Написати лист    Головна сторінка
 
Головна
Структура ОНМЦК
Історія
Сценарії
Фотогалерея
Відео
Аудіо
Контакти
З яких причин вважаєте себе культурною людиною?
Працюю в культурній галузі
Читаю книги
Не вживаю нецензурщини

Шевченкініана2014.03.11 12:25

Міністерство культури України

Громадська Рада директорів обласних центрів народної творчості

 


 

Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття…

 

Збірник сценаріїв тематичних культурно-мистецьких заходів, присвячених 200-річчю від дня народження

Тараса Шевченка

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рівне, 2014


Передмова

 

Збірник сценаріїв тематичних культурно-мистецьких заходів, присвячених 200-річчю від дня народження Тараса Шевченка «Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття…» є актуальним для сьогоднішнього часу. Зміст матеріалів висвітлює не лише життєвий і творчий шлях поета, художника, пророка, але й акцентує увагу на важливих питаннях, які хвилювали і хвилюватимуть людство в минулому та майбутньому.

Коли в Україні і прогресивному світі іде активна підготовка до відзначення славного ювілею генія, надіємося, що високохудожні мистецькі твори Т.Г.Шевченка та інших авторів використають працівники культури у  художньо-мистецьких заходах, які сприятимуть формуванню у відвідувачів духовних і художніх смаків, поваги до української культури, мови, культурно-мистецької спадщини поета.


«ВИСОКА СИЛА КОБЗАРЕВИХ СТРУН»

Літературно-драматична композиція

 

1 ведучий:Кобзарем його ми звемо,

Так від роду і до роду.

Кожен вірш свій і поему

Він присвячував народу.

 

2 ведучий: Щиро матір і дитину

Він прославив серцем чистим,

Всю осяяв Україну

Поглядом він променистим.

 

1 ведучий: Тарас Шевченко… Такий великий, що бути більшим уже не можна. Як Україна. Як світ.

 

2 ведучий: Сьогодні ми святкуємо 200-річчя від дня народження великого Кобзаря Тараса Григоровича Шевченка Він безсмертний, як саме життя, тому став нашою долею і заповітом, а на сторожі правди, любові і честі стоїть його слово.

 

Читець:     Спасибі, земле, що ти родиш хліб,

Спасибі, земле, що на Україні

Колись давно з убогої хатини

Тарас великий вирушив у світ.

 

Читець:     І в слово ніжне й гнівне перелив

Снагу свою, і віру, і надію,

Він не зломився і не відступив,

А став борцем своєї України.

 

Виконується пісня на слова Т.Г.Шевченко «Думи, мої думи».

 

1 дія. «Поетова молодість»

 

1 ведучий: Тарас Шевченко. Він був сином кріпка, а піднявся у своїй геніальності до найвищих вершин народного духу. Він не мав власної оселі, був безрідним сиротою, а став гордістю й неоціненним скарбом духовної культури українського народу й оселився в його серці як найрідніший і найдорожчий син.

 

2 ведучий: А прожив усього 47 років, із них – 24 роки в кріпацькій неволі, а 10 – у казематі на засланні.

Виходить юний Шевченко.

 

Шевченко: Історія мого життя є частиною історії моєї Батьківщини.

 

Декламація вірша Т.Шевченка «Якби ви знали, паничі» від початку до слів «У наймах сестри й умрете».

 

За сценою лунає мелодія «Ой, не шуми, луже». Співає бандурист.

Окраїна села. Під кущем терену сидить старий, але ще міцний селянин-кріпак Іван Шевченко, поруч з ним – онук підліток Тарас. Дід Іван дошиває бриля, час від часу приміряючи на онукові. Тарас малює.

 

Іван: Тарасе, а піди-но перевір, чи ягнята до царини не заскочили. Як наробить шкоди , дістанеться від економа…

 

Тарас побіг. Тим часом з’являється дівчинка Яринка з вузликом в руках. Придивляється стурбовано навкруги, від сонця долонею прикривається, когось пильно шукає.

