Михайло Сергійович Грушевський народився 29 вересня 1866 року в містечку Холм у Царстві Польському (нині Хелм, територія Польщі). Батько – Сергій Федорович Грушевський на той час працював викладачем у греко-католицькій гімназії. За сімейною традицією Сергій Федорович здобув духовну освіту, проте все життя пропрацював на педагогічній ниві: викладав у Переяславській і Київській семінаріях, був директором народних шкіл на Кавказі, автором відомого у дореволюційній Росії підручника з церковнослов'янської мови. Мати, Глафіра Захарівна Опокова, походила із сім’ї священнослужителів з містечка Сестринівка. У 17-річному віці вийшла заміж за професора Київської духовної семінарії 30-річного Сергія Грушевського. Михайло Сергійович Грушевський згадував своїх батьків, як справжніх патріотів України, які зуміли виховати «тепле прив’язання до всього українського – мови, пісні, традиції» та пробудити у своїх дітях національне почуття.

Дід Михайла Грушевського, Захарій Іванович Опоков, який благословив онука на навчання у Києві, в університеті Святого Володимира, за життя був нагороджений двома орденами Святої Анни, бронзовим хрестом, орденом Святого Рівноапостольного князя Володимира, а також йому було дароване дворянство.

1869 року, через стан здоров’я батька, сім’я переїжджає на південь Російської імперії: спочатку до Ставрополя (1870 – 1878 рр.), згодом – до Владикавказа (1878 – 1880 рр.). Здобувши домашню початкову освіту, 1880 року Михайло був зарахований відразу до третього класу Тифліської гімназії. У цей час він з захопленням читає твори М.І. Костомарова, П.О. Куліша, М.О. Максимовича. Під час навчання у гімназії Михайло пише свої перші оповідання, які надсилає до України відомому письменникові І.С. Нечую-Левицькому, котрий схвально їх оцінює. 1885 року майбутній історик, за підтримки Нечуя-Левицького, публікує свої оповідання «Бех-аль-Джугур» та «Бідна дівчина».

У липні 1886 року Грушевський подає письмове звернення на ім’я ректора Київського університету Святого Володимира з проханням зарахувати його на історичне відділення історико-філологічного факультету. Роки навчання Грушевський згадує із певним розчаруванням, бо то був час занепаду Київського університету. Російська влада нещодавно провела університетську реформу, аби не допустити «вільних» думок у студентів. Викладачі, втомлені численними нагінками та можливістю переслідування з боку влади, намагались уникати співпраці із студентами.

В університеті Михайло Грушевський працював під керівництвом Володимира Антоновича. За його підтримки Грушевський написав чимало невеликих історичних есе, зокрема, статтю «Южно-русские господарские замки в половине XVI века» (1887 р.), що була опублікована у різних газетах і журналах. На третьому курсі Грушевський написав наукову роботу «История Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV века», яку 1890 було удостоєно золотої медалі.

1890-1894 роки Грушевський – професорський стипендіат Університету Святого Володимира. У цей час він їздить в наукові подорожі до Москви та Варшави, аби працювати у місцевих архівах. У травні 1894 захистив магістерську дисертацію «Барское староство. Исторические очерки».

Наприкінці університетського навчання Грушевський долучається до українського руху. Володимир Антонович вводить його до складу київської «Громади», таємної організації, що згуртувала довкола себе справжніх патріотів України. В межах громадівської діяльності Грушевський опікувався українським гуртком у київській духовній семінарії. У нього вдома часто відбувались таємні сходини семінаристів.

У 1894 році за рекомендацією В.Антоновича Грушевський призначається на посаду ординарного професора кафедри «всесвітньої історії з окремим узагальненням історії Східної Європи» Львівського університету. 12 жовтня 1894 року Грушевський здійснив свій перший вступний виклад у Львівському університеті. Цей виступ із ентузіазмом був сприйнятий українською громадськістю, велика зала ледве зуміла вмістити всіх охочих. На цій посаді Грушевський пропрацював до 1914 року.

1892 року у Львові Грушевський розпочав активну науково-організаційну діяльність у Науковому товаристві імені Шевченка (НТШ), тут же очолив Історико-філософську секцію, створив і очолив Археографічну комісію НТШ (1896—1913). Грушевський залучає до роботи в НТШ студентів, молодих викладачів. Він займається редагуванням «Записок Наукового товариства імені Шевченка», і саме завдяки його організаторським здібностям вдалося видати більш ніж 100 томів. У цей час він знайомиться з Іваном Франком і разом вони привертають міжнародну увагу до україністики.

