Написати лист    Головна сторінка
 
Головна
Структура ОНМЦК
Історія
Сценарії
Фотогалерея
Відео
Аудіо
Контакти
З яких причин вважаєте себе культурною людиною?
Працюю в культурній галузі
Читаю книги
Не вживаю нецензурщини

Літературний матеріал до відзначення роковин Чорнобильської трагедії2016.03.17 10:51

 Ще назва є, а річки вже немає,

Усохли верби, вижовкли рови,

І дика качка тоскно обминає

Рудиментарні залишки багви.

І тільки степ, і тільки спека, спека,

І озерявин проблиски скупі,

І той у небі зморений лелека,

І те гніздо лелече на стовпі.

…Куди ти ділась, річенько! Воскресни!

У берегів потріскались вуста.

Барвистих лук не знають твої весни,

І світить спина ребрами моста.

Стоять мости над мертвими річками,

Лелека зробить декілька кругів.

Очерети із чорними свічками

Ідуть уздовж колишніх берегів.

 

 

***

Як давить світ, як обступає,

Як приголомшує, як мне!

Як зберегти в собі це серце,

Коли воно не камяне?

Як зберегти в собі цю душу

В глобальнім клекоті біди?

Кити хоч викидаються на сушу,

А людству викидатися куди?

* * *

Загидили ліси і землю занедбали.

Поставили АЕС в верхів’ї трьох річок.

То хто ж ви є, злочинці, канібали?

Ударив чорний дзвін. І досить балачок.

В яких лісах іще ви забарложені?

Що яничари ще занапастять?

І мертві, і живі, і ненароджені

Нікого з вас довіку не простять!

***

Жоржини на чорнобильській дорозі

Вже другий рік як струшують біду.

Прозорий жах обмацує ворота –

Чи можна людям в хату увійти?

Роса – як смертний піт на травах, на горіхах,

Але найбільше стронцію – у стріхах.

Хто це сказав, що стріхи – традиційні?

У нас і стріхи вже радіаційні.

                                            Л. Костенко

***

ЧОРНОБИЛЬ

Земля древлян… Колись була родюча,

Гостинна, доброзичлива була.

Земля древлян колись була квітуча.

Як сумно вимовляти це «була».

Тепер про неї кажуть «мертва зона» –

Смертельна, небезпечна і брудна.

Кюрі не менш як пятдесят мільйонів

Земля ця безпорадна прийняла.

Земля древлян – то Припять, смерті лоно,

Безлюдне місце на пекельнім тлі,

Німий Чорнобиль, справжня мертва зона,

Єдине мертве місто на землі.

Це пам’ятник недбалості злочинній,

Байдужості людській – ганьба і гріх!

Це вічне горе в нашій Батьківщині,

Це вічний докір мертвих і живих:

Пожежників, що пекло те тушили,

Хто саркофаг страшний той будував.

Нетлінну, вічну пам’ять  заслужили

Усі, хто в пеклі тім життя віддав.

Це докір ненароджених, і хворих,

І тих, хто ще народиться на світ,

Кого спіткало й ще спіткає горе,

Бо ще не скоро цей зітреться світ.

І височить Чорнобиль, як примара,

Як місто-привид, лігво сатани,

І, мабуть, не одна ще чорна хмара

Посіє смерть без бомб і без війни.

Земля древлян… Трава, росою вмита.

І тут щороку теж цвіте весна.

Колись тут знову бігатимуть діти,

І місто оживе колись… Хтозна?

                                                В. Бутрім

Вірші поетів-чорнобильців

 

ДОЛЯ

У далині зловісно пульсує Чорнобиль.

І серце крає гостра печаль.

Поникли ліси і поля навколо.

І сум напинає темну вуаль.

Ідемо по світу в незгасній тривозі,

Саркофаг уже вкотре вкриває зима,

Терни, яруги на нашій дорозі,

І шати повільно знімає пітьма.

За віщо спіткала тяжка зла доля

Наш споконвіку великий народ!?

Піднімаймося вперто, невпинно і з болем

Ще крок вперед, за кроком – ще крок.