 

Яринка (голосно): Тарасику-у!

Іван (лагідно): І чого б ото зненацька горло дерти на всенький степ?

Яринка: Ой, це ви , дідусю?

Іван: та вже ж не пень.

Яринка: А я й не помітила відразу. (Біжить до діда).

Іван: Не помітила.

Яринка:Здраствуйте, дідусю! (Б’є дідові чолом).

Іван: Здорова була. Онучко!

Яринка: Чи не проходив часом до вас Тарасик?

Іван: А навіщо тобі братик Тарасик отак раптом знадобився?

Яринка: Ой дідусю, мені лячно-лячно за нього (Сідає біля діда). Мачуха казали (таємниче), що Тарасик таке наробив! І лають його, і клянуть, аж страх бере (удаючи репетування розлюченої мачухи). «Де це видано. Де це чуваної!! Отак поглумитися над божим чоловіком! Нехай, нехай-но тільки навернеться до хати отой шибеник, я на ньому всі рогачі поб’ю!...».

 

Тим часом Тарасик вже пробрався з терника й опинився в Яринки за спиною. Вона не бачить брата, який зненацька ззаду затуляє їй очі.

 

Яринка: Ой, хто це?

Іван: А ти вгадай.

Яринка: Оксанка!

Тарас: От і не вгадала.

Яринка (радо): Тарасик! Хай тобі абищо, налякав (Тарас сідає поруч). Оце з раннього рання блукаю. Усе розшукує. Та дарма, їси ось принесла (Подає братові вузлик).

Тарас: Оце ти, Яринко, молодчина! (Бере вузлик, розв’язує. У вузлику окрайчик житнього хліба. Тарасик розламує навпіл, подає сестрі). На! Ти ж і сама вже, напевно, їсти хотіла! Сонце ген високо (Яринка бере хліб. Тарас подає шматок, розламавши навпіл, дідові), їжте діду.

Іван: Спасибі. Сам їж. Я вже поснідав.

 

Яринка й Тарас починають смачно їсти черствий хліб.

 

Тарас: Діду, а ви якось обіцяли про гайдамаків розповісти.

Іван: Та якось і розповім, коли обіцяв. Щось охоти нема сьогодні.

 

З’являється старий кобзар з кобзою за плечима.

 

Кобзар: Добридень, Іване!

Іван (підводиться): День добрий, Кобзарю! От він вам, онуки, ліпше від мене розповість. Сідай до гурту. Відпочивай.

Кобзар (сідає): Спасибі. Що ж вам заспівати?

 

Починає грати і співати «Ой чого ти, дубе».

 

1 ведучий: Важка сирітська доля Шевченка була ніби уособленням долі його безталанної України. І 27-річний юнак, викуплений із кріпацтва, глибоко усвідомив потоптану правду свого народу. У 1840 році поет створив свою геніальну книгу «Кобзар».

У ранніх творах Шевченка – яскраві картини народного горя.

Вперше в літературі героєм став сам народ.

 

Усі сходять зі сцени виконується пісня на слова Т.Шевченка «По діброві вітер виє».

 

2 дія «Син волі»

 

2 ведучий: Незабутнім у житті поета став день 22 квітня 1838 року. У цей день його друзі, російські й українські культурні діячі (художники Сошенко, Брюллов, Венеціанов, поет Жуковський) вручили Шевченку відпускну, викупивши талановитого кріпака з неволі в пана Енгельгарда. Перед Шевченком відкривався широкий шлях у мистецтво.

Виходить Шевченко.

Шевченко: Все йде, все минає – і краю немає.

Куди ж воно ділось? відкіля взялось?

І дурень, і мудрий нічого не знає.

Живе… умирає… одно зацвіло,

А друге завяло, навіки завяло…

І листя пожовкле вітри рознесли.

