Написати лист    Головна сторінка
 
Головна
Структура ОНМЦК
Історія
Сценарії
Фотогалерея
Відео
Аудіо
Контакти
З яких причин вважаєте себе культурною людиною?
Працюю в культурній галузі
Читаю книги
Не вживаю нецензурщини

«Агатангел Кримський – найкращий кримський подарунок Україні»2021.01.04 12:43

І. «Я родивсь і виріс на Вкраїні та й українізувався»

15 січня 1871 року у Володимир-Волинському на Волині у російськомовній сім'ї народився Агатангел Юхимович Кримський, один із найвидатніших мовознавців світу. Батько, татарин з білоруським корінням, був учителем історії й географії, мати походила з відомого польсько-литовського роду, тож Агатангел не раз підкреслював своє цілковито неукраїнське походження, а проте казав: «Я родивсь і виріс на Вкраїні та й українізувався», став українофілом.


Агатангел Кримський

 

Рід його походив із тюрксько-татарського племені, один із предків був муллою, але після якогось гострого конфлікту 1696 року він змушений був тікати з Бахчисараю від помсти хана, перебратися в Литву й охреститися. Зважаючи на те, що він був вихідцем із Криму, його стали називати Кримським.

У три роки він умів читати, у п'ять пішов до училище в Звенигородці, куди переїхала сім'я, далі – навчання в Острозькій та Київській гімназіях і вступ до відомої Колегії Ґалаґана. За цей час опановує французьку, німецьку, англійську, польську, грецьку, італійську, турецьку, латину. Тут же він знайомиться і з такими відомими постатями, як Михайло Драгоманов, Павло Житецький, Леся Українка, які дуже вплинули на молодого Агатангела.

Після закінчення Колегії він переїздить до Москви, де навчається у Лазарєвському інституті східних мов. Закінчивши інститут, Кримський отримує дворічну стипендію для поїздки до Лівану й Сирії, а повернувшись до Москви, викладає в рідному інституті (з 25 років), стає професором східної літератури (у 30 років), пише серію підручників, перекладає Коран на російську.

Під час правління гетьманату Скоропадського 1918 року Кримський повертається до Києва, стає одним із засновників Української Академії Наук, працює на посаді вченого секретаря, а фактично нею й керує. Тут він також очолює історико-філологічним відділ, кабінет арабо-іранської філології, керує у правописній та діалектологічній комісіях, а також у комісіях словника живої мови, історії мови.

У цей час академік плідно працює як письменник і перекладач. Агатангел Кримський є автором роману «Андрій Лаговський», збірок «Пальмове гілля», «Бейрутські оповідання», «Повістки і ескізи з українського життя».

З перекладів А. Кримського починається школа художнього перекладу східної поезії в Україні й загалом у Європі.Неперевершеними є його переклади Омара Хайяма, Антари, Хафіза, Міхрі-хатун, Фірдоусі.

Крім східних, Агатангел Кримський знав стільки мов, що навіть в одному з листів писав: «легше буде сказати, яких мов я не знаю». Дослідники і досі розходяться в підрахунках кількості мов, якими говорив поліглот. «За різними даними, знав понад 60 мов, а хтось переконаний, що понад 100», – розповідає науковий співробітник Національного  музею літератури Мирослава Тарахан.

Становлення Всенародної бібліотеки України (нині Національної бібліотеки імені В. Вернадського) тісно пов’язане з ім’ям Агатангела Кримського. Академік брав участь у підготовці першого Статуту Бібліотеки, ініціював створення відділу орієнталії. Разом з Володимиром Вернадським започаткували зібрання єврейських рукописів і друкованих видань. Фундатори бібліотеки проводили свідому політику збирання її фонду з найцінніших для української історії та культури раритетів і книжкових зібрань учених. Завдяки цьому до Всеукраїнської бібліотеки України в перші роки існування надійшли книжкові колекції та архіви багатьох відомих вчених, істориків, мовознавців, а також бібліотека Київської духовної академії, яку Агатангел Кримський врятував від перевезення до Москви. У 1919 році вчений передав понад 2 тисячі книжок з бібліотеки Кабінету арабо-іранської філології, який він очолював. (Загалом протягом усього часу існування Національної бібліотеки імені В. Вернадського їй було передано 14 897 видань із книжкової колекції Агатангела Кримського.)

