Пісня і праця –
великі дві силі!
Їм я до скону
бажаю служить…
Іван Франко
Франко був не
тільки письменником, вченим, громадським діячем, він досліджував літературу,
народну творчість й такі галузі мистецтва, як театр, малярство, архітектуру і
навіть музику. Усі томи літературно-критичних його праць об’єднані під
загальною назвою «Література і мистецтво» (дослідження, статті, огляди,
рецензії).
Будучи різнобічно
творчим, Іван Франко дуже любив музику. За час свого життя він зробив чималий внесок
у розвиток пісенно-народної творчості. На його творчість впливали дивовижні
музичні твори того часу, в якому він жив. Поетична спадщина Івана Франка і
музика є настільки цікавими і захоплюючими, що стали предметом для розгляду.
Іван Франко мав
неабияке музичне обдарування, цьому сприяла народно-пісенна традиція. Не
випадково він став одним з поборників народності в музичному мистецтві України
останньої чверті XIX і початку XX ст. Він постійно спрямовував композиторів і
дослідників до народних мелодій.
Виростав у
народному середовищі у Нагуєвичах на Галичині, в атмосфері мистецтва і народної
естетики, віками їй притаманній, кожною клітинкою відчував свою землю. Бо як
можна співати на землі, якої ми не чуємо своїм серцем і не віримо в неї.
Любов до
народної пісні зародилася у Франкові ще в ранньому дитинстві. Тоді його мама
співала йому народні пісні. Саме це зародило в ньому таку любов. З раннього
дитинства він почав розуміти, наскільки надихаючою може бути пісня і як сильно
вона може впливати на різні життєві процеси.
Франкова мати
Марія Кульчицька з с. Ясениці-Сільної, селянка з поетичною натурою, першою заронила в душу
свого сина любов до народної пісні, кинула в неї перші зерна поезії, що з часом
буйно розрослися в могутній талант. Вона любила співати, знала багато пісень і
в дівочому віці радо переймала їх від односельчан та від чужосільних жінок,
якщо траплялося бувати в їх товаристві.
З ранніх літ
співала Івасева мати багато пісень, і з кожним роком його пам’ять вбирала їх
дедалі більше і більше. Ще гімназистом Франко почав записувати народні пісні
спочатку від матері Марії, яка стала його першою музичною школою.
Матусині пісні
багато важили в розвиткові майбутнього поета. Вони вражали його серце людською
недолею, навчили сприймати людські переживання і турботи, обурюватись
несправедливістю і неправдою. Найсердечнішими словами згадував поет маму і її
пісні, силу яких відчував усе ясніше й глибше із зрілістю свого світогляду. В
поезії «Пісня і праця» І. Франко описав винятково яскравий малюнок свого
дитинства в оточенні матері і в атмосфері народної пісні:
«Мамо, голубко! — було налягаю. —
Ще про Ганусю, шумильця, вінки!»
«Ні, синку, годі! Покіль я співаю,
Праця чекає моєї руки»....
Ох, і не раз тая пісня сумненька
В хвилях великих невгодин життя
Тихий привіт мені слала, мов ненька,
Сил додала до важкого пуття.
Дуже багато дав
отой ласкавий материнський спів І. Франкові, а через нього й українській поезії
та науці. Материні пісні стали улюбленими піснями поета. Недаремно ж любов свою
до пісень поет назвав єдиним віном, винесеним з батьківської оселі.
Коли Іван Франко
підріс, він записався в хор своєї гімназії і співав там. Народнопісенна
атмосфера огортала Франка від раннього дитинства. Вона то затягалась хмарами
сумної лірики, що виливалась сльозами жіночої недолі, то вабила непізнаною
далечінню історичного минулого, кликала в голубі висоти ніжних почуттів, то
вигравала яскравим промінням влучних коломийок. Ця атмосфера розбудила й виплекала
захоплення Франка поезією. Пісню та коломийку, цей барвистий і запашний цвіт із
широких луків народної творчості несли малому Ясеві його мати, нагуєвицькі
хлопці та дівчата. А коли згодом став мандрувати по рідній карпатській землі,завжди
зустрічався з піснями, всюди квітувало перед ним коломийкове різнобарв’я.