А сонечко встане, як перше вставало,

І зорі червоні, як перше плили,

Попливуть і потім, і ти, білолиций,

По синьому небу вийдеш погулять…

Порадь мені ще раз, де дітись з журбою?

Я не одинокий, я не сирота, –

Єсть у мене діти, та де їх подіти?

Заховать з собою? – гріх, душа жива!

А може, їй легше буде на тім світі,

Як хто прочитає ті сльози-слова…

Сини мої, гайдамаки!

Світ широкий, воля, –

Ідіть, сини, погуляйте,

Пошукайте долі.

 

Інсценізація поеми «Гайдамаки».

Чути в далині пісню «Місяць по небу ходить», яку співає Кобзар

 

Читець:      Отак, ходе попід гаєм, Ярема співає,

Виглядає; а Оксани

Немає, немає.

Зорі сяють; серед неба місяць

Горить білолиций;

Верба слуха соловейка,

Дивиться в криницю;

На калині, над водою,

Так і виливає,

Неначе зна, що дівчину

Козак виглядає.

 

Ярема:       «Нащо мені врода,

Коли нема долі, нема талану!

Літа молодії марно пропадуть.

Один я на світі без роду, і доля –

Стеблина-билина на чужому полі.

Стеблину-билину вітри рознесуть:

Так і мене люде не знають, де діти.

За що ж одцурались? Що я сирота.

Одно було серце, одно на всім світі,

Одна душа щира, та бачу, що й та,

Що й та одцуралась».

Читець:      І хлинули сльози.

Поплакав сердега, утер рукавом.

Озирається навколо.

Коли гляне:

Попід гаєм, мов ласочка,

Крадеться Оксана

Забув, побіг, обнялися.

 

Ярема: «Серце!»

Оксана: Серце!

Ярема: «Одпочинь, моя ти зоре!

Ти з неба злетіла!»(Послав свитку).

Оксана: «Сідай же й ти коло мене».

Ярема: «Серце моє, зоре моя,

Де це ти зоріла?»

Оксана: «Я сьогодні забарилась:

Батько занедужав;

Коло його все поралась...»

Ярема: «А мене й байдуже?»

Оксана: «Який-бо ти, єй же богу!» (І сльози блиснули.)

Ярема: «Не плач, серце, я жартую».

Оксана: «Жарти!»

Ярема:   «Бач, Оксано, я жартую,

А ти й справді плачеш.

Ну, не плач же, глянь на мене:

Завтра не побачиш.

Завтра буду я далеко,

Далеко, Оксано...

Завтра вночі у Чигрині

Свячений достану.

Дасть він мені срібло-злото,

Дасть він мені славу;

Одягну тебе, обую,

Посаджу, як паву,

На дзиґлику…

Оксана: «А може, й забудеш?

Розбагатієш, у Київ

Поїдеш з панами,

Найдеш собі шляхтяночку,

Забудеш Оксану!»

Ярема: «Хіба краща є за тебе?»

Оксана: «Може, й є – не знаю».

Ярема:   «Гнівиш Бога, моє серце:

Кращої немає

Ні на небі, ні за небом,

Ні за синім морем

Нема кращої за тебе!»

Оксана: «Що се ти говориш? Схаменися!»

Ярема: «Правду, рибко!»

Оксана: «Серце моє, доле моя! Соколе мій милий!

Підвелася й тихо й урочисто пов’язала своєю хустиною руку Яремі. Звучить пісня «Засвистали козаченьки». Оксана і Ярема дивляться одне одному в очі.

 

Оксана: Мій єдиний…

Не барися, швидше повертайся!

 

Уклонились одне одному в пояс і Оксана тихо, як і прийшла, зникла.

 

Ярема (стоїть з хусткою на руці):

Тут Оксана…Тут весело і в сірій свитині,

А там, а там… що ще буде?

Може, ще загину!...