На початку 1897 року Михайла Грушевського обирають головою НТШ (1897-1913). Під його керівництвом розроблялися статути НТШ (1896, 1898, 1901, 1903, 1904), в основу яких були покладені суто наукові, а не політичні і культурні завдання, що викликало опозиційні настрої щодо нього. Реорганізуючи НТШ в академічну установу світового рівня (створення бібліотек, музеїв, збирання архівного матеріалу), Грушевський сприяв переходові української науки в Східній Галичині від поодиноких індивідуальних історичних пошуків до організованого, колективного й систематичного вивчення історії України та створив власну наукову школу. (І. Крип’якевич, В. Герасимчук, С. Томашівський, І. Джиджора, М. Кордуба, І. Кревецький, Ом. Терлецький), яка виконувала освітню (підготовка істориків-професіоналів) і дослідницьку (вивчення широкого кола проблем історії України) функції.

26 травня 1896 року у м. Скала (нині смт Скала-Подільська) Михайло Грушевський обвінчався з Марією Вояківською. Протягом 1897-1898 років
М. Грушевський пише І-й том фундаментальної праці – «Історія України-Руси», наприкінці 1898 року ця робота була надрукована у Львові. Незабаром Грушевський видає ще два томи праці. Ця робота була щиро прийнята в Галичині, проте заборонена російським урядом.

Перебуваючи в Галичині, Грушевський намагався триматися осторонь від політики, проте 1899 року він разом з Іваном Франком увійшов до Української національно-демократичної партії та очолив міське відділення. Але незабаром, через небажання відлучатись від наукової роботи, вийшов із неї.

Для розвитку української літератури Грушевський разом з І.Франком заснував і видавав «Літературно-науковий вісник» (Львів – 1898-1905, Київ – 1905-1907), був одним з організаторів Української видавничої спілки (1899). У 1904 році власним коштом відкрив приватну вчительську семінарію в м. Коломия. Восени 1905 року, Михайло Грушевський виїжджає в Україну, у цей час він відвідує Київ, Одесу та Харків.

Революційні події в Росії 1905 року, що призвели до послаблення політики царату щодо національного розвитку українців, а також тиск польських чиновників зумовили повернення Грушевського до Києва. Влітку 1906 року він виїхав до Петербурга, де тоді працювала Перша Державна Дума, і взяв активну участь у діяльності Української Фракції, Українського Клубу та у роботі редакції заснованого тоді «Украинского Вестника».

Наприкінці 1906 року до Києва переноситься видання «Літературно-наукового вісника» і Грушевський публікує у ньому статті, присвячені українському рухові. Він був одним з організаторів та редакторів газети «Рада» (1906) і часопису «Україна» (1907-1914). Після організації Українського Наукового Товариства в Києві весною 1907 року, був обраний його головою. У той же час Грушевський очолював і львівське товариство, постійно перебуваючи то у Києві, то у Львові.

У вересні 1907 року за участі Грушевського, що увійшов до його керівництва, створене нелегальне позапартійне українське громадське об’єднання – Товариство українських поступовців, що згуртувало сили українства й до 1917 року було єдиною діючою українською організацією ліберального напряму. Свою політичну платформу Грушевський базував у той час на принципах конституційного парламентаризму й автономії України.

Початок Першої світової війни Грушевський зустрів у своєму маєтку в селі Криворівня у Карпатах. Через воєнні дії він не зміг одразу вирушити до Києва. Його маршрут пролягав через Угорщину, Австрію, а далі Румунію, що на той момент була нейтральною державою. Російська влада була вороже налаштована до вченого і по його поверненні 11 грудня 1914 року Грушевського заарештовано жандармерією у Києві за звинуваченням в австрофільстві та причетності до створення Легіону Українських січових стрільців.

Відправлений на заслання до Симбірська (нині м. Ульяновськ), склав головування в УНТ. Завдяки клопотанню Петроградської АН Грушевському було дозволено переїхати до м. Казані та займатися науковою роботою із забороною викладацької діяльності.