Але особливе
місце в сфері музики для Івана Франка займало одне з його добрих знайомств. У
1885 році, коли Іван Франко перебував у Києві, йому вдалося познайомитися з
Миколою Лисенком, одним з найвидатніших українських композиторів та музичних
діячів. Вони дуже близько спілкувалися і чинили правильний вплив на творчість
один одного. Зокрема, Іван Франко слухав найвідоміші музичні твори у виконанні
Лисенка і отримував від цього ні з чим незрівняне музичне задоволення. Франко
насправді пишався, що в України є такий успішний і чудовий композитор, як
Микола Лисенко. Зокрема, про це він сказав у 1902 році, коли той святкував своє
60-річчя. Зв’язок між Франком і Лисенком сприяв тому, що у житті Івана Франка
музика займала дуже важливе місце.
Він творив
поезії, на основі яких створено чимало композицій різних жанрів – від романсу
до великих симфонічних та вокальних творів. Багато творів письменника було
покладено на музику, близько двохсот композицій. Композитор В.Матюк створив
музику до драми «Три князі на один престол» (1876), О. Нижанківський – кантату
«Не гармати грають» (1885), І. Воробкевич –
хори «Веснянка» та «Ой ти, дівчино» (поч. XX ст), Д.Січинський – хори «Непереглядною
юрбою», «Даремне, пісне», «Пісне моя» (1902-03), солоспіви – «Пісне моя» та «Як
почуєш вночі», С. Людкевич – хор «Вічний революціонер» (1898), симфонічну поему
«Каменярі» (1926). Видатний український
композитор Лисенко на тексти Івана Франка написав шість романсів: «Безмежнеє
поле», «Розвійтеся з вітром», «Місяцю-князю», «Не забудь юних днів», «Оце тая
стежечка», «Я не кляв, о зоре».
Великою
популярністю користується твір «Ой ти, дівчино, з горіха зерня» композитора А.
Кос-Анатольського. Він входить до репертуару найкращих тенорів світу.
На окремі поезії
Франка написано по декілька пісень. Серед них «Ой ти, дівчино, з горіха зерня»
С. Людкевича та А. Кос-Анатольського, «Місяцю князю» М. Лисенка та В.
Барвінського.
Сучасний
композитор Михайло Скорик створив власну оперу на основі поеми «Мойсей». Все це
дозволяє зробити висновок, що зв’язок між Франком і музикою був дуже сильним. Іван
Франко і пісня - невіддільні. Народна пісня сприяла сину нагуєвицького коваля
Якова Франка піднятися до вершин української поезії. Іван Франко залишив після
себе великий спадок.
Поет був
переповнений піснями народними і власними, жив ними, вони були його єством,
любов’ю, турботою, багатством і зброєю:
Пісне, моя ти сердечна дружино,
Серця відрадо в дні горя і сліз,
З хати вітця, як єдинеє віно,
К тобі любов у життя я приніс.
Тямлю як нині: малим ще хлопчиною
В мамині пісні заслухувавсь я;
Пісні ті стали красою єдиною
Бідного мого, тяжкого життя.
У сферу його
музичних інтересів входили твори як українських, так і зарубіжних композиторів,
зокрема, Вагнера, Сметани, Бетховена, Мусоргського і Глінки. Слухаючи музичні
твори цих митців, Франко виробляв високої якості музичний слух, що теж дуже
добре позначилося на його взаємозв’язку з музикою.
Українське
слово, музика, танець, обряд, звичай зіграли неабияку роль у формуванні
теоретичних поглядів Івана Франка. Знання народної мудрості дало йому
можливість відчути український поетичний фольклор у всій його повноті, – так
починається духовний розвиток письменника, вченого і громадського діяча з
яскраво вираженою індивідуальністю. Маючи потужний інтелект, він обійняв ціле
коло людських інтересів, став критиком і дослідником, літератором та істориком,
мовознавцем і мистецтвознавцем, філософом, етнографом та фольклористом.