 

Гайдамаки збираються з піснею в лісі. Чути дзвін.

 

1-й гайдамака:Цить, лишень… Здається дзвонять…Чуєш? Ще раз…о!

Кобзар (випроставшись): Дзвонили, дзвонили

Пішла луна гаєм!

2-й гайдамака: Беріть ножі, беріть зброю!

 

З’являється Залізняк.

 

Залізняк:   Кари ляхам, кари!

Нехай ворог гине!

Замучені руки розв’язались –

І кров за кров, і муки за муки!

 

Кобзар виконує пісню «Літа орел».

 

Читець:      Гомоніла Україна, довго гомоніла,

Довго, довго кров степами. Текла – червоніла...

Текла, текла та й висохла. Степи зеленіють,

Діди лежать, а над ними кургани синіють...

І день, і ніч ґвалт, гармати . Земля стогне, гнеться...

Сумно, страшно, а згадаєш – Серце усміхнеться!

 

1 ведучий: У 1843 році 29-річний Шевченко повертається в Україну. І те, що він там побачив, ще більше вразило його зболене серце.

 

Шевченко: І я прозрівати

Став потроху... Доглядаюсь, –

Бодай не казати!

Кругом мене, де не гляну,

Не люди, а змії...

І засохли мої сльози,

Сльози молодії…

 

Декламація уривку з поеми «Сон» від слів «Смеркалося... огонь огнем Кругом запалало…» до слів «Гуля наш батюшка, гуля!Ура!.. ура!.. ура! а-а-а...».

 

1 ведучий: Наприкінці 1845 року, перебуваючи на Переяславщині, Шевченко важко захворів. Поета лікував його приятель, лікар Козачковський. Але стан хворого щоденно погіршувався. Адже від запалення легенів тоді мало хто одужував.

 

2 ведучий: І тоді митець відчув потребу сказати останнє слово рідному народові, закликати його до боротьби за нову, вільну державу. Так з’явився «Заповіт».

 

Шевченко (зажурено, поволі, не підводячи голови, ніби сам до себе):

Як умру, то поховайте

Мене на могилі

Серед степу широкого

На Вкраїні милій.

 

Ансамбль продовжує співати «Заповіт».

 

Шевченко: Схаменіться! будьте люди,

Бо лихо вам буде.

Розкуються незабаром

Заковані люде,

Настане суд, заговорять

І Дніпро, і гори!

 

1 ведучий: Міцний організм Тараса Григоровича переміг важку хворобу.

 

2 ведучий: У Переяславі він створив незабутній образ Ганни – матері-страдниці у поемі «Наймичка».

Читання кінцевого уривка із поеми.

3 дія. «Караюсь, мучуся, але не каюся»

 

1 ведучий: За участь у Кирило-Мефодіївському братстві Шевченка заарештовують у 1847 році. Попереду десятирічне заслання в пустелі Кос-Арала.

 

Шевченко (після паузи починає писати):

Лічу в неволі дні і ночі і  лік забуваю.

О Господи, як-то тяжко тії дні минають.

І четвертий рік минає тихенько, поволі,

І четверту начинаю книжечку в неволі мережати…(Пауза)

 

2 ведучий: І знову в поезії Шевченка звучать мотиви боротьби, протесту, а разом із тим народжуються ліричні, ніжні, задушевні вірші, в яких – спогади про рідний край, про княжну Варвару Рєпніну, з якою познайомився в Яготині, на Київщині.

 

Шевченко: Сонце заходить, гори чорніють,

Пташечка тихне, поле німіє.

Радіють люди, що одпочинуть,

А я дивлюся... і серцем лину

В темний садочок на Україну.

 

Схиляється над столом, дрімає. Звучить пісня на слова Шевченка «Зоре моя вечірняя».

 

Шевченко: Якби зустрілися ми знову,

Чи ти злякалася б, чи ні?

Якеє тихеє ти слово

Тоді б промовила мені?

