Написати лист    Головна сторінка
 
Головна
Структура ОНМЦК
Історія
Сценарії
Фотогалерея
Відео
Аудіо
Контакти
З яких причин вважаєте себе культурною людиною?
Працюю в культурній галузі
Читаю книги
Не вживаю нецензурщини

МОЄ СЕЛО - МОЯ ІСТОРІЯ ЖИВА БК с. Нуйно Камінь-Каширського району2012.03.22 10:17

МОЄ СЕЛО - МОЯ ІСТОРІЯ ЖИВА БК с. Нуйно Камінь-Каширського району

Ведуча: Село живе... Не одну сотню літ молитвою зустрічає світанок і проводжає день. В золотавих туманах прокидається воно щоранку, як і багато літ тому. І ми вдивляємося в його усміхнене, добре обличчя. Село вітає нас щедрими кетягами калини, п’янким запахом сіна і матіоли… Рідна батьківська земля… Ми з неї вийшли і до неї сьогодні прийшли на побачення. Отож, не цураймося, признаваймося, завжди приходьмо до неї на поклін... Село живе... Та як йому не жити? Бо де ж криниці будуть пружно бити джерелами і калина білоцвіттям радуватиме?! А лелеки? Хто серед комфортабельності цивілізації дозволить їм із соломи й сіна збудувати собі оселю, та ще й на колесі, люб’язно запропонованому господарем.

Ведуча: Населені пункти, як і людські долі, мають свій початок, періоди розквіту, занепаду, відродження і забуття. А є серед них вічні, над якими час невладний. Ведуча: Село Нуйно. Тут живуть звичайні люди. Але то тільки на перший погляд. А придивишся до них – і в кожному знайдеш якусь родзинку, щось таке, чого немає в інших. І рідне село для них теж по-особливому незрівнянне і неповторне.

Ведуча: Рідне село! Воно справді зігріває душу кожного із нас. Це тепло проникає глибоко до серця. І де б ми не були, а невидимі промінчики притягують до себе, кличуть із далеких доріг до рідного села, до отчого дому. Здається, нема нічого кращого на світі за побачення із знайомими вулицями, батьківською хатою. Читець: Іду до тебе, отчий край! Іду до тебе, земле. Там в садах Вже зріють ранки від проміння русі. Іду в радощах, в сльозах… Спішу, до рідного порогу.

Пісня «Моя стежина», муз. П. Майбороди, вірш А. Малишка ( на екрані – слайди історії села, притишений музичний фон)

Ведуча: Село живе, як сама Вічність. Десятки поколінь стоптали тисячами- тисячами босих ніг його дороги. Вони – німі свідки великих і малих подій. А ви сьогодні спробуйте піти польовими стежками босоніж, присісти серед лану, заквітчаного волошками й маками, і послухати голос природи. Знаєте, село вміє говорити, треба тільки знати його мову – мову минулого, нинішнього і майбутнього.

Ведуча: Виринувши із сивої давнини, чимало всього – доброго і не дуже, радісного і сумного, вікопомного і буденного – пережило воно за свої роки, від першої писемної згадки. Приходили і відходили володарі та правителі, подвижники і просвітителі, сівачі, жниварі і руйнівники. Але Нуйно розросталося на північ і на південь, на захід і на схід, мовби просячи благословення на довгий вік і щасливу долю. А вік у села і справді довгий, навіть зважаючи на історично окреслену дату. Однак віриться : воно існувало і до того часу.

Великих лих зазнав наш рідний край:

Нашестя вражих орд, війну, біду

Та селянин із рідних місць

По своїй волі не тікав ніколи.

Після війни, на згарище-село,

З доріг далеких, із тюрми-полону,

Хоч дому того, власне, не було.

Він все-таки вертав до того дому.

Носив на плечах з лісу дубчаки,

Щоб тут, на рідній батьківській землі,

Побудувати хоч малу хатину.

На тоці жито ціпом молотив

Робив сніпки, щоб хату ту пошити,

Бо він – хазяїн на отій землі,

Бо він довіку тут збирався жити.

