Сцена оформлена в національних символах України – кетяги червоної калини, вишиті рушники. По центру  – синьо-жовтий фон з державним Гербом.

Ведучі розпочинають дійство:

–      Такого тривожного і разом з тим, героїчного року історія нашої незалежності ще не знала. Кожен сущий громадянин відчув ціну власної самостійності, миру та спокою у воєнні революційні лихоліття.

–      Рік ювілею нашого пророка Тараса Шевченка з особливим акцентом і актуальністю його віщих слів. Через два століття від його народження ми відчули руку і серце поета, за якими звіряємо власні кроки.

–      Хай словом пророчим воскресне Шевченко,

І хвилями Дніпр його погляд зведе.

Уславлена будь у віках моя ненько,

Хай квітне завжди твоє ім’я святе

 

–      Ніхто не здолає твій дух і свободу!

Козацькому роду тримать булаву,

Міцній, Україно для щастя народу

Для вірних нащадків во славу живи!

 

–      Родинонько, наша  червона калина,

Як писанки, села у рястах-садах,

Живи Україно, моя Україно,

Хай Бог тобі множить щасливі літа!

Куліса піднімається і хор виконує кілька музично-хорових патріотичних творів

 

 

Ведуча:

       Україна – країна трагедій і краси, країна, де найбільше люблять волю і найменше знали її, країна гарячої любові до народу і чорної йому зради. Довгої вікової героїчної боротьби за волю. Шлях України позначений високими степовими могилами та прекрасними піснями. Пісня, як естафета передає від покоління до покоління історичну правду про свій народ, його стремління і заповіти.

 

Дівчина в національному костюмі:

 

         Я – українка! Вигодувана й випестувана материнською піснею, бабусиною казкою. Понад усе в житті люблю лагідну і щиру нашу мову, отчий край, де я виростала, рідну мою Україну.

 

Юнак в національному костюмі:

 

       Я – українець! Добрий господар, вірний заповітам батьків і дідів наших, славний захисник свого роду і Вітчизни.

Ведуча:

      Україна – наша рідна країна. Це та земля, де ми народилися і живемо, де живуть наші батьки, де жили наші предки.

     Древня легенда розповідає, що на світанку нашої Землі Бог оглядав творіння рук своїх, і, натомившись, вирішив перепочити. Земля, де опустились Бог з ангелами, була вельми багатою на сонце, звірів та пташок. А найбільше сподобалися Богові люди того краю. До якої хати не заходив Він зі своїми супутниками, - всюди їх зустрічали хлібом та сіллю. Так сподобалася Богові та місцина, що Він став часто сюди навідуватися зі словами:

    - Рушаймо у край!

Кажуть, що з того і пішла назва нашої держави – «Україна».

 

Учень:

     Україна – золота, чарівна сторона. Земле, рясно уквітчана, зеленню закосичена! Скільки ніжних, ласкавих, поетичних слів придумали люди, щоб висловити свою гарячу любов до краю, де народились і живуть.

 

Дівчина: Люблю тебе я мила Україно!

І все зроблю, щоб ти завжди цвіла.

Я буду вчитись в школі на відмінно,

Щоб мною ти пишатися могла.

 

Юнак: Люблю твої ліси, струмки, джерельця

І все – усе, що є в моїм краю !

Тепло долонь, і розуму, і серця

Я Україні милій віддаю!

 

          Звучить пісня «Новий день над Україною»

 

– Тривожний лютий та початок весни засвідчили, що боротьба за повноцінну незалежність держави тільки розпочинається і вартує не тільки щирого патріотизму і любові до неньки-України, а й власного життя.

 

– Стривожене материнське серце, безсонні ночі і гіркі сльози знову оплакують вірних синів вітчизни. Головний майдан країни тримає іспит за право бути справді незалежними і вільними.

 

Виконується літературно-хореографічна композиція «Мамо, не плач»

 

Знають діти домашню адресу

Для листів, телеграм і дзвінків,

Пишуть мамі чіткі «есемеси»,

Що приходять щодня від синів.

«В мене, мамо, усе пречудово,

На майдані ми всі, як сім’я,

Варта наша є цілодобова,

А хто ж, мамо, тоді, як не я…

Я не мерзну, повір, завжди ситий,

Бутерброди, кавуся і чай,

Будем скоро усі краще  жити,

Посміхнеться усім рідний край.

Я до хати нової невістку

Приведу на утіху  тобі…

Тож, бувай, до наступної вістки,

Не картай своє серце в журбі…»

…Затремтів, задрижав, як осина                   

Телефон у жіночій руці:

На екрані – то вістка від сина,

А в мембрані – голос чужий.