 

Рєпніна (з’являється):

Коли б ви знали, як кохаю

Як жду я вас із далини

І як ночами виглядаю…

Ви полонили думи й сни,

Кобзарю славний, я й писати

Заради вас розпочала…

Ще як взяли вас у солдати,

Гірку жалобу зодягла.

 

Шевченко: Моя ти сестронько єдина,

Який коханий я тобі?

У мене є одна Вкраїна,

Одна турбота в далебі,

До смерті встигнути скоріше

Все недороблене піднять,

Мої убогі діти-вірші

Вкраїні-матінці віддать.

Забудь мене, тобі я вдячний

За всі турботи, за листи.

Тебе любив я, необачний

Перегоріло все… Прости…

 

Рєпніна:    Я знаю. Що моя провина

Моїм прокляттям упаде.

Так от чому таким байдужим

Були ви часом! А мені

Було тоді так гірко, друже, так боляче в самотині.

 

Шевченко: Чому ж прийшли ви в цю пустелю дику?

А вже й листів від вас давно немає,

Ніхто мене в чужині не згадає.

 

Рєпніна:     Для мене ви і нині, як раніш,

Моя любов єдина і остання.

І я напам’ять знаю кожен вірш,

Який ви залишили на Вкраїні,

І ті, що вийшли в вашім «Кобзарі».

Здалека шлю квиління вам чаїні,

Молюся вам, немов своїй зорі.

 

Княжна виходить.

 

Шевченко (прокидається):

В темниці цій, немов у домовині,

Лише шкребуться миші та щурі…

Який я сон тривожний бачив нині…

Ну, й приверзеться ж справді.

 

Бере огризок олівця, книжечку на коліна , пише:

Благаю Бога, щоб світило…

Бо на позорище ведуть

Старого дурня муштрувати,

Щоб знав, як волю шанувати,

Щоб знав, що дурня всюди б’ють...

(задумавшись)

І щоб збудить химерну волю,

Треба миром, громадою

Обух сталить та добре вигострить сокиру

Та й заходиться вже будить…

(Пауза)

І на оновленій землі

Врага не буде, супостата

А буде син, і буде мати,

І будуть люди на землі.

 

 

 

4 дія. «Вічно живий»

 

1 ведучий: Знесилений, хворий повернувся поет після довгих років заслання в Петербург. Самотній, невтішний, він знову тужить за Україною. Йому байдуже, як складеться його доля, але майбутнє рідного народу залишається провідною темою його поезій.

 

2 ведучий: Але не судилося великому кобзареві доживати в Україні. Він помер у Петербурзі 10 березня 1861 року. Йому щойно виповнилося 47 років. Але фізична смерть змінилась вічним безсмертям, яким удостоюють поета вдячні покоління.

 

Читець:     Над широким Дніпром у промінні блакить.

І висока, і тиха могила.

В тій могилі співець незабутній лежить,

Що народу віддав свої сили.

Що народу віддав своє серце й пісні,

Свої мрії про зорі досвітні.

А навколо лани вдалині, вдалині

розлетілись, як птиці блакитні.

На могилу приносять розкішні вінки

З пишних квітів садів України

Кароокі дівчата, стрункі юнаки –

І всміхаються гори й долини...

І щасливий Дніпро зустрічає дідів

І жінок – Батьківщини окрасу,

І гримить «Заповіт» безсмертного спів

На високій могилі Тараса.

 

Виконується пісня на слова Т.Г.Шевченка «Реве та стогне Дніпр широкий».

 

 

Годюк Вікторія Олександрівна,

методист комунального закладу «Корецький районний Будинок культури і дозвілля»


«ВІД ПЕРШОЇ І ДО ОСТАННЬОЇ ПОЕЗІЇ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА»

 

У залі повністю вимикається світло. У темряві тричі звучать «позивні» вечора: «Реве та стогне Дніпр широкий». Після чого звучить запис.