Протягом усього життя
Івана Франка супроводила пісня: то він слухав і співав, записував і досліджував
народні пісні, глибше пізнаючи через них народне життя, горе, радощі,
відкриваючи в них відгомін народної історії і психології, етики й естетики.
Як справжній син
трудового народу, Іван Франко розглядав народні та авторські пісні, в одному
ряду, бо походили вони з спільного джерела, яким було багатогранне і складне
народне життя:
І дарма, що пливе
В них добро і зло, —
В пісні те лиш живе,
Що життя дало.
Народна пісня з
уст матері дала найперші поетичні враження Івану Франкові: невпинно, аж до
смерті письменника, пісня перебувала в колі його активних зацікавлень. Історія
спілкування поета з піснею – це частина його біографії, це своєрідне
віддзеркалення оточення письменника.
Криниця та з чудовими струями —
То люду мого дух, що, хоч у сум повитий,
Співа до серця серцем і словами.
У майбутньому
поет присвятить ще не один вірш народній пісні. Після закінчення гімназії І.
Франко прагне пізнати все більше нових людей, неабияких співаків і знавців
народної пісні, чарівна сила якої тамує болісний настрій, єднає, бадьорить
людей. І він активно продовжує їх записувати.
У перші роки
студентського життя у Львові І. Франко глибше вникає в суспільне значення
пісні, вбачаючи в ній силу, здатну підносити дух і єднати їх до громового
протесту проти неправди. В поезії 1876 р. «Наймит», уособлюючи свій народ в
образі наймита на чужій ниві, поет так говорить про його пісню:
Сумує німо він, з тужливим співом оре
Те поле, оре не собі,
А спів той наче брат, що гонить з серця горе,
Змагатись не дає журбі.
А спів той то роса, що в спеці підкріпляє
Напівзів’ялий цвіт;
А спів той грім страшний, що ще лиш глухо грає,
Ще здалека гримить.
Щирою
супутницею, порадницею стала для поета народна пісня в п’ятиріччя тяжких
випробувань (1877-1882 р.р.), коли йому довелось двічі сидіти в мурах в’язниці,
спершу львівської, потім коломийської, коли його розлучили з найдорожчою
людиною, Ольгою.
Під час третього
ув’язнення в 1889 р. поет це висловив у присвяченому народній пісні сонеті:
«В тих днях, коли, неначе риба в сіті»,
Мій вольний дух в тісних тих стінах б’ється,
Смертельний холод в душу аж крадеться,
І нікому потішити, огріти.
Одним одна лишилася мені ти,
Мужицька пісне, в котрій люд весь плаче,
І мому серцю легшає неначе
З народним болем в один такт боліти.
О ви, кристалізованії стони,
Ви сльози, перетоплені в алмази,
Зітхання, влиті у тужливі тони!
Не покидайте ви мене в тій хвили!
Кріпіть, щоб ті безумства, муки, врази
Мойого духу глиб не помутили!
В 1877-1882 рр.
Іван Франко виявив особливу пристрасть до записування народних пісень, до чого
збуджував його не тільки душевний стан, а й самі життєві обставини. «Моє
ув’язнення в 1877 році і дев’ятимісячний побут у львівській в’язниці, - писав
про це І. Франко, - пізніше, ув’язнення в Коломиї і мандрівка із Коломиї до
Дрогобича, а також численні екскурсії в різні сторони краю, чинені тоді й
пізніше, зводили мене докупи з великою силою різних людей, від яких я мав
нагоду записувати різнорідний етнографічний матеріал».
У львівській
в’язниці І. Франко в 1877 р. записав чимало пісень від Михайла Теслюка з с.