«То ви, мамо? Новин від дитяти

Не чекайте, бо сина нема…»

Заніміла згорьована мати,

А на серці не холод, – зима…(В. Клімчук)

 

 

Хореографічна композиція на пісню «Мамо, не плач» (Автор тексту:Оксана Максимишин-Корабель.
Автор музики і виконавець:Михайло Олійник )

По закінченню голос з-за куліс:

 

Птаха-жайвір затримався в небі

Для початку, здавалось, на мить,

Його пісня в постійній потребі

Над ланами гостинно бринить.

 

Материнська печаль вже снопами

В чистім полі віншує жнива,

Жайвори були вчора синами

І лунала їх пісня жива.

 

З-понад хмар звуки ті солов’їні

Заспокоюють серце вгорі,

Щоб жили ми у мирній країні,

Щоб не плакали більш матері. (В. Клімчук)

 

 

 

Ведуча:

      Україна! Скільки глибини у цьому слові… Це золото безмежних полів, бездонна синь зачарованих небес. Тихі плеса річок, сині очі озер і ставків. Це безмежні степи і ліси, зелені долини і луки, Карпатські верховини і донецькі простори, Полісся і Крим, біленькі полтавські хати і велич міських краєвидів -   все це наша Україна. Складною і бурхливою була твоя доля, рідна земле! Топталися по тобі орди чужинців, ворожі пазурі роздирали твоє тіло. Дітей твоїх вели загарбники у неволю. Над тобою свистіли гостродзьобі стріли, чорною смертю дихали жерла гармат, шугали ненависні залізні круки, вирували нескінченні битви за твою честь і свободу.

 

Учень: Україна моя починається

Там, де доля моя усміхається,

І як небо, як даль солов’їна

Не кінчається Україна.

 

Ведуча:

       Батьківщина починається з батька і матері, з оселі, де ми вперше побачили світ, з мови, якою розмовляють наші батьки, з України, де ми народилися.

 

    Звучить пісня «Чуєш, мамо» (із репертуару Назарія Яремчука. Спочатку голосно, потім звук притишується.

Ведуча:

        З мами починається життя, з мами починається пісня, з мами починається батьківщина. Скільки теплих слів сказано про матір, скільки пісень написано, скільки віршів! Матінко, мамо, ненько... Що є святішого за ці слова? У всі часи її - прародительку роду людського - звеличували, обожнювали. Бо від малечку і протягом багатьох літ супроводжують нас у житті її ніжна ласка, палка любов і турбота. Немає любові сильнішої від материнської, немає ніжності ніжнішої від ласки і клопотів материнських, немає тривоги тривожнішої від безсонних ночей і незімкнутих очей материнських. Людство існує тільки тому, що існує материнська любов.

Такою ж святою любов’ю палають наші серця до неньки-України.

Ми з вами маємо всі підстави пишатися тим, що наша батьківщина мала славні періоди історії, справді легендарних героїв, мужньо пережила найважчі випробуванні і не скорилася. Ми можемо гордитися тим, що Україна ніколи не поневолювала інші народи, а лише захищала себе від ласих на чуже добро близьких та далеких сусідів.

 

Ведучий:

Можна втратити все, але мати Вітчизну!

Полечу я у сни, у родинне тепло.

На світанку роси мама двері відчинить –

І запашне бузок, бо не все одцвіло.

Бачу поле і сад, чую слово правдиве,

З тополиних доріг повертаю сюди.

Я спішу до землі, до зеленого дива,

До свого джерела, до живої води.

Тут навіки бузком охрестилася хата,

Тут не раз я горів у вогні каяття.

Можна мати усе, а Вітчизни не мати.

Україно моя, ти одна як життя.

                            Звучить пісня «Яворина» (із репертуару Степана Гіги.

 

Ведуча:

      Козацька Україна була прикладом Європі в області інтелекту і духовності. Відзначимо хоча б першу в світі Конституцію Пилипа Орлика і перше "національне” українське Євангеліє.

         Коли християнський світ ще молився латинською мовою, а Московія – старослов’янською, козацька Україна мала вже свій так званий Пересопницький Новий Завіт рідною мовою. Він зберігся. На цьому Євангелії присягають Президенти сучасної України.

 

Юнак: Як довго ждали ми своєї волі слова!

І ось воно співа, бринить,

Бринить, співає наша мова,

Чарує, тішить і п’янить.

Як довго ждали ми…

Уклін чолом народу,

Що рідну мову нам зберіг,

Зберіг в таку страшну негоду,

Коли він сам стоять не міг.

 

Дівчина: У цім краю з любові терпне серце,

Тривога світла доторка плеча.