 

Голос. Вельмишановні пані і панове, просимо вас зустріти і прийняти серцем духовні обереги сьогоднішнього вечора: вогонь, який ми нині запалили в Київському храмі Святої Софії, і голос калинової сопілки з її чистим звучанням пралісів прадавньої землі Української.

Почесну місію – запалити Святий Вогонь і доставити сюди, – доручено кращим студентам училища!

 

Заспівує сопілка, і під її мелодію в темряві «свічкарі» несуть запалені свічі

 

Голос. Трепетне полум’я свічі, – долаючи простір і час,  – допомагає нашим словом і помислом оберігати Благословенне Світило. А голос калинової сопілки, – то сумний, як зимовий вітер, а то ніжний, як шелест листочків берези,  – співає про невмирущу любов. 

 

Свічі поставлено на відповідне місце. Спалахує світло. Входить ведуча

 

Ведуча. Добрий день, шановні пані і панове!

Приступаючи до складної і відповідальної теми «Від першої і до останньої поезії Тараса Григоровича Шевченка», ми сумнівалися, як назвати нашу зустріч, щоб назва точніше відповідала її суті. Шукали довго…по-різному, і зупинились… на Сповіді.

Ми сподіваємося на приємне спілкування, аби наша Сповідь Вам видалася цікавою, а головне – потрібною.

Отже, заспів.

 

Читець 1. Ще малим хлопченям вирушив Тарас, майбутній поет, у дорогу, аби побачити оті залізні стовпи, що підпирають небо.

Яка ж тяжка йому судилася дорога!.. Гай-гай! Та не одну ж крутую гору, в собі і за собою, довелося йому подолати!..

А він таки знайшов оті три стовпи! Три стовпи – це три субстанції, на яких тримається увесь світ. Це Бог – Людина – Нація! І всі вони, ці три начала, проголошені в Шевченківському «Кобзарі» вершинними. А осягнення їх і служіння їм стало сенсом життя поета.

І ми, відчуваючи потребу в розумінні оцих вершинних начал, хочемо бережно і тактовно торкнутися теми «Від першої і до останньої поезії Тараса Григоровича Шевченка».

 

Ведуча. Так трапилось у моєму житті: тема долі і творчості Тараса Григоровича Шевченка стала для мене головною. А доля української жінки-Матері в поезіях поета стала для мене настільки близькою, що їхні думи і сльози стали моїми. Разом з ними я шукала і сподівалася, щось знаходила, а щось втрачала.

А коли мені ставало гірко, тоді як спасіння, я хапала голку…і хрестиком виводила на полотні…

«Думи мої, думи мої,

Лихо мені з вами.

Нащо стали на папері

Сумними рядами!»

А часом і таке бувало, – я впадала в розпач… І кому ж тоді було пожалітися? А нікому. І в мені тоді зойком кричали Тарасові слова: «Україно, Україно! Серце моє, Ненько! Як згадаю твою долю, заплаче серденько».

Я буду рада, як цього рушника прилаштуєте десь біля Тараса Григоровича. Може, йому буде тепліше.

А ще теплоти нам додасть калинова сопілка, голос якої ще з правіку кує зозулею або заливається соловієм, від чого калина розквітає, а дика рожа яріє.

Голос сопілки допоможе перенестися на два століття назад і зупинитися в давньому Санкт-Петербурзі, у знаменитій Академії мистецтв. Там, «на антресолях», найвищому поверсі, живе Великий поет – Тарас Григорович Шевченко.

Звучить сопілка

 

Ведуча. За одинадцять днів до смерті Тарас Григорович пише останній вірш, останню свою поезію: «Чи не покинуть нам, небого?». Знесилений хворобою, зусиллям волі він намагається перемогти жорстокий біль, а інтуїція підказує йому, що смерть уже близько, зовсім близько. Поруч нікого нема. І Шевченко береться за олівець… Цього останнього вірша він пише на офорті власного портрета 14 лютого 1861 р. Другого дня, 15-го лютого, він завершує вірш.