31 березня 1916 вчена рада Львівського університету позбавила його посади професора. У вересні цього ж року переїхав до Москви, де розгорнув активну громадсько-політичну діяльність. Відновив роботу московської філії Товариства українських поступовців, брав участь у роботі видавництва «Украинская жизнь». Прагнув об’єднати опозиційні українські сили. Продовжував наукову роботу, працював в архіві МЗС Росії, Румянцевській бібліотеці (нині Російська державна бібліотека) над матеріалами до 8-го тому «Історії України-Руси». Волю йому принесла Лютнева революція у Петрограді.

4 березня 1917 в Києві було створено Українську Центральну Раду, головою якої на Всеукраїнському національному конгресі 19 квітня 1917 року одностайно був обраний Грушевський. Він приєднався до Української партії соціалістів-революціонерів. Викликаний телеграмою, 26(13) березня він повертається із Москви до Києва. У Києві намагався надати стихійному українському рухові організованості, ставив питання про культурне відродження українського суспільства (заснування національних шкіл, політичних товариств). 27(14) березня виступив на Київському кооперативному з’їзді з вимогою національно-територіальної автономії України у федеративній Російській республіці, вважаючи це найближчим шляхом до самостійності України.

23(10) червня 1917 року Грушевський брав участь у проголошенні Першого Універсалу УЦР. Звернувся до всіх українців із закликом самостійно організовуватися та братися до негайного закладення підвалин автономності. Як голова УЦР добивався від Тимчасового уряду поступок Україні. 7 листопада (25 жовтня) 1917 збройний переворот більшовиків у Петрограді і невизнання ними УЦР поклали край сподіванням Грушевського про перетворення Росії на федеративну республіку. 20(07) листопада 1917 Українська Центральна Рада під головуванням Грушевського III Універсалом проголосила Українську Народну Республіку.

Наступ більшовиків на Київ викликав появу IV Універсалу УЦР. 22(09) січня 1918 (фактично 24(11) січня 1918) на засіданні УЦР під головуванням та на пропозицію Грушевського УЦР проголосила УНР самостійною, вільною і суверенною державою українського народу. 7 лютого (25 січня) 1918 року разом з урядом УНР Грушевський залишив Київ, а 10 лютого (28 січня) 1918 року прибув до Житомира, де добивався ратифікації мирного договору з Німеччиною та надання УНР військової допомоги у боротьбі з більшовиками. На пропозицію Грушевського 25(12) лютого 1918 року на засіданні Малої ради в Коростені гербом УНР був затверджений тризуб. 9 березня 1918 Грушевський вернувся до Києва.

По поверненні до Києва Грушевський приділяв значну увагу конституційному процесові в Україні. Під його керівництвом розроблено Конституцію незалежної УНР (прийнята 29 квітня 1918 року), згідно з якою верховним органом влади УНР проголошувалися Всенародні збори, щобезпосередньо здійснювали вищу законодавчу владу в УНР і формували вищі органи виконавчої та судової влади. Скликати Всенародні збори і проводити їх мав голова, обраний Всенародними зборами.

29 квітня 1918 року в Києві відбувся державний переворот і влада перейшла до рук гетьмана Павла Скоропадського. У зв’язку з державним переворотом Грушевський перейшов на нелегальне становище. У підпіллі займався науковою працею, брав участь в обговоренні питання про заснування Української Академії Наук, при цьому відстоював думку, що її необхідно засновувати на базі Українського Наукового Товариства. Відмовився від пропозиції увійти до складу академії, створеної гетьманом П.Скоропадським. У цей час Грушевський написав 4, 5 і 6-ту частини «Всесвітньої історії», а також праці «Старинна Історія. Античний світ», «Середні віки Європи». На початку лютого 1919 року, після взяття Києва більшовиками, Грушевський виїхав до Кам’янця-Подільського, де видавав часопис «Життя Поділля». У березні 1919 року переїжджає до м. Станіслав (нині м. Івано-Франківськ), що був столицею Західної Області Української Народної Республіки. В цей час завершив написання підручника під назвою «Історія України, приладжена до програм вищих початкових шкіл і низших класів шкіл середніх», опублікований в 1919 р.

У березні 1919 емігрував до Чехословаччини, жив у Празі, потім у Відні як представник закордонної делегації Української партії соціалістів-революціонерів. Розгорнув широку публіцистичну й наукову діяльність. Був одним із засновників громадської міжнародної організації – комітету незалежної України та заснував Український соціологічний інститут (УСІ діяв спочатку в Празі, потім у Відні). Уцей час Грушевський переглянув свої погляди з питань державного будівництва. Запропонував концепцію української національної держави-республіки з безкласовим соціальним ладом («Початки громадянства. Генетична соціологія», 1921).

