вірили, що віддають своє життя за щастя, за синє небо, за диво первоцвіт.
Хай збудеться мрія кожного, хай збудеться мрія Олександра Полтави про мир на землі. Землі потрібні пісні і квіти, хай до п’янких садів і білих осель завжди вертають лелеки.
А наші діти, онуки наші будуть символом життя на землі. Слово найменшим учасникам нашої зустрічі.
Діти, онуки афганців виходять на сцену, читають вірші, воїнам-афганцям.
Людмила Шпак з сином Іванком - дочка і внук учасника бойових дій А.Шмигельського.
Іванко.
Виростають хлопці, як соколи
-
Чорні брови, ясеновий стан.
Тільки мамі туга душу коле.
Бо на світі є Афганістан.
Людмила.
Спливло, минуло літ уже десяток...
Сьогодні мама майбутнього солдата –
Це я.
І я чекатиму колись на сина…
Хай збереже моя дитина
Калини цвіт
І вишень білих диво,
І мирних ранків сонячність щасливу,
І нашу вдячність нескінченну,
І України бойові знамена!
Пісня «Цей край, де я родилась і живу».
Ведуча.
Вічно живим полум’ям горітиме священний вогонь людської пам’яті безневинно убієнним. Вічна пам’ять людському болю.
Демонстрація слайдів «Афганські» вечори у фотографіях. Ледь чутно музичний фон. Р. Шуман «Грёзы».
Диктор.
Поставте скибку хліба на стакан
І голови схиліть в скорботі вічній
За тих, кого убив Афганістан,
Чиї він душі зранив і скалічив.
О, Україно! Ніжно пригорни
Усіх живих своїх синів, як мати,
Щоб ми уже не бачили війни,
Не чули щоб ніколи звук гармати.
Хай земля наша рідна і земля всього світу не здригається від полум’я нових воєн, а запорукою цьому будуть наші діти, які гідні подвигу наших батьків, які гідні подвигу ветеранів.
Любові великої і небесної, миру і злагоди дай, Господи, моєму народові і всім народам сущим на землі.
(На сцену піднімаються ветерани, виходять всі учасники дійства)
Фінал «Хай щастить, захисники Вітчизни...»
Ведуча.
Ми не прощаємось з вами, ми, як завжди, вам кажемо: «До нових зустрічей!»
Ведуча.
Наша зустріч відбулася завдяки спонсорам нашого свята. Щира вдячність за підтримку, небайдужість: сім’ям Коснюків, Кравчиків, Путав, Миколі Титаренку, Андрію Шумику, ДП «Волиньторф», Прилісненській та Городоцькій сільським радам.
Дякуємо усім небайдужим, хто допомагав готувати сьогоднішній вечір.