Перша частина вірша – це своєрідна дружня пропозиція Музі вирушити разом у дорогу, НА ТОЙ СВІТ.

Однак який дивний віршований жанр він обирає для ОСТАННЬОЇ поезії! Він бере глибоку іронію, яка межує з сарказмом. Він каже: «Моя сусідонько убога!»

І починає він з найважливішого і того, що тримає його на цьому світі.

З поезії:

«Чи не покинуть нам, небого,  

Моя сусідонько убога,

Вірші нікчемні віршувать?

Та заходиться риштувать

Вози в далекую дорогу,

На той світ, друже мій, до Бога!»

У передсмертну годину поет звертається до Музи… Тієї Музи, яка давно і владно кликала його до поетичного слова.

«А ти, пречистая, святая,

Ти, сестро Феба молодая!

Мене ти в пелену взяла

І геть у поле однесла.

І на могилі серед поля,

Як тую волю на роздоллі,

Туманом сивим сповила.

І колихала… і співала…

І чари діяла…

 

А який же пророчий був його початок! Адже йому було тоді лише 13 літ!

 

Читець 2.   Мені тринадцятий минало,

Я пас ягнята за селом.

Чи то так сонечко сіяло,

Чи так мені чого було?

Мені так любо, любо стало,

Неначе в бога…

Уже покликали до паю,

А я собі у бур'яні

Молюся богу… І не знаю,

Чого маленькому мені

Тоді так приязно молилось,

Чого так весело було?

Господнє небо і село,

Ягня, здається, веселилось!

І сонце гріло, не пекло!

Та недовго сонце гріло,

Недовго молилось…

Запекло, почервоніло

І рай запалило.

Мов прокинувся, дивлюся:

Село почорніло,

Боже небо голубеє –

І те помарніло.

Поглянув я на ягнята –

Не мої ягнята!

Обернувся я на хати –

Нема в мене хати!

Не дав мені бог нічого!..

І хлинули сльози,

Тяжкі сльози!.. А дівчина

При самій дорозі

Недалеко коло мене

Плоскінь вибирала

Та й почула, що я плачу,

Прийшла, привітала,

Утирала мої сльози

І поцілувала…

Неначе сонце засіяло,

Неначе все на світі стало

Моє… Лани, гаї, сади!

І ми, жартуючи, погнали

Чужі ягнята до води.

Бридня!.. а й досі, як згадаю,

То серце плаче та болить,

Чому Господь не дав дожить

Малого віку у тім раю.

Умер би, орючи, на ниві,

Нічого б на світі не знав,

Не був би в світі юродовим,

Людей і бога не прокляв!..

 

Ведуча. А потім Муза, сестра Феба молодая, завела його до храму, до майстерні Великого Брюллова! І перед талановитим художником відкрилися такі дивні дива, від яких, як він казав, «не міг відвести своїх «духовних очей».

Муза вселяє в нього глибоку віру, він здатен творити величні поетичні образи. Та поет дослухається до власного внутрішнього голосу, до художньої правди і поетичної честі:

«Я возвеличу

Малих отих рабів німих!

Я на сторожі коло їх

Поставлю слово!»

Даруючи радість натхненного слова, Муза торкнулася серця поета – і воно, зневажене, забилося, затрепетало і заспівало… Заспівало «Тополею», «Причинною», «Вітром буйним», «Садком вишневим коло хати». А згодом затужило-заплакало «Катериною», «Наймичкою», «Княжною», «Лілеєю», «Марією».

Мужніє поет, мужніє і серце поета! І загорілося… Запалало «Розбитою могилою», «Гайдамаками», «Сном», «Кавказом». Загорілось, бо:

 

Читець 3.   Споконвіку Прометея

Там орел карає,

Що день божий довбе ребра

Й серце розбиває.