Проти «мирного» атома встанем до бою

За знедолені ниви, убиті гаї,

Візьмемося за руки, сестри й братове,

Щоби Вкраїна жила на Землі.

                                                 І. Притика, 1990 р.

 

СУМ

Умирають мої полісяни,

Їм на цвинтарях вітри

Співають осанни

Над їхнім притулком

Вічним, останнім.

Умирають мої полісяни,

У світі відомі,

По Чорнобилю знані,

Чорнобилем вбиті,

Чорнобилем гнані.

Умирають мої полісяни:

Дітлахи-лебедята,

Парубки мрійні, дівчата кохані,

Мудрі діди і бабусі –

В стражданнях Полісся згаса,

Мов свіча, на світанні…

Полісся! Краю-розмаю,

Без тебе я чахну і знемагаю,

Мов той ізгой у вигнанні.

Я – мов зірваний лист,

Чорнобилем гнаний,

Рокований ним і розтерзаний…

                                        І. Притика, 1994 р.

 

РАНИ ЧОРНОБИЛЯ

Села поліські –

Стогін серця і біль,

Розвіяні монстром

Рідні і близькі –

Чорнобиль! Чорнобиль! Чорнобиль!

Закляклі колиски,

Сум проріс, як кукіль,

Віра – зневіра гостра,

Сліпить хижим блиском

Чорнобиль! Чорнобиль! Чорнобиль!

 

Зело і листя

Їсть попіл і пил,

Незагойна саркома –

Рідне Полісся –

Чорнобиль! Чорнобиль! Чорнобиль!

Сатани поріддя –

(Мертві ячать з могил) –

Мутанти дорослі

Землю тиранять з хистом –

Чорнобиль! Чорнобиль! Чорнобиль!

 

Грядуть катаклізми,

На сполох бє дзвін.

Пазурами в душі врослий,

Їх гойдає низки

Чорнобиль! Чорнобиль! Чорнобиль!

                                        І.  Притика, 1997 р.

***

ОДКРОВЕННЯ

 Ані плити мармурові,

 Ні туман чутливих сліз

 Не втамовують любові

 До чорнобильських беріз!

 Марно душу розпинати

 На хресті у чорні дні,

 Поки ці мої дівчата

 Усміхаються мені!

                                В. Михайлюк, 1997 р.

 

ЧОРНОБИЛЬ

О, місто Чорнобиль, що стало з тобою,

Всі тебе бояться, ідуть стороною?

Віками стояв ти на кручах похилих,

Там батько, там мати, там рідні могили,

Завжди ти пишався рясними садами,

А зараз стоїш оповитий дротами.

Кругом тебе все поросло бурянами,

Там атом з урану наніс тобі рани.

Де з Припяті рано всміхалося сонце,

Там зараз плутоній, там зараз і стронцій.

Де вітри шептались у листі берези,

Там зараз панує розбурканий цезій.

Там вікна розбиті, поламані двері,

Від дому до дому снують мародери.

Як тільки вечірні почнуть передачі,

Про Припять-Чорнобиль – дивлюсь я і плачу.

Подумати страшно, яка це сваволя,

Понад сто тисяч народу розкидала доля.

Як хочу в Чорнобиль, як тягне додому,

Де стільки років я була агрономом,

Де стільки років я була депутатом,

Де все перекреслив урановий атом.

Хоч зараз живу я у місті над Россю,

Забути не можу я припятську просінь.

Чорнобиль мій рідний, ти зараз далеко,

Я серцем до тебе лечу, мов лелека.

Я знаю, дороги до тебе немає,

А серце не вірить, а серце страждає.

Де сльози беруться, сама я не знаю,

При слові «Чорнобиль» я плачу, ридаю.

                                                         Н. Швець, 1990 р.

 

 

ЖУРБА

Плачуть верби над Припяттю.

Горлиця квілує.

Та ніхто того не бачить,

Та ніхто не чує.

Нема людей, нема дітей.

Як у могилі, тихо –

Полонило мій Чорнобиль

Незбагненне лихо.

Полонила, забруднила

Батьківщину милу,

Її землі, її річки

Нечистая сила.

Тая сила невидима

Людину долає.