Батятичів, Кароля Францишкевича з с. Рогатина та Михайла Янковського з
Жовківської округи. Пісню «Ой краче, краче чорний ворон по долі» він записав із
співу двох незнайомих арештанток. У тюремних обставинах пісня-плач про долю і
волю глибоко імпонувала і співакам, і слухачам, і записувачеві.
В коломийській
тюрмі 1880 року на прохання І. Франка було записано багато пісень від в’язнів. Записуючи
тексти, І. Франко переймав мелодії і дуже довго їх пам’ятав. Тоді ж він записав
багато коломийок. Це були здебільшого селяни та міщани, трудові люди, що любили
пісню, шукали разом з нею правду, протестували проти несправедливості і за це
потрапляли за грати. Очевидно, то були люди доброго серця й прямого характеру,
бо тільки такі глибоко розуміють, люблять і знають народну пісню. Свій
класовий, соціальний протест проти несправедливості вони часто висловлювали
словами пісні.
Любив Франко
співати коломийки і сам, а надто – їх слухати. Багато із своїх записів поет
додав до великого зібрання «Коломийок» Володимира Гнатюка, три томи якого з’явилось
у 1905–1907 роках. З Володимиром Гнатюком, справжнім майстром виспівувати
коломийки, Франко приятелював і разом працював над виданням збірника фольклору
в «Етнографічних збірниках».
Винятково
плідними для І. Франка, записувача фольклору, були 1881 і 1882 рр., коли,
опинившись поза університетом, грубо відштовхнутий галицькою реакційною
інтелігенцією в особі так званих народовців та москвофілів від культурних
установ і видавництв, він залишився без жодних засобів до життя.
І. Франко поїхав
жити на батьківську землю в Нагуєвичі. Працював тут у господарстві, на полі,
живучи в тяжкій скруті. Він переживав тяжкий період, коли його не було допущено
до викладання в університеті, підлими махінаціями забалотовано на виборах до
парламенту, викинуто з польської газети і цьковано українськими націоналістами
та польськими шовіністами. Світлим променем у цій похмурій атмосфері (і на
початку 80-х і в кінці 90-х р. XIX ст.) було для поета спілкування з трудовим
народом, з його колективною мудрістю і поезією. Недаремно ж у 1895 р. І. Франко
так написав про це:
Як у хвилі сумніву і муки…
Вчитель мудрий не найдесь тобі,
То приймай потіху і науки
З простих уст, загублених в юрбі.
Живучи в
Нагуєвичах в 1881 та 1882 рр., поет пильно вслухався в слово та пісню з
«простих уст». Як свідчать його численні записи пісень, приповідок, казок та
інших жанрів, с. Нагуєвичі дало йому незрівнянно багатший матеріал, ніж інші
місцевості. Це пояснюється не тільки органічним зв’язком поета з рідним селом,
а й талановитістю нагуєвичан, їх співучістю, щедрою фольклорною атмосферою, що
панувала в цьому мальовничому підгірському селі.
В Нагуєвичах І.
Франко записував постійно: під час роботи в полі, під час гагілкових забав на
Великдень, на вулиці всюди і від усіх, починаючи з брата Захара Франка та
сестри Юлії Гаврилик і закінчуючи малими сільськими пастушками. Часто ходив на
весілля і записував пісні не тільки від дорослих, але й від дітей.
Потрібно
особливо наголосити на тому, що І. Франко був не лише записувачем і дослідником
народного пісенного багатства, він був його багатим володарем, носієм. До І.
Франка як виконавця і носія народних пісень першим звернувся М. Павлик, потім
М. Лисенко під час приїзду поета до Києва в 1885 р.
У першу зустріч
з Іваном Франком Лисенко записав від нього ряд мелодій, тексти до яких І.
Франко згодом надіслав композиторові окремим листом від 13 грудня 1885 р.
Частина цих записів з’явилася у IV зошиті «Збірника українських пісень» М.
Лисенка (1886 р.). Багато сучасників І. Франка, підкреслюючи любов поета до
народної творчості, відзначають його глибоко емоційне виконання пісень, хоч
прилюдно він звичайно співав рідко.