Розбиває та не вип’є

Живущої крові, –

Воно знову оживає

І сміється знову.

Не вмирає душа наша,

Не вмирає воля.

І неситий не виоре

На дні моря поле.

Не скує душі живої

І слова живого.

Не понесе слави бога,

Великого бога.

Ми віруєм твоїй силі

І духу живому.

Встане правда! Встане воля!

І тобі одному

Помоляться всі язики

Вовіки і віки.

 

Ведуча: А «мертвим і живим, і ненародженим землякам» Шевченко шле «дружнєє посланіє»:

«Розкуйтеся, братайтеся, –

У чужому краю

Не шукайте, не питайте

Того, що немає»»

Муза зробила Тараса Григоровича великим поетом, однак за це йому довелося заплатити десятьма роками заслання. Та й у тюрмі Шевченко кине своє гумористичне: «Та який же чорт мене сюди заніс, як не оця бісова Муза».

Отже, Орські степи… І наша добродійка-сопілка допоможе нам уявно перелетіти тисячі верст, зупинитися в Кос-Аралі, побачити той плац, де поета «учили» солдатської муштри. А ще відчути подих чужого, колючого степу. Степу, який Шевченко у своїх снах, рано і пізно, бачив рідним і бажаним, розкішним і пахучим українським полем…

 

Читець 4.   Ой, полечко-поле,

Туманом повито,

А на тому полі

Два козаки вбито.

Вбитий козаченько – багата родина.

Другий козак вбитий – бідна сирота.

Над багатим сином –

Плаче вся родина.

А над сиротою –

Молода дівчина.

Над багатим сином – висока могила,

А над сиротою – червона калина.

 

Ведуча. Та й не муштра, не самотність виявилися для Шевченка такими болючими. Найгірше, що пекло його душу і позбавляло сну,  – це байдужість до нього української громади.

 

Читець 5.   Либонь, уже десяте літо,

Як людям дав я «Кобзаря»,

А їм неначе рот зашито,

Ніхто й не гавкне, не лайне,

Неначе й не було мене.

Не похвали собі, громадо!

Без неї, може, обійдусь,

А ради жду собі, поради!

 

***

Мій Боже милий! Як хотілось,

Щоб хто-небудь мені сказав

Хоч слово мудре; щоб я знав,

Для кого я пишу? Для чого?

За що я Вкраїну люблю?

Чи варт вона огня святого?..

 

…Що я,

неначе лютая змія

Розтоптана, в степу здихає,

Захода сонця дожидає.

Отак-то я тепер терплю

Та смерть із степу виглядаю,

А за що, їй-богу, не знаю!

 

Ведуча. І тільки той гарт великої душі, що відзначує геніїв, допоміг Шевченку перетерпіти байдужість і сліпоту людську, не звіритися в собі самому і не втратити свої ідеали. Та й Муза поруч, підтримує:

«Нічого друже, не журися!

В дулевину себе закуй, (в залізо)

Гарненько Богу помолися!

А на громаду хоч наплюй, –

Вона – капуста головата».

І за це, вже їдучи із заслання, Шевченко складає Музі слова вдячності у триптиху: «Доля», «Муза», «Слава». У ньому Шевченко-поет співає Гімн Музі – її божественній красі, просить говорити правду «неложними устами», а ще просить «молитву діяти до краю».

 

Читець 6.   О чарівниченько моя!

Мені ти всюди помагала,

Мене ти всюди доглядала.

В степу, безлюдному степу,

В далекій неволі,

Ти сіяла, пишалася,

Як квіточка в полі!

Із казарми нечистої

Чистою, святою

Пташечкою вилетіла

І понадо мною

Полинула, заспівала

Ти, золотокрила…

 ← повернутись

 
Всі права захищено © 2020
Волинський обласний науково-методичний центр культури
Розробка сайту: веб-студія "WebMaestro"