Без рушниці і без кулі

Життя віднімає.

Покинули мої рідні

Свої хати білі.

Подалися в світ за очі

У міста немилі.

Сумна хата під горою

На когось чекає.

Десять років промайнуло –

Нікого немає.

Моє серце, мої очі

Спокою не мають.

Все частіше на подвірях

Вогнища палають.

Запалають наші хати,

Заплачуть віконця –

І не стане Чорнобиля

Під небом, під сонцем.

Плачуть очі, плаче серце,

Спокою немає.

За що ж моя Україна

Так тяжко страждає?

                            Н. Цибульська, 1996 р.

 

***

Знову немовби ожило

Покинуте село.

Зазеленіло, розцвіло,

Біди як не було,

В Чорнобиль прийшла весна.

Курличуть журавлі,

В давно занедбаних садках

В’ють гнізда соловї.

Колючим терном поросли

Несходжені стежки,

Та знову до своїх осель

Вернулися пташки.

Ніким не скошена трава

Буяє на лугах,

Ростуть осот і будяки

В садах і на полях,

Уже колючий чорний дріт

Берізка обплела,

А над вікном гніздо нове

Знов ластівка звила.

Вже десять років, як людських

Не чути голосів, ’

Бо тут, у Припяті, туман

Чорнобильський осів.

Але життя іде вперед,

Його не зупинить…

«Весна в Чорнобилі, весна!» –

Тополя шелестить.

                                О. Соколовська, 1996 р.

 

Діти Чорнобиля

Ось ми і виросли!

Ми, діти Чорнобиля,

А під ногами в нас горить земля,

А сіре небо в коси сипле сіллю

І трунком дихає дерев старих гілля.

Ось ми і виросли.

І що на нас чекає?

Річки –  ногою в русло  не ступить,

Безмовний простір вранішнього гаю,

Як вирізана з книги долі мить

Ось ми і виросли.

Міста туманом давлять,

Розчавлюють бетоном і буттям.

Ось ми і виросли,

У нас вже свої сімї.

Ось ми і виросли,

Щоб подивитись в вічі

Тих, хто для нас домівки не зберіг.

І чуємо – ступає владно вічність

На зболений, знедолений поріг.

                                             А. Павлик

 

Стогін Чорнобиля

Чуєте, люди?! Лунає над світом

Стогін Чорнобиля дзвоном страшним…

В муках страждають дорослі і діти, –

Мертвих забути нелегко живим!

Бог наш Великий дав право всім людям –

Хрест Свій святий крізь життя пронести.

Дзвони Чорнобиля стогоном будять,

Щоб від нещастя весь світ вберегти.

 Гріх перед Богом спокутувать будуть

Ті, хто порушив Закони святі, –

Дзвони Чорнобиля стогоном будять,

Щоб не було чорних днів у житті!

Стогін Чорнобиля спогадом-болем

Не затихатиме в наших серцях, –

Память про жертви не згасне ніколи!

Їй пломеніти в прийдешніх віках!..

                                              В. Пасічник

***

Колись в далекому Поліссі

Жила уся моя сімя.

Там, на сосновому узліссі,

Найперше слово мовив я.

Сьогодні селище далеке

Вже мертвим стало і чужим.

І навіть стомлені лелеки

Минають дідусевий дім.

Вже котрий рік нудьгує хата,

Чекає нас з усіх доріг.

Невже ніколи світле свято

Не ступить на її поріг?

                          А. Костенко

* * *

Щоб зненацька боляче вжалити,

Лишаючи то рану, то синця,

Метається, мов звір, несамовито

Цей атом, незбагненний до кінця.

А думалось: впокорений, слухняний,

Гадалося, служитиме як слід.

Та вибухнув пекельно день весняний

Так, що здригнувсь тривожно всенький світ.

Зівяв пейзаж, зробивсь таким пасивним,

Вгорнулось місто в незвичайний дим.

І мирний атом, ставши агресивним,

Націлився на села і сади…

                                         К. Лазаренко

 

 

 

 
Всі права захищено © 2017
Обласний науково-методичний центр культури
Розробка сайту: веб-студія "WebMaestro"