Тут синім оком лісове озерце

Проводить вдаль скороминущий час.

Де материнки незбагненні чари,

Отут мій дім, отут моя земля.

Колосся піднімаючи до хмари

Під самий обрій пролягли поля.

Земля тремтить у сонячнім промінні,

Вже будить зайчик сонячний дуби.

…Лиш тут відчула я земне тяжіння,

Лиш тут я можу мріять і любить.

 

Ведуча:

       Нові часи, нові завдання, нові вимоги… Незалежність України дає можливість кожному з нас стати справжнім господарем своєї землі. Сьогодні ми є свідками великих перетворень, що відбуваються в нашій країні. Ви – майбутнє України. То ж своїми знаннями, працею, здобутками підносьте її культуру, своїми досягненнями славте її. Будьте гідними своїх предків, бережіть волю і незалежність України, поважайте свій народ і його мелодійну мову. Шануймо себе і свою гідність, і шановані будемо іншими.

 

Юнак:    

      Краю мій рідний, земля моя колискова! Із садками вишневими і солов’ями співучими, вербами кучерявими і джерелами чистими, дорогами тополиними і лелеками білокрилими, росами голубими і райдугами семицвітними, із золотими китичками хмелю та соняшниками і мальвами квітучими, рушниками гаптованими і червоними кетягами калини, з хлібом-сіллю гостинними і людьми працьовитими, ланами широкими і небом блакитним присягу прийми від мене, що оберігатиму тебе і любитиму, бо одна ти, як життя.

 

          Звучить пісня «На Україну повернусь» (із репертуару Іво Бобула.

 Ведуча:   

       Пам’ять – одна із найцікавіших властивостей людини. Так, як не можна забувати своїх батьків, так не можна забувати свій народ та його історію.  Так, як не можна забувати своїх рідних, близьких ні в хвилини радості, ні в години печалі, так не можна забувати землі нашої, бо це першооснова. З неї ми вийшли, до неї ми прийдемо. Людина не може називатися людиною, якщо вона не має ні мови, ні пісні, ні пам’яті, ні землі, ні роду. Пам’ятаймо про це.

Ведучий: Пам’ятаймо про нинішні фронтові будні, які відкрили нам очі на тих «воріженьків у власній хаті» про яких писав Тарас Шевченко. Слова великого пророка підхоплені не тільки конкретними діями сучасних героїв, що боронять державу від ворога, а й вустами сучасників, що продовжують його поетичне слово.

– На продовження шевченківського «Обніміте ж, брати мої, найменшого брата» – про істинну цінність і обличчя «старшого брата» мовою для нього зрозумілою:

 

– Никогда мы не будем братьями

ни по родине, ни по матери.

Духа нет у вас быть свободными –

нам не стать с вами даже сводными.

Вы себя окрестили "старшими" -

нам бы младшими, да не вашими.

Вас так много, а, жаль, безликие.

Вы огромные, мы – великие.

А вы жмете… вы всё маетесь,

своей завистью вы подавитесь.

Воля - слово вам незнакомое,

вы все с детства в цепи закованы.

У вас дома "молчанье – золото",

а у нас жгут коктейли Молотова,

да, у нас в сердце кровь горячая,

что ж вы нам за "родня" незрячая?

А у нас всех глаза бесстрашные,

без оружия мы опасные.

Повзрослели и стали смелыми

все у снайперов под прицелами.

Нас каты на колени ставили –

мы восстали и всё исправили.

И зря прячутся крысы, молятся –

они кровью своей умоются.

Вам шлют новые указания –

а у нас тут огни восстания.

У вас Царь, у нас - Демократия.

Никогда мы не будем братьями.

(Анастасія Дмитрук)

 

На фінал дійства вишиковується хор для виконання пісні «Боже, Великий, Єдиний, нам Україну храни».

Перед хором виходять ведучі:

 

 

 

– Всевидящий наш Отче і Владико,

Тобі молюся і між всіх незгод

Тебе благаю – не покинь навіки

Вкраїнську землю і її народ.

            Згаси, о Боже, між братами чвари,

Спаси і вбережи від нових бід,

Щоб не зростали знову яничари,

Щоб в славі процвітав козацький рід.

 

–  Звільни нам душі від страху й облуди,

А Україну від нових оков,

Щоби людьми вовік лишались люди,

Щоб не лилась невинна кров.

 

– Не повтори смертельних днів кривавих

Для нинішніх й прийдешніх поколінь.

Даруй нам волю, щастя і державу,

На многії літа, даруй… Амінь.

                      

 Захід завершується піснею у виконанні хору

 

Сценарій підготував Віталій КЛІМЧУК,

заступник директора Обласного науково-методичного центру культури