Для боцянів на самім чолопку

Клав колесо, аби гніздо мостили.

Випалював на сволоці хреста,

Щоб обминали хату вражі сили.

Садив садок і під вікном бузок,

Щоб сіла бджілка на маленьку квітку,

І хрущ гудів, і тьохкав соловей…

Ведуча: Нуйно – село давнє, перша згадка про нього датується 1463 роком, тоді це була власність князів Сангушків під назвою “Нюйно”. Однак, відомо вік населеного пункту не окреслюється датою першої згадки. Здебільшого він веде в глибину часового простору. Археологічні знахідки засвідчують присутність давньої людини на території чи в околицях сучасного Нуйна ще в далекі доісторичні часи.

Ведуча: Людей тут приваблювали водні джерела, незамерзаючі потічки, могутній праліс з його дичиною. Тут можна було з успіхом займатися риболовлею, полюванням, збиральництвом. Ведуча: Багато весен пронеслось журавлиними ключами з тих віків. А село залишалося таким же мальовничим і казковим, доки тривожна звістка Великої Вітчизняної війни не торкнула його чорним крилом. Ведуча: Великим тягарем була війна для всіх жителів села. Із зброєю в руках односельці захищали свій край, були нагороджені урядовими нагородами, багатьох не дочекалися із війни додому рідні. Тож завжди пам’ятаймо наших визволителів, що віддали своє життя за нас. Дорогі ветерани! Ще і ще раз хочеться вшанувати усіх, які не тільки пройшли цю страшну війну, наближаючи світлий день Перемоги, але й звалили на свої плечі всі тяготи відбудови і налагодження життя понищеної держави. Дорогі наші ветерани, учасники бойових дій, учасники трудового фронту! Із словами глибокої вдячності звертаємось до вас. Просимо ветерана війни Прусіка Василя Остаповича розповісти про наше село в роки війни.  

Ведуча: Всім нашим гостям , що пережили роки війни , ми даруємо пісню. (звучить пісня „Солдатська пам’ять” муз. В.Кучеренка, сл. І Стрічана)

Ведуча: Змінюються часи, змінюється й село. 10 місяців тому головою сільської ради обраний…………… Сьогодні він звітує ...

Ведуча: Споконвіку наше село славилося трудівниками. В усі часи наші хлібороби працювали на землі. І хоч сьогодні важкий економічний час, але в селі люди сумлінно трудяться у лісі, на полі, на фермі.

Ведуча: Голова СВК «Нуйнівський» Сільчук Микола Павлович розповість про трудові будні, досягнення та плани…..

Ведуча: Дорогі земляки! Прийміть у свої натруджені руки запашний коровай, спечений з хліба нинішнього врожаю. У вас руки мозолясті, у вас серце, як вогонь. І сходить день новий у щасті З ваших натруджених долонь. Будьте ж ви здорові й молоді, Хай вам буде слава у труді!

Звучить українські народні пісні «Хата моя, біла хата» та «Посіяла огірочки» у виконанні вокального ансамблю РБК.

Ведуча: Час змінюється, змінюється й село. У добротних будинках по сучасному вмебльовані кімнати, та в багатьох сім’ях збереглися давні хороші традиції прикрашати кімнати вишитими рушниками, домотканими доріжками, народними виробами. Погляньте, ми зібрали ці речі у жителів нашого села. Це і рушники, і доріжки, і килими, і різні вироби.

Ведуча: Поліська земля славна не лише хліборобами, майстрами різних ремесел, а й людьми, що гідно проявили себе в інших галузях – на ниві науки, освіти і культури. Саме до таких особистостей належить Григорій Рафальський. Син сільського священнослужителя на Поліссі, він сягнув таких висот у церковній ієрархії, що це може видатися чарівною казкою: поліське село Нуйно – і Санкт-Петербург та найвищі церковні посади, що підкорялись йому.