         У 1919 році, з приходом більшовиків, існування Академії буквально жевріє, Кримський випрошує пайки та одяг для співробітників, вчені власноруч заготовлюють дрова, бо приміщення, де знаходилася Академія не опалювалося. Там було настільки холодно взимку, що чорнило замерзало. У часи найбільшого зубожіння вчені писали твори на старих театральних афішах розчиненими у воді хімічними олівцями. Професор Наталія Полонська-Василенко згадувала: «… у зимних кімнатах, збиралися голодні ентузіасти української науки, в потертих плащах, з помороженими, порепаними руками; зігріті любов’ю до України, вони складали плани розбудови української науки... Перед вів ентузіаст академік-секретар Агатангел Юхимович». Саме завдяки Агатангелу Кримському вдалося зберегти Академію від знищення, а згодом розширити її та збагатити книгозбірню. В Києві Академію наук жартома називали не Українською, а«Кримською».

У цей же період професор викладає в Київському університеті, створюючи цілу школу орієнталізму в українській науці, пише низку праць, у яких доводить міцний зв'язок між культурою й мовами Близького Сходу й України. 1921 року він стає директором Інституту української наукової мови. На той момент він уже майже втратив зір через читання, тож йому постійно доводилося звертатися по допомогу. Його секретарем, його очима став Микола Левченко, якого він усиновив і який пізніше став дослідником. Разом вони плідно і віддано працювали до 1928 року. Кримський залишить не лише першокласні наукові праці з тюркології та семітології (серед яких 4-томна «Історія Туреччини та її письменства», «Історія Персії та її письменства»), але й з україністики: «Древнекиевский говор», «Українська мова, звідкіля вона взялася і як розвивалася», «Нарис історії українського правопису до 1927 року». Агатангел Кримськийбув  редактором першого тому «Академічного словника» (1924), залишив по собі унікальні дослідження української мови, які виклав, зокрема, у працях «Українська граматика», «Нариси з історії української мови», де доводив, зокрема, що мовою древнього Києва була давня українська мова. 

 «Він принципово вважав, що необхідно спілкуватися українською мовою. – розповідає дослідниця Мирослава Тарахан. – У часи Російської імперії це було неприйнятно. Але Агатангел все одно говорив українською і французькою, чим, напевно, дражнив своє оточення».

 Агатангел Кримський виступав категорично проти «погодінської» теорії, заперечував теорію «колиски трьох братніх народів», висуваючи натомість гіпотезу про українську мову, яка вже в ХІ ст. постала «як цілком рельєфна, цілком означена, яскраво-індивідуальна одиниця».

 Саме тоді Кримським зацікавлюються органи влади. Починають переслідувати, позбавляти аспірантів, забирають посади. Все ускладниться у 1929 році, академіків один за одним заарештовують, Кримський живе на одну пенсію, здоров'я його гіршає. Левченка також репресують, але він своїми свідченнями встиг урятувати від цієї ж долі АгатангелаКримського. У нього лишилася вагітна дружина і Кримський одружується з нею, щоб «дати ім'я дитині».

Влада ще не раз про себе нагадуватиме. Л. Каганович запрошував Кримського укласти «Російсько-український словник», але Кримський рішуче відмовився: «…я не хочу рискувати своїм чесним ім'ям перед галичанами, що досі твердо вірили в мою непідкупну чесність і рішуче усуваюся від участи в Словникові, де безшабашно гарцюють усякі мовокалічники та мовозасмітники». Він не підписав зрусифікований український правопис, вважав, що наша мова самостійна, а українська православна церква незалежна.

