Літературний матеріал до відзначення роковин Чорнобильської трагедії

Ще назва є, а річки вже немає,

Усохли верби, вижовкли рови,

І дика качка тоскно обминає

Рудиментарні залишки багви.

І тільки степ, і тільки спека, спека,

І озерявин проблиски скупі,

І той у небі зморений лелека,

І те гніздо лелече на стовпі.

…Куди ти ділась, річенько! Воскресни!

У берегів потріскались вуста.

Барвистих лук не знають твої весни,

І світить спина ребрами моста.

Стоять мости над мертвими річками,

Лелека зробить декілька кругів.

Очерети із чорними свічками

Ідуть уздовж колишніх берегів.

***

Як давить світ, як обступає,

Як приголомшує, як мне!

Як зберегти в собі це серце,

Коли воно не кам’яне?

Як зберегти в собі цю душу

В глобальнім клекоті біди?

Кити хоч викидаються на сушу,

А людству викидатися куди?

* * *

Загидили ліси і землю занедбали.

Поставили АЕС в верхів’ї трьох річок.

То хто ж ви є, злочинці, канібали?

Ударив чорний дзвін. І досить балачок.

В яких лісах іще ви забарложені?

Що яничари ще занапастять?

І мертві, і живі, і ненароджені

Нікого з вас довіку не простять!

***

Жоржини на чорнобильській дорозі

Вже другий рік як струшують біду.

Прозорий жах обмацує ворота –

Чи можна людям в хату увійти?

Роса – як смертний піт на травах, на горіхах,

Але найбільше стронцію – у стріхах.

Хто це сказав, що стріхи – традиційні?

У нас і стріхи вже радіаційні.

Л. Костенко

***

ЧОРНОБИЛЬ

Земля древлян… Колись була родюча,

Гостинна, доброзичлива була.

Земля древлян колись була квітуча.

Як сумно вимовляти це «була».

Тепер про неї кажуть «мертва зона» –

Смертельна, небезпечна і брудна.

Кюрі не менш як п’ятдесят мільйонів

Земля ця безпорадна прийняла.

Земля древлян – то Прип’ять, смерті лоно,

Безлюдне місце на пекельнім тлі,

Німий Чорнобиль, справжня мертва зона,

Єдине мертве місто на землі.

Це пам’ятник недбалості злочинній,

Байдужості людській – ганьба і гріх!

Це вічне горе в нашій Батьківщині,

Це вічний докір мертвих і живих:

Пожежників, що пекло те тушили,

Хто саркофаг страшний той будував.

Нетлінну, вічну пам’ять заслужили

Усі, хто в пеклі тім життя віддав.

Це докір ненароджених, і хворих,

І тих, хто ще народиться на світ,

Кого спіткало й ще спіткає горе,

Бо ще не скоро цей зітреться світ.

І височить Чорнобиль, як примара,

Як місто-привид, лігво сатани,

І, мабуть, не одна ще чорна хмара

Посіє смерть без бомб і без війни.

Земля древлян… Трава, росою вмита.

І тут щороку теж цвіте весна.

Колись тут знову бігатимуть діти,

І місто оживе колись… Хтозна?

В. Бутрім

Вірші поетів-чорнобильців

ДОЛЯ

У далині зловісно пульсує Чорнобиль.

І серце крає гостра печаль.

Поникли ліси і поля навколо.

І сум напинає темну вуаль.

Ідемо по світу в незгасній тривозі,

Саркофаг уже вкотре вкриває зима,

Терни, яруги на нашій дорозі,

І шати повільно знімає пітьма.

За віщо спіткала тяжка зла доля

Наш споконвіку великий народ!?

Піднімаймося вперто, невпинно і з болем

Ще крок вперед, за кроком – ще крок.

Проти «мирного» атома встанем до бою

За знедолені ниви, убиті гаї,

Візьмемося за руки, сестри й братове,

Щоби Вкраїна жила на Землі.

І. Притика, 1990 р.

СУМ

Умирають мої полісяни,

Їм на цвинтарях вітри

Співають осанни

Над їхнім притулком

Вічним, останнім.

Умирають мої полісяни,

У світі відомі,

По Чорнобилю знані,

Чорнобилем вбиті,

Чорнобилем гнані.

Умирають мої полісяни:

Дітлахи-лебедята,

Парубки мрійні, дівчата кохані,

Мудрі діди і бабусі –

В стражданнях Полісся згаса,

Мов свіча, на світанні…

Полісся! Краю-розмаю,

Без тебе я чахну і знемагаю,

Мов той ізгой у вигнанні.

Я – мов зірваний лист,

Чорнобилем гнаний,

Рокований ним і розтерзаний…

І. Притика, 1994 р.

РАНИ ЧОРНОБИЛЯ

Села поліські –

Стогін серця і біль,

Розвіяні монстром

Рідні і близькі –