25 серпня 1921 року з’явилось повідомлення про розкол у таборі Українських лівих есерів за кордоном та створення двох груп, які включили кожна одну з партій: на чолі з М. Грушевським у Відні та на чолі з М. Шаповалом – у Празі.

4 вересня 1921 харківська газета «Вперед» повідомила, що Центральний Комітет Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР) виключив Грушевського з рядів партії, заявивши, що його виїзд до Української Соціалістичної Радянської Республіки став зрадою партії, оскільки Грушевський не погодився з рішенням про рееміграцію з ЦК УПСР. На еміграції Грушевський проводив роботу над великим науковим проектом – багатотомною «Історією української літератури». Перші томи цієї роботи були надруковані у 1923 р., останній, 6-й том, лишився в рукописі і був надрукований тільки у 1995 році.

1923 року був обраний академіком Всеукраїнської академії наук (ВУАН). У березні 1924 року із сім’єю приїхав до Києва. Працював професором історії в Київському державному університеті. Був обраний академіком Всеукраїнської академії наук, керівником історико-філологічного відділу. Очолював археографічну комісію ВУАН, метою існування якої було створення наукового опису видань, надрукованих на території етнографічної України в XVI—XVIII століттях.

14 квітня 1926 політбюро ЦК КП(б)У в постанові «Про Українську академію наук» висловилося за можливість підтримати кандидатуру Грушевського на посаду президента ВУАН. 3 жовтня 1926 відбулося урочисте вшанування Грушевського у зв’язку з 60-літтям від дня народження та 40-літтям наукової діяльності. 12 січня 1929 загальні збори АН СРСР обрали Грушевського дійсним членом. 25 квітня 1929 на засіданні загальних зборів АН СРСР Грушевський поставив питання про потребу створення в її складі Інституту української історії.

З осені 1929 почався погром історичних установ, створених Грушевським. У листопаді-грудні 1929 сесія Ради ВУАН почала ліквідовувати комісії, якими керував Грушевський (остаточно ліквідувала 1933). У вересні 1930 закрито Науково-дослідну кафедру історії України (НДКІУ). 11 грудня цього ж року партійний осередок ВУАН ухвалив рішення про посилення ідеологічної боротьби з Грушевським і його теоріями шляхом читання рефератів із критикою його поглядів. У січні 1931 на засіданні історичних установ ВУАН замість історичної секції, очолюваної Грушевським, створено історичний цикл. Більшість співробітників і учнів Грушевського було заарештовано й заслано. 7 березня 1931 року Грушевський був змушений переїхати до Москви.

У січні 1934 року Володимир Затонський виступив на сесії ВУАН, зробивши основний акцент на критиці академіка Грушевського. Близькість до російських кадетів, орієнтація на німецький імперіалізм у боротьбі з «навалою більшовизму», звинувачення у дворушництві, сумнівність наукової порядності – далеко не повний перелік «гріхів», які посипалися на вченого. 23 березня 1931 року Грушевського заарештували як «керівника Українського націоналістичного центру», вигаданого чекістами. Коли він відмовився визнавати ті «свідчення», які з нього «вибили» слідчі погрозами ув’язнити його доньку Катерину, 5 січня 1933 року справу екс-голови Центральної Ради закрили зі зловісним, водночас, поясненням-вердиктом – з огляду на його… смерть.

Виконання цього вироку відтермінували до 24 листопада 1934 року, коли Грушевський справді помер у Кисловодську від сепсису через три дні після операції з видалення фурункула. Операцію провів головний лікар місцевої лікарні, котрий хірургом… не був, перед цим він відмовив Грушевському в проханні бути прооперованим його давнім і перевіреним другом… Наприкінці 1934 року Грушевський відпочивав у одному з кисловодських санаторіїв і несподівано захворів на карбункул. Серце зупинилось о другій годині дня. Поховали академіка Грушевського М.С. на Байковому кладовищі Києва 29 листопада 1934 року.

У сучасній українській спільноті існує міф про Грушевського – президента УНР, запроваджений Дмитром Дорошенком. Міф прижився в публіцистиці й у науковій літературі. Тільки у вересні-жовтні 2004 чимало друкованих і електронних ЗМІ знову розтиражували «президентство» Грушевського.