З роками велика
любов поета до пісні народу ставала зрілою і виливалася в ґрунтовні дослідження
народної творчості. Видатний український композитор, музичний діяч та педагог
Станіслав Людкевич писав: «Франко любив народну музику, пісню. Любив з
властивою йому пристрасністю. Він не був музикантом, але умів глибоко почувати
аромат народної музики, виявляючи надзвичайно тонке розуміння мелодії, умів
відшукати в ній душу».
Характерною
рисою І. Франка як збирача народної пісні є те, що він записував усі пісенні
жанри без винятку, причому ті їх зразки, які зустрічав у живому побутуванні. Це
дало йому змогу сприйняти всю ту емоційну атмосферу, яка створювалась під час
співу, відповідно настроювала співаків і слухачів. Основну масу пісенних
записів Івана Франка становить народна лірика - пісні про кохання та родинне
життя.
Записав чимало
обрядових пісень, серед яких веснянки, колядки, весільні. Живі враження від
сільських весіль і весільної пісенності відобразились також в його науковій та
художній творчості.
Поет дуже високо
цінував композиторів П. Ніщинського та М. Лисенка за їх обробки народних
мелодій. Талант М. Лисенка приваблював І. Франка передусім майстерно
опрацьованими збірниками народних мелодій. І. Франко захоплювався
працею М. Лисенка, композитора, що «перетворив тих перелітних дітей українських
піль і степів у справжні художні перли із збереженням всієї їх первісної
свіжості і запаху. Можна сміло сказати, що саме ці опрацювання народних пісень
здобули йому найбільшу популярність і залишаться найтривкішим пам’ятником його
діяльності».
Для Франка, як
людини з багатим духовним світом, народні пісні часто були джерелом натхнення і
розради, в них він виливав свої найінтимніші почуття в дні журби і горя, яких
немало судилося натерпітися поетові за свої прогресивні переконання та
діяльність.
Центральне місце
серед фольклористичних праць Франка належать дослідження про українські народні
пісні. І це не випадково, про це свідчать його залюбленість у народну пісню ще
з раннього дитинства і вплив матері на його уподобання. Його перший
надрукований у 1874 р. вірш так і називався – «Народна пісня». Про неї він
говорить у своїх поезіях «Народні пісні», «Наймит», «Пісня і праця», називаючи
її (пісню) «одним із найцінніших наших національних надбань і одним із
предметів оправданої нашої гордості». В ході ознайомлення з народною пісенною
творчістю (а у його багатотисячній бібліотеці було 750 книжок з фольклору)
Франко дивується поетичністю, чудовими образами, порівняннями, правдивими
поглядами на життя, особливо у весільних, дитячих, родинних піснях. За своє сподвижницьке
життя Іван Франко записав понад 400 пісень і 1300 коломийок, а всього близько 4
тис. творів.
В 1901 р.,
зустрівшись у Буркуті на Гуцульщині з Лесею Українкою та її чоловіком К. Квіткою,
видатним дослідником української народної пісні, він наспівав для запису 31
пісню, після чого К. Квітка написав статтю під назвою «Иван Франко как
исполнитель народных песен», яка довгий час зберігалася у Державному
центральному музеї музичної культури ім. М.І. Глінки в Москві, а Леся Українка
вела з ним щиру переписку, радилася з питань по видавництву українських
народних пісень. В 1922 р. пісні, записані від Івана Франка, були надруковані в
знаменитій збірці «Українські народні мелодії». Крім того, він співпрацював з
композиторами Ф. Колессою, Д. Січинським, О. Нижанківським, С. Людкевичем. У
своїй статті «Франко і музика» Іван Гамкало, народний артист України і диригент
Національної опери України згадує цікаву історію створення сповненої
революційної енергетики пісні на слова І. Франка «Не пора». «Думки фахівців –
пише автор – сходяться на тому, що мелодію гімну створив сам Іван Франко або
дуже вдало підібрав тільки йому знайому мелодію».