У 1936-1937 рр. про існування А.Кримського згадали в Інституті мовознавства. Викладати не дозволили, але почали прикріпляти до нього аспірантів. А в 1939-1941 рр., коли була приєднана Західна Україна,               А. Кримський знадобився для відряджень до визволених земель в якості корифея української радянської науки, який міг служити прикладом успішної кар'єри й можливостей, які нібито давала вченим радянська влада...

Здавалося, на схилі років усе складалося добре. 22 червня 1940 року Указом Президії Верховної Ради СРСР Агатангела Кримського нагородили Орденом Трудового Червоного прапора, через місяць у газеті «Вісті» був опублікований наказ про присвоєння йому звання «Заслужений діяч науки УРСР». Півроку потому у Києві урочисто – з нагородою орденом Леніна –  широко відзначався 70-річний ювілей вченого, організований на найвищому рівні – у ньому взяли участь найбільші наукові інституції України – Академія Наук, Спілка письменників, Київський державний університет.

 Але вже за кілька місяців все змінилось. Репресивні органи тоталітарної влади не забули про опального академіка.  Війна застала його з прийомним сином у Ялті. Не гаючи часу, вони рушили до Звенигородки рятувати тамтешні й київські рукописи. На той момент Академію наук уже евакуювали до Уфи. За кілька днів за Кримським приїздять працівники НКВС з постановою від 20 липня 1941 року, де його називають «ідеологом українського буржуазного націоналізму, який роками очолював націоналістичне підпілля». Кримського разом з багатьма іншими представниками інтелігенції у холодних вагонах, відправляють до Казахстану.

 Є кілька версій його смерті. За однією з них, Агатангел Юхимович помер у кустанайській лікарні, що «славилася» своїм суворим режимом. Проте, можливо, професор так і не доїхав до Кустанаю й загинув у дорозі.

Офіційна дата смерті Агатангела Кримського 25 січня 1942 року.

Досі не з’ясовано, де могила всесвітньо відомого вченого, одного з найвидатніших діячів людства, яким Кримського визнала світова спільнота. Радянська влада позначила місце його поховання просто і цинічно: братська могила Кустанайської тюрми №7.

Закінчив свій життєвий шлях Великий українець гідно, як жив. «Слід віддати належне Агатангелу Юхимовичу, який незважаючи на похилий вік і недугу, знайшов у собі сили, вичерпав їх останній запас, але не піддався, не обмовив ні себе, ні товаришів, достойно доніс свій тяжкий хрест на Голгофу народної покари» (І.Ільєнко 1990, газ. «ЛУ», 25 жовтня).

          Відсутність вироку (справу А.Кримського закрили у зв’язку з його смертю), а також безпідставність звинувачень в керівництві «антирадянським націоналістичним підпіллям» мали своїм наслідком те, що задовго до офіційної посмертної реабілітації  Поета і Вченого, прізвище його почали згадувати. У справі реабілітації було допитано чимало осіб, які у 1941 свідчили на користь звинувачення. Дехто з допитаних заявили, що свідчили під тиском НКВС, інші підтвердили лояльність А. Кримського до влади.

8 травня 1957 року було скасовано постанову УНКВС по Кустанайській області від 3 лютого 1942 року про припинення справи проти А. Кримського «у зв’язку з смертю» і перекваліфіковано на «у відсутністю складу злочину». Посмертна реабілітація зробила можливою публікацію книг та досліджень, присвячених вченому.

 

ІІ . Земляки і побратими –  Агатангел Кримський та Леся Українка

1871 рік  дав світу письменників, які стали національною гордістю України. Це –  Агатангел Кримський та Леся Українка. В житті ці видатні постаті пов’язували дружні стосунки. Леся Українка своє особливе ставлення до А. Кримського визнала публічно, присвятивши йому свою знамениту драматичну поему «В катакомбах». У першому виданні твору вона зазначила: «Посвята шановному побратимові А. Кримському».Споконвіку в українських традиціях побратимство було знаком високого довір'я, душевної спорідненості і обіцянкою вірності, свідчило про усвідомлене відчуття духовної близькості між  двома непересічними особистостями.