З погляду формального, юридичного, а відтак і наукового, Грушевський не був президентом Української Народної Республіки. Такої посади в УНР не існувало, також її не передбачала Конституція, яка була ухвалена в останній день функціонування Центральної Ради. Невідомий жодний акт, учинений Грушевським як президентом УНР.

Водночас кваліфікація Грушевського «президент Ради» була тоді досить поширеною, особливо в газетних публікаціях. Це ймовірно пов’язане з тим, що ще одне значення слова президент – голова. Зокрема Грушевський послуговувався візиткою, де був напис французькою мовою «President du Parlament D'Ukraine» (президент парламенту України – тодішній відповідник сучасного Голови Верховної Ради України), а також пізніше підписувався «бувший президент Української Центральної Ради». В протоколах засідань Ради він називався українським словом «голова». Таким чином Грушевський був не головою УНР, а головою Центральної Ради УНР. Найповніший реєстр усіх, хто титулував його президентом, склав історик Павло Усенко у праці «Чи був Михайло Грушевський президентом України?».

Образ Михайла Грушевського можна бачити у декількох художніх кінофільмах, які з радянських позицій зображали встановлення влади більшовиків на теренах України. Його показано там (з більшою чи меншою портретною схожістю) як представника «ворожого табору», що чинить опір робітничо-селянським масам.

Першим таким фільмом став «Арсенал» Олександра Довженка. Оскільки цю кінострічку було знято у 1928 році, коли Грушевський був дійсним членом ВУАН, на екрані з’являється символічний персонаж – головуючий на Першому всеукраїнському з’їзді, показаний таким чином, що з обличчя видно лише велику сиву бороду.

Михайло Грушевський фігурує як дійова особа у кінострічках «Правда» В. Добровольського та І.Шмарука, 1957 рік (виконавець С. Петров), «Киянка» Т. Левчука, 1-а серія, 1958 рік (виконавець ролі в титрах не вказаний), «Мир хатам, війна палацам» І. Шмарука, 1970 рік (виконавець ролі О. Гай).

За доби незалежної України створено низку документальних фільмів, присвячених життю та діяльності Михайла Грушевського.

У Києві, Луцьку, Барі, Червонограді та Львові споруджено пам’ятники Михайлові Грушевському. Також невеликий постамент був зведений у місті Козятин на Вінниччині.

У двоповерховому будинку в Києві по вулиці Володимирській, 35 у 1927-1930 роках працював Михайло Грушевський, про що свідчить барельєф, встановлений на фасаді. Зараз у цьому будинку міститься громадська приймальня Служби безпеки України.

Михайлові Грушевському відкрито меморіальні дошки у Відні, Празі, Варшаві, Холмі (нині Польща), Тбілісі, Казані, Москві.

Портрет Михайла Грушевського зображено на банкноті номіналом 50 гривень та на пам’ятних монетах 1996 та 2006 років.

Ім’я Михайла Грушевського носить багато вулиць, проспектів та площ в Україні. Зокрема, на вулиці Грушевського в Києві розташовані будівлі Верховної Ради та Кабінету Міністрів України. Є проспект Грушевського в Кам’янці-Подільському та Луцьку, вулиця Грушевського в Хмельницькому, Одесі, Львові, Дрогобичі, Вінниці, Івано-Франківську, Житомирі, Чернівцях, на якій розташоване, зокрема, приміщення ОДА. Також ім’я Грушевського присвоєно Барському гуманітарно-педагогічному коледжу. До 130-річчя Грушевського перевидано монографію «Барське староство», яка була його магістерською дисертацією.

Михайло Грушевський писав у «Споминах»: «Я любив Сестринівку незвичайно, страшенно мріяв про неї і линув душею до неї цілими десятиліттями мого життя. То це було тому, що, як-не-як, був властиво одинокий пункт, де я міг зв’язуватися з українського стихією, дотикатися до української природи, до її культури… Я кохався у тому селі, що наверх мало усі українські прикмети: чепурненькі хатки, солом’яні стріхи, садки, городи, перелази, зарослі вербами береги…».

На 140-річчя Грушевського відродилося його ім’я і в селі Сестринівці (Козятинський район, Вінницька область) – на матеріалах шкільного музею відкрито новозбудований музей Михайла Грушевського. Первинна споруда – хата діда, пам’ятка історії, не збереглася – розсипалася за останні роки.