Як видатний
українознавець і прихильник культурно-історичної школи в науці, Іван Франко
вважав, що історія народу й історія суспільної психології закріплена в різних
художніх пам’ятках, зокрема у народній пісні, турбувався, щоб мелодії народних
пісень були записані на нотному папері.
Досліджуючи
пісні козацької доби у статті «Народні традиції і пісні з першої половини ХУІІ ст.»,
митець виділяє справжні козацькі пісні, звані думами, що були складені у самім
центрі козацтва, в Запорізькій Січі…
Розглядаючи
проблему кобзарства та лірництва, Іван Франко звертав увагу на роль кобзарів та
лірників у духовному та моральному житті суспільства, піднесення в людях
почуття людської гідності, об’єднуючої сили. Для відчуття свого коріння заради
майбутнього вважав необхідним, першочерговим завданням дбайливо ставитися до
цих музикантів.
Від 1906 до 1915
р. І. Франко написав ще 47 досліджень про окремі українські народні пісні,
розкриваючи цілому білому світові біль і радощі української душі.
Іван Франко
пропускає через своє серце події, які відбувалися у мистецькому житті
тодішнього українського суспільства. Співпрацює з видатним етнографом Ф.
Вовком, слухає виступ Остапа Вересая, останнього барда козацької минувшини
України, відвідує театральні вистави «Не судилось» М. Старицького, «Запорожець
за Дунаєм» П. Гулака-Артемовського, «Різдвяна ніч» М. Старицького та М. Лисенка,
«Мартин Боруля» І. Карпенка-Карого.
Науковий
здобуток митця про українську народну пісню зафіксований ще й у працях
«Українські записи Порфирія Мартиновича», «Остап Вересай», «Сербські народні
думи» тощо. Народні пісні, як і поезії Тараса Шевченка, він вважав найвищим
досягненням творчості українського народу, джерелом для пізнання його духовного
життя, функції народної пісенності, її виховне та пізнавальне значення, погляди
та думки про певні соціально-економічні та історичні події. Як зазначає збірник
«Матеріали для культурної і громадської історії Західної України», він навіть
думав написати історію України на основі пісень і переказів про неї. Шкода, що
цього не вийшло, бо ми б мали правдиве бачення історичного процесу тих часів.
Найважливішими
проблемами вивчення народно-поетичної творчості він вважав «зв’язок пісні з
життям і його інтересами, зв’язок з історією народу, його національною
свідомістю та соціальним почуттям …» (том 42, 16). «Для Івана Франка мистецтво
є священнодійством. Бо об’єкт його інтересу – людина, а людина є мікроклітиною
й образом створеного Богом світу».
Справді,
найважливішим продуктом культури є людина, людина духовна, бо в ній виявляється
ціла проблема людського світу. І вона (людина) відповідає за його майбутнє,
плекаючи національний Дух, так потрібний нам сьогодні, бо кожна епоха на
ступені своєї культурності має дбати про вартість самої людини, як дбав про неї
великий Каменяр.
Своєю
сорокалітньою творчістю Іван Франко порушив питання про участь фольклору в
міжнаціональній культурній взаємодії, про літературне звертання до
народнопоетичного матеріалу та методи дослідження літературно-фольклорних
зв’язків. Весь доробок Франка з печаттю українського Духа, що «рвав до бою», є
великою бібліотекою, якою ми користуємося, щоб пізнати себе і світ. Іван Франко
сучасний, з його творів ми черпаємо душевну наснагу, естетичну насолоду і
знання. Він жив і горів, як свічка в темряві, у своїх руках тримав світ. Для
нас він є прикладом мужності, працелюбства, мудрості, благородства і любові до
свого народу, якому він заповідав свою пісню:
Прийми ж сей спів, хоч тугою повитий,
Та повний віри; хоч гіркий та вільний;
Твоїй будущині задаток, слізьми злитий,
Твоєму генію мій скромний дар весільний.
(«Пролог
до Мойсея», 1905 р.).