Слід відзначити, що у родоводах А. Кримського і Лесі Українки, які збереглися переважно в вигляді сімейних переказів і легенд, багато схожих фактів, місць, подій, які перекликаються між собою.

Рід Агатангела Кримського походив з тюрксько-татарського племені, один з його предків був муллою, змушений був переїхати до Литви, охрестився і отримав прізвище Кримський. Батько Агатангела Юхим Степанович свою службову кар'єру розпочав у Володимирі-Волинському. Тут народився Агатангел, згодом родина переїхала у Звенигородку Київської губернії.

         Колискою роду Лесі Українки по лінії батька вважається Боснія. Нащадки Косачів мандрували з країни в країну, згадки про них знаходили в Римі, в Польші та інших країнах. У кінці ХVІІ століття польський шляхтич Петро Косач продовжив свою кар'єру на українській землі.

По лінії матері Леся Українка належить до роду Драгоманових. У ХVІІ столітті предок Драгоманових служив у гетьмана Богдана Хмельницького драгоманом, тобто тлумачем, перекладачем дипломатичної служби.

Батьки Лесі Українки належали до родин, які свого часу отримали дворянський титул. Батько Лесі Петро Антонович Косач, дійсний статський радник, зі студентських років проявив себе українофілом, незважаючи на те, що в побуті українською мовою практично не користувався. Мати  Ольга Петрівна Драгоманова-Косач, сестра відомого мислителя і громадського діяча Михайла Петровича Драгоманова, вважала святим обов'язком виховувати шестеро своїх дітей так, щоб «українська мова була для них найближчою». Разом з тим діти Косачів з дитинства в домашніх умовах вивчали декілька європейських мов.

Обставини у сім'ї Агатангела Кримського були дещо іншими. Батько майбутнього вченого Юхим Степанович Кримський, вчитель історії та географії, краєзнавець, видавець, вважався білоруським міщанином тюрксько-татарського походження. Мати, Аделаїда Матвіївна Кримська, була литовською полькою. Агатангел Кримський писав: «Мусю вам признатися, що в мені й кровинки української немає… Я родився і виріс на Вкраїні та й українізувався», «…українство вросло в мене органічно, без мого відома…». Як бачимо, вирішальним чинником формування національної самосвідомості вченого було етнічне середовище, українську мову він чув навколо себе з дитинства, в сім'ї по-українськи розмовляла мати. Пізніше Кримський сам вдосконалює свою українську мову, вивчає історію, етнографію, фольклор. Двадцятирічний юнак, студент Лазаревського інституту в Москві, свій важливий вибір підтверджує в листах. Скажімо, до  І. Франка він пише: «Ми, московські українці…»

Отже, предки Агатангела Кримського і Лесі Українки поселились на Україні приблизно одночасно, наприкінці ХVІІ століття. Коріння родів обох письменників не українські, проте, для наступних поколінь Кримських, Косачів, Драгоманових українська земля стала батьківщиною.

Таким чином, становлення особистості Кримського ще раз доводить, що усвідомлення власної національності визначається не тільки походженням, але в однаковій мірі і приналежністю до землі та етнічного середовища. Як тут не згадати афоризм Омеляна Пріцака: «Найкращий кримський подарунок Україні   Агатангел Юхимович Кримський».

Спочатку шляхи Лесі Українки та Агатангела Кримського перетиналися заочно. Так, Лариса Косач дебютувала як українська поетеса у галицькому журналі «Зоря» за 1884 рік. У тому ж часописі за 1889 рік було вміщено переклад А. Кримського вірша «Ранок на березі ставу» – першу публікацію майбутнього письменника,  надруковану українською мовою.

Леся Українка та Агатангел Кримський познайомилися «несподівано». Павло Тучабський – товариш Агатангела по колегії Галагана, показав йому вірші і переклади з Гейне, які зробила Лариса Косач. Вірш «Чого поблідли ті рожі ясні…» дуже його схвилював, він його переписав і показав товаришам, які  текст поклали на музику і співали в колегії. «Це – моє найперше враження від Лесі Українки, –  пише А. Кримський у спогадах про поетесу, –  Гейне, світовий поет, –  подумав я тоді, –  перекладається на українську мову – яка радість!»