Ведуча: Перебуваючи на високих церковних засадах, Григорій Рафальський не забував про свій рідний Камінь-Каширський край, своє село Нуйно. У 1841 році над прахом покійних батьків на його кошти будується церква, висвячена в ім’я Святої Покрови, нині вона відреставрована і милує око оригінальністю архітектури. Григорій Рафальський дарує Нуйнівській церкві Євангеліє в дорогоцінному окладі, срібне й позолочене начиння. Також митрополит передав церкві унікальне облачення із посрібленої парчі, яке на жаль не збереглося до нині. Ведуча: В історію церкви Григорій Рафальський увійшов величною постаттю захисника православної віри. Він багато зробив, щоб православна віра об’єднувала народ, будував храми, добивався церез церкву становлення освіти.

Ведуча: До своїх видатних земляків зараховують і Оверчука Адама Йосиповича, Тарасюк Ірину Григорівну, Хімчик Надію Петрівну. Ведуча: « Нуйнівського цвіту – по всьому світу», – хочеться так сказати про Лідію Федорівну Ногач, методиста Гайсинського районного Будинку культури що на Вінничині. Народившись у Нуйні та вщерть зачерпнувши з його життєдайного пісенного джерела, вона понесла у світ щире українське слово, наснажене щедрою поліською душею, непогамовним прагненням творити, нести людям красу й неповторність української пісні. Ведуча: Маючи неабиякий кришталевої чистоти голос, співачка все своє життя присвятила популяризації українського мистецтва, ініціювала створення фольклорно-етнографічного театру « Яворина», стала лауреатом багатьох міжнародних фестивалів, відомою артисткою не тільки на Вінничині, а й у Львові, Моршині, Бердянську, Одесі, Москві , а недавно була гостею і в рідному селі Нуйно.

Ведуча: «Народ без пісні – дерево без плоду. Немає пісні – той нема народу», – Про це подумав так Всевишній Й подарував народу пісню. З тих пір красуня наша Україна Таким безцінним скарбом володіє. Пишається , радіє, мов дитина, Що її нород співати так уміє. Народна пісня душу розтривожить, Розвеселить, утішить, заворожить... Про все розкаже мудра пісня. Без неї, часом, серцю тісно.

Ведуча: Де свято – там і пісня. Це завжди так, бо українська пісня – це бездонна душа українського народу, його слава, гордість.Спочатку гойдається материнський спів з колискою малюка, пеленаючи дитинство у неповторної краси мелодії. Потім дзвенять пісні дівочими та парубочими голосами, вливаючись у серця співаків бентежністю чийогось кохання, смутком чийогось розставання, чиїмись мріями, надіями, поривами до щастя. Ведуча: Люблять поліщуки довгими зимовими вечорами поспівати пісень. Збираються до будинку культури і співають, співають…. Звучать пісні у виконанні вокального ансамблю. «Через наше село» українська народна пісня «Се наша хата» українська народна пісня

Ведуча: Ось і завершується наше свято. Спасибі вам, люди добрі, що побували у нас на святі. Здоров’я, радості і щастя всім вам на довгі роки, творчої наснаги. Хай ваша невтомна праця заколоситься рясним урожаєм.  

Ведуча: Нехай же завше слава лине про наше село, про вас, господарі землі, наші земляки, про тих, хто вмілими руками багатий ростить урожай.

«Дума про рідну землю», музика В. Поприка, слова В. Грабовського «Хай щастить вам, люди добрі», музика І. Поклада, вірш Ю. Рибчинського

З далекої тривалої дороги,

Через печалі й гіркоту розлук

Спішу вклонитись отчому порогу

І доторкнутись материнських рук.

Ти вміла ждать. За це тобі спасибі,

За білі короваї на столі.

Ти в путь мене благословляла хлібом,

Щоб не цурався рідної землі.

Ділив з людьми і радощі й тривоги,

Не спотикався i не відступав,

Щоб рідного батьківського порога

Ніколи у житті не забував.

Чому мене так вабить рідна хата,

Збадьорює, мов подихом весни?

Бо в хаті тій мене чекає мати

У світлому серпанку сивини.  

 
Всі права захищено © 2020
Волинський обласний науково-методичний центр культури
Розробка сайту: веб-студія "WebMaestro"