Календарно-обрядові
свята зимового циклу
Багато в Україні давніх звичаїв та народних свят –
світлих і радісних, мудрих і глибоких, але з роками трішки забутих і
зневажених. Одні зовсім зникли з побуту, від інших лишилися тільки уламки,
треті поступово воскресають з небуття і отримують нове життя. Вони й сьогодні
хвилюють нас своєю чарівною силою й красою, як відгомін минулих часів (епох),
як перлини найдавнішої творчості наших предків.
У народі кажуть: скільки днів – стільки й свят. Та
найбільш «врожайними» на свята з найдавніших часів українців є зимовий період.
Грудень завершує календарний рік. На кінець місяця , тобто 22 грудня, припадає
і зимове протистояння, за яким визначають астрономічний початок зими. Наші
предки (пращури) пов’язували з ним «народження сонця», або ж «родини сонця».
Саме в цей день настає найдовша ніч. З останнім місяцем року пов’язано чи не
найбільше і народних свят. Кожне з них так чи інакше стосувалося вечорницьких
дійств, адже молодіжні зібрання в грудні відбувалися майже щодня.
Дозвілля зимового періоду особливо цікаве. Воно
зосереджувалося переважно з роботою селян на землі з використанням численних
пісенних сюжетів, ігрових сценок, багатющої гумористичної скарбниці української
мудрості.
На Пилипівку, 28 листопада, завжди починається Великий
Різдвяний піст, продовжується період вечорниць, які на свята у грудні ставали
дещо спокійнішими, розважливішими. У грудні починалися свята дівочої Долі. «Від
долі не втечеш, ні сховаєшся, а свого судженого і конем не об’їдеш» – казали в
народі. З глибин тисячоліть дійшов до нас надзвичайно цікавий звичай
«закликання Долі», що мав магічне значення.
Одне з таких свят і було присвячено Долі й припадало на
24 листопада (7 грудня за новим стилем), тому і вважалося осіннім. Особливо
воно шанувалося дівчатами, які намагалися умилостивити Долю замовляннями і за
допомогою ворожінь дізнатися, що на них чекає у майбутньому. За традицією на
катерининських вечорницях були ігри й гадання-ворожіння, присутніх пригощали
пшоняною кашею і варениками з вишнями; віншували з іменинами Катерин,
Катериненків, Катеринчуків.
В Україні ставлення до Катерини було особливим, як і до
інших жінок. Але в першу чергу, шанували Богородицю Діву Марію, а також
Варвару, Ганну , Параскеву. Це ставлення було не тільки побожним, а й
житейськи-довірливим. Сподіваючись на допомогу Святої Катерини, дівчата і жінки
просили її про щасливий шлюб і злагоду в сім’ї.
З плином часу свято перетворилося на молодіжну забаву, а
з прийняттям християнства було приурочене до дня Святої Катерини, що відзначається
як православною церквою, так і католицькою. У цей день кожна дівчина зрізала у
садку вишневу гілочку і ставила її у глечик з водою. Якщо гілочка зацвітала до
Різдва або Маланки, то це означало, що Доля дає добрий знак і молода пара в
майбутньому буде щаслива, а якщо засохне – це погана ознака і дівчина
наступного року не вийде заміж.
За традицією дівоча громада у складчину (складку) влаштовувала
вечорниці, які обов’язково були пісними, бо вже почалася «пилипівка» і
скромного їсти не можна. Співати веселих пісень,жартувати, хвацько танцювати
теж заборонялося, тому молодіжні зібрання у цей період були спокійними,
врівноваженими, на них звучали переважно сумні, ліричні мелодії про нещасливе
кохання, про дівочу долю, історичні балади.
На щастя залишилися деякі обрядодії, як відтворюють їх
сьогодні, як спогад про чудові свята наших предків, про їх розумне дозвілля,
норми поведінки і моралі,які не дозволялося порушувати. Звичайно, не усі обряди
відновляться і не повернуться у побут, але навіть окремі елементи обрядовій
стають окрасою і урізноманітнюють забави молоді.
Найбільше було традиційних ворожінь, що повторювалися
впродовж усіх різдвяних свят аж до Водохреща. Ворожіння були різними: хто
перший пройде по вулиці повз ворота – молодий чи старий, гарний чи немічний,
той і буде судженим. Запитували незнайомих перехожих ім’я; прислухалися, звідки
гавкав собака – звідти чекати сватів; рахували, скільки і яких кілків у тину,
при цьому приказували: «старий, молодий, бідний, багатий, кривий, удівець-молодець…»,
і так до дев’ятого кілка. Ще кидали чобота та смикали з чужої стріхи солому і
рахували стеблини – добре, коли парне число – буде дівка скоро у парі та інше. Молодим
людям хотілося хоч на хвилину зазирнути у майбутнє, вони вірили, що саме у ці
чарівні вечори таємнича Доля почує їх і за допомогою закодованого питання дасть
відповідь з ким судилося побратися.
Хлопці зазвичай постили до вечорниць – це, щоб Доля
послала їм гарну, роботящу дружину; перед тим, як вони приходили і всі сідали
за святкову вечерю, дівчата ворожили. Ворожіння були різні – брали на березі
ставка або річки жменьку піску і роздивлялися: якщо знаходили тріску, то
суджений буде тесля, якщо шматок шкіри – швець, заліза – коваль. А якщо
траплялася вуглина – це означало хворобу або нещастя. Рахували дрова в
оберемку, який дівчина заносила до хати: парна кількість свідчила про швидке
парування… Підслуховували під вікнами, про що говорять у хаті, якщо почують
слово «йди», то незабаром весілля,а якщо «сиди», то, навпаки, ще довго
доведеться дівувати. Усі ці традиційні ворожіння повторювалися впродовж усіх
різдвяних святок аж до Водохреща.
У кінці ХХ століття стало популярним прадавнє свято
Калити – Андрія. Хоч Андрій Первозванний – християнський святий, але в народній
традиції обряди і звичаї в день цього святого мають стародавній,
дохристиянський характер: угадування майбутньої долі, ритуальне кусання
«калити» (калети), заклинання.
Відомо, що на свято Калити або Андрія, 13 грудня, коли
відбуваються так звані «парубоцькі» вечорниці, дівчата теж ворожать. Чим же
відрізняється «андріївські» вечорниці від «катерининських»? На свято Калити, що
входить до свят сонячного циклу ворожінь більше, бо в них беруть участь і
хлопці і дівчата, а на свято Катерини – лише дівчата, які намагаються вгадати,
що їм віщує Доля. Якщо на Катерини дівки причаровують хлопців, то на Андрія
парубки – дівчат.
Залишився ще один надзвичайно цікавий звичай принесення
жертви у вигляді праслов’янської страви – каші або колива – ним частували душі
предків. Дівчата обгортали чистим рушником горщик з кашею, виходили у двір, по
черзі залазили на ворота і гукали: «Доле! Доле! Йди до нас каші їсти», або
«Катерино, Доле наша, покрий голівоньку – буде каша», або так: «Доленько моя,
озовися, доленько щасливая, пригорнися, – йди до нас вечеряти!». Чекали: звідки
почується якийсь голос або обізветься пес – звідти і суджений прийде.
Не менш оригінальні дійства у грудні, пов’язані з Савою (18), Миколою (19), Ганною
(22), Спиридоном (25). На відміну од весняного
(22
травня), зимового Миколая відзначали особливо врочисто. Вважалося, що він
захисник усіх бідних і знедолених. Та найбільш його пошановували діти, для яких
він був почесним охоронцем. Навіть існує легенда, про те, що Микола рятував
дітей серед моря.
Традиційно в Україні, особливо у західних областях, до
цього дня готувалися обрядодії, пов’язані зі святим Миколаєм.
Ввечері напередодні хтось із поважних чоловіків у родині перевдягався на вулиці
у «доброго Миколая», заходив до оселі з подарунками, які батьки, знаючи про
дитячі забаганки, готували заздалегідь. Діти свято вірили в існування цього
доброго захисника і намагалися не гнівити «діда Миколая, який знає все».
Віддавна у школах влаштовують цікаві вистави, де головною дійовою особою є
святий Миколай. Особливою повагою в народі користувалася і користується ікона
Миколи Чудотворця, бо він захищав усіх, а не тільки бідних і знедолених. У цю
пору зима вже остаточно перебирає свої права.
Крім молодіжних вечорниць широко практикувалися
погостини, на які сходилися люди старшого віку. Адже грудень, як і січень зі
своїм різдвяно-новорічним циклом, вважався місяцем відпочинку. Дозвілля
зимового періоду особливо цікаве. В усіх сюжетних дійствах неодмінно була
присутня виробнича тематика, шана праці, прославляння ниви та врожаю, святе
ставлення до хліба.
На січень припадає найбільше обрядових дійств. Зимовий
період дозволяв селянам відволіктися від важкої фізичної праці, тож вільний час
вони заповнювали різними формами дозвілля. Протягом усіх різдвяних свят –
Різдво (7), Старий Новий рік або Василя (14), Водохреща (19) – у кожній господі
тричі варили кутю: багату,щедру і голодну. Святвечір або багата кутя – чисто
родинне свято, це спільна вечеря всього роду. Як правило, його відзначали
(справляли) ввечері, коли за обрядовим столом збиралися тільки члени сім’ї.
Напередодні Різдва, тобто 6 січня, кожна родина готувала першу кутю.
Надвечір господар ішов до стайні, напоював худобу, підстеляв
свіжою соломою та давав пахучого сіна. Якщо було сніжно, відкидав сніг від
хати, розчищав стежку. Ніщо і ніхто не міг бути у цей вечір поза домом. Добре
помиритися напередодні з ворогами, щоб у новому році було мирно і в хаті, і
поза хатою.
Тим часом, господиня поралася біля печі, готувала 12
пісних страв: узвар, горох, квасоля, смажена капуста, риба, вареники, картопля,
гриби, каша гречана з конопляним молоком, голубці з пшоном, коржі з маком. Найголонішою
стравою, звичайно була кутя. Традиційно для неї використовували ячмінь; там, де
його не було, – пшеницю.
Господар вносив у хату сніп жита – символ врожаю
«дідуха». Виготовляли дідух з першого зажинкового снопа. Кільканадцять пучків
збіжжя ув’язували в пишний сніп-вінок. Знизу робили розгалуження для того, щоб
дідух міг рівно стояти. Заквітчували «дідуха» яскравими стрічками, зеленими
гілками ялиці і ставили у красному куті світлиці.
Переступивши поріг, господар скидав шапку і вітався з
господинею, ніби вперше входив до хати. Наскубане у стодолі сіно клав на один
кут стола під святкову скатертину. Навіть мертві родичі і безвісти пропавші
мають в цей вечір зібратися разом, щоб вечеряти усім родом. Уся родина на чолі
з господарем моляться за померлих, потім за себе. Вечерю починають з куті, а згодом
споживають інші страви.
В окремих регіонах діти носили вечерю до своїх близьких
родичів: онуки – до діда й баби, племінники – до тітки й дядька, похресники –
до хрещених батьків. На Поліссі такий звичай відбувався зранку – діти носили
сніданок. Колядувати починали діти. Крім дітей, на перший день Різдва
колядують і молодь, і дорослі, вони
ходять із «звіздою» та дзвоником. Найбільше у різдвяно-новорічних дійствах
звучало колядок та щедрівок. А колядували до Водохреща.
В Україні слово коляда має аж три значення:
· Коляда – це Різдвяні свята: «Будьте здорові з колядою!»
· Коляда – це пісня, яка співається під час Різдвяних свят: «Пустіть його до
хати, він вам буде коляду співати!»
· Коляда – це винагорода за величальну пісню: «Он пан іде, коляду несе:
коробка вівса, зверху ковбаса!»
Давнім
та унікальним різдвяним звичаєм в Україні було і залишається ходіння з
вертепом. Вертеп – це пересувний мініатюрний ляльковий театр, розміщений в
коробі, в якому показували цілі вистави на тему Різдва. На Волині прадавні
сліди лялькового вертепу віднайдено у Любомльському районі. Саме там, завдяки
збереженим традиціям залишились відголоси цього цікавого дійства. Приємно, що
копітку справу відродження вертепу взяв на себе уродженець тих країв Петро
Савош, заслужений артист України, актор Волинського академічного обласного
театру ляльок. Театральний короб поділено на дві частини – канонічну (сталий
сюжет біблійної історії народження Месії) і світський. Останній змінюється
кожного року, адже життя підкидає нові актуальні теми які обов’язково мають
бути відображені у дійстві.
Варто
зазначити, що традиції святкування Різдва в Україні не обмежуються статичним
вертепом з ляльками. Широку популярність у нашій країні завоював і живий
вертеп, в якому ролі різних персонажів виконують живі люди. Ляльковий вертеп
вимагає більше роботи щодо його виготовлення і там задіяна безпосередньо одна
людина-ляльковод. "Живий" вертеп це, передусім, великий колектив
перебиранців які вбачають приємність показу вистави у колективному масовому
форматі.
Історично
склалося так, що Новий рік відзначається у нас двічі: 1 січня за новим стилем,
григоріанським календарем, і через два тижні – за старим, юліанським. Згідно
давньоукраїнської традиції, Старий рік закінчується святом Меланки, а Новий
починається святом Василя. Вони утворили обрядову пару, що у злагоді ведуть
своє господарство, ставши улюбленими героями зимових свят.
Щедрий вечір (13 січня) продовжує цикл
різдвяно-новорічних свят. Цей, ймовірно, залишок стародавнього дохристиянського
звичаю. За християнським календарем – це день преподобної Меланії. В народній
традиції обидва свята об’єдналися і тепер відзначаємо Щедрий Вечір або свято
Меланки.
Увечері підлітки, в основному дівчатка, поодинці чи
гуртом водили Козу, обходили оселі сусідів та родичів, щоб защедрувати. Це
окрема передноворічна дія, у якій щедрівки звеличували (величали) господарів, а
ті в свою чергу, обдаровували їх смачними гостинцями. Ця жартівлива забава
водіння Кози починалася, як добре смеркне (завидна з козою не ходять). Окрім «Кози»,
в гурті може бути «ведмідь», який просить солодощів та меду, «кіт» із торбою,
що дуже любить сало. А ще серед гурту за Меланку вбирається парубок, що вміє
гарно жартувати. Дівчата перевдягаються у хлопців та навпаки. Молодь співає
щедрівки. Іноді видумки такої веселої ватаги відбуваються непередбачено. Гра
таких «акторів» неабияк веселить односельчан та вітає зі святом.
Буває й дівоча Меланка, яка має поважний характер.
Дівчата вибирають найкращу з-поміж себе: одягають її «молодою» – вінок,стрічки,
багато намиста. Інша з дівчат убирається за «молодого», якого називають
Василем. Усіх інших дівчат називають дружками. Вечірні забави та щедрування
закінчуються пізно ввечері. Молодь збирається на вечорниці у визначеній хаті.
Попри усі попередні гуляння та вечірні частування, знаходиться час, щоб
поворожити…
Опівночі перед Водохрищами вода у ріках, як вірили
селяни, хвилюється. Були колись такі відважні любителі таємного, що ходили
вночі на річку спостерігати це явище, але … ріки в цей час покриті льодом, і що
там під кригою робиться – невідомо. Та все ж набрана з річки опівночі перед
Водохрищами вода – цілюща; вона зберігалася у «знаючих» селян за образами на
випадок поранення або тяжкої хвороби.
Ще за тиждень перед Водохрищами колись парубоча громада,
а також окремі господарі прорубували на водоймі ополонку, випилювали з льоду
великий хрест. Ставили його над ополонкою і обливали буряковим квасом, щоб був
червоним. Біля хреста будували з льоду престол. Все це оздоблювали аркою з
ялинових або соснових гілок – «царські врата».
Напередодні свята Водохрища святкується «голодна кутя»,
третя і остання у різдвяному циклі. Увесь день віруючі нічого не їдять –
постують. Готують напередодні Водохрищ (Йордана) кутю. Сідають вечеряти, коли
засяє вечірня зоря. Як і 6 січня, на вечерю подають теж пісні страви. У цей
вечір виконували усі ті обряди, що й на «багату кутю», але все це вже не так
урочисто, як на Святвечір.
Уже геть ввечері 19 січня, як стемніє, виносили з хати
«дідуха», несли його в садок або на вигін і спалювали: пускали на «теплий дух».
Це – символічне спалення зими, щоб «покинути кожух» – накликати весну. Попіл
після спаленого «дідуха» не можна зберігати ні в хаті, ні у дворі, бо буде
пожежа: ввечері його треба винести на річку і висипати на лід. Або у цей вечір
дівчата розносили попіл з «дідуха» і розсипали на город, «щоб огірки родили».
Сьогодні ми можемо сказати, що окремі ритуали прадавніх
часів уже втрачено, але продовжити ті, що не забулися, можливо в оновлених
формах, – наше завдання. Залишилися деякі обрядодії молодіжних громад, як
спогад про чудові свята наших предків, про їх розумне дозвілля, норми поведінки
і моралі, які не дозволялося порушувати. Звичайно, важко, що будь-який обряд
відродився і повернувся у побут українців, та навіть окремі відроджені елементи
є окрасою репертуару та урізноманітнюють сучасні забави молоді.
Матеріал підготувала провідна методистка
з культурно-просвітницької
роботи
відділу
організаційно-методичної та
культурно-просвітницької роботи
Обласного науково-методичного
центру культури
Терещук О.А.