Згодом Павло Тучабський та Агатангел Кримський зустрілися з Оленою Пчілкою на концерті. Тучабський запропонував Кримському познайомитися з нею. Вони пішли за лаштунки, де Агатангел  розповів їй, що «Лесині вірші у колегії фурор зробили». «Невже так справді усі захоплюються?» –  спитала Олена Петрівна. Я це підтвердив. «Ну, а коли вам той вірш сподобався, то  ось вам і авторка –  познайомтесь». Дивлюсь, якась дівчинка: їй було тоді 16 років… Обидва ми дуже зніяковіли і тільки після нагадування Олени Пчілки подали одне одному руки». Але це знайомство з шанувальником не справило на поетесу великого враження. І тільки пізніше наукова і літературна творчість Агатангела Кримського викликала зацікавлення з боку Лесі Українки. Їхнє спілкування переросло у справжню дружбу. «Ми були близькими друзями протягом багатьох років, до останнього дня життя Лесі Українки» –  писав Агатангел Кримський.

У роки навчання у колегії Павла Галагана Кримський долучається до демократично налаштованої інтелігенції Києва.Важливою віхою в процесі самоусвідомлення майбутнього письменника і вченого стало знайомство з працями Михайла Петровича Драгоманова. Винятковий вплив професора Драгоманова відзначає сам А. Кримський у своїх численних листах. Зокрема для нього стала одкровенням передмова М. Драгоманова до повістей           Ю. Федьковича. «Я зрозумів,  пише він,що я мусю бути українофілом,  і це я зрозумів цілком свідомо. В цій свідомості була певна частина одвіту на мої мучительні сумніви…» Палке слово на юного Кримського мало визначальний вплив, бо ж його «нове світло осяяло». Тож він «цілком свідомо» та «жадібно» ухопився за «українство». За словами А. Кримського, М. Драгоманов завжди був для нього «незабутнім вчителем».

         Через кілька років смерть Михайла Драгоманова послужила імпульсом для ближчого знайомства А. Кримського з Лесею Українкою. Поетесу до глибини душі зворушив лист-співчуття Агатангела, на ту пору літератора-початківця. В цьому листі вона відчула рідкісну щирість людини, що пережила смерть Драгоманова як власну втрату.
«Бідна Україна! Сиротятами зостаються українці, помер їх батько. Після Тарасової смерти Україна не зазнала такої великої втері…» – писав Агатангел Кримський. – Твій безсмертний дух витатиме над нами: додаватиме нам сили на працю коло твоїх ідеалів! Твій безсмертний дух літатиме коло нас, сиротят, янголом-хранителем, і наші далекі потомки так само поклоняться тобі, великому прадідові України».

Наступна їх зустріч відбулася у 1896 році на одному з вечорів Літературно-артистичного товариства у Києві. Відтоді вони стали щирими порадниками одне одному – Кримський у питаннях сходознавства, давньої історії, філології, а Леся Українка – в питаннях літературних.

У спілкуванні А. Кримського і Лесі Українки на перший план завжди виходили теми філософсько-літературні та лінгвістичні. Нерідко одне в одному вони бачили першого читача і найвідвертішого критика, що не буде безпідставно хвалити. Завжди вимоглива до себе Леся Українка свої оцінки творам Кримського грунтовно аргументувала. Зокрема, роман А. Кримського  «Андрій Лаговський» зазнав нищівної критики Лесі Українки. Письменник дослухався до зауважень і в наступному виданні зробив мовностилістичну редакцію твору, познімав натуралістичні сцени.

У 1906 році у галицькому журналі «Зоря» друкувався «Практичний курс для вивчення української мови» А. Кримського. Леся, прочитавши цю роботу, пише матері «…про такий сухо-учебницький сюжет і важко щось цікавого написати. Тепер я бачу, що популяризаторський талан у Кримського дуже великий».

Як вчений орієнталіст А. Кримський своїми енциклопедичними знаннями ставав у пригоді поетесі, був першим читачем і першим авторитетним критиком ще неопублікованих творів Лесі Українки. В мемуарах Агатангел Кримський писав: «Леся Українка цілком спокійно сприйняла мою критику і дуже шкодувала, що в її творі була помилка». В наступному виданні неточність була виправлена (поема «Одно слово»).

Агатангел Юхимович захоплювався відповідальним ставленням до своєї праці Лесі Українки. Коли вона готувалася писати драми «У катакомбах» та «Адвокат Мартіян»,  то неодноразово зверталася дати їй необхідну літературу. Згодом А. Кримський згадував: «Я їй цілу бібліотеку послав. Вона всі ці книжки уважно перечитала, …вона стільки працювала, щоб написати дві коротесенькі одноактові драми. Без перебільшення можу сказати, що Леся Українка була справжнім ученим, дослідником». А якщо зважити, що всі її драми були пов’язані з всесвітньою історією та мистецтвом, то зрозумілою стає та величезна дослідницька робота, яку Леся Українка здійснила з допомогою А. Кримського, перш ніж втілити її в художній твір.

Агатангел Кримський захоплювався творчістю Лесі Українки, що трохи дивно було сприймати поетесі в свою адресу з боку феноменального поліглота і глибокого знавця літератури.

Агатангел Кримський та Леся Українка зустрічались рідко, тому в багатьох листах Леся Українка звертається до Агатангела Кримського: «Ви мусите колись приїхати до мене, власне приїхати, а не прожогом заскочити, як то зазвичай».

Тільки у 1903 році, коли поетеса лікувалась на Кавказі, кілька днів пощастило їм бути поруч. Там друзі записували пісні кавказьких горців, вивчали обряди, традиції, особливості побуту.

 Їхня дружба підтримувалась і наснажувалась листами, які вони писали одне одному здебільшого «з чужини на чужину». Якщо Леся Українка виїжджала за межі України на лікування, в пошуках тепла і цілющого клімату, то А. Кримський викладав у Москві, роками жив у східних країнах, де студіював мову і культуру місцевих жителів.

Через постійні переїзди обох їхні листи часто губилися. У 1912 році Леся пише: «Стараюсь я привикнути до довжелезних пауз в нашому листуванні і все-таки не можу –  якось турботно стає, чи не хворі Ви». Дещо раніше у 1902 році: «Я чую, що Ви довідувались у моїх родичів про мою адресу. Се ж, видно, ви хочете подати мені слово привіту… Коли, приїхавши восени з Буковини, знайшла в своїй київській хаті Ваші книжки, то здалося мені, що се Ви самі зустріли мене на порозі моєї хати і щиро стиснули мені руку. Ваші книжки показують, що Ви не забували за мене. Спасибі Вам».

Листи зберігають тепло приязні обох поважних діячів української культури, дають багатий фактичний матеріал, наповнений подробицями життя, наукової й літературної творчості Агатангела Кримського та Лесі Українки. Слід відзначити, що Леся Українка, перебуваючи під таємним наглядом поліції,  щоб не мати неприємностей, листи не зберігала. Отож, листи Агатангела Кримського до Лесі Українки для дослідників втрачені назавжди.

 Багатоликість світу була близька і зрозуміла обом, але абсолютною цінністю для кожного з них залишалось загострене відчуття Батьківщини. Обоє письменників, вимушено живучи далеко за межами України, сумували за Батьківщиною. Деякі твори обох літераторів особливо виразно ілюструють, як реальний світ довкілля на чужині перетворюється в ірреальний і набирає обрисів далекої Вітчизни.

А. Кримський в своїх творах цілковито поглинутий екзотичними враженнями, але і в нього іноді зовсім несподівано виринає образ України. Показовим в цьому плані є цикл «В Трапезунті. Спомини з літа 1917 року», зокрема вірш «Гірський гребінь 10 000 греків». Цей твір дозволяє відчути реакцію Кримського на перші державотворчі кроки України. Влітку 1917 року були проголошені Перший та Другий універсал Центральної Ради, яка переживала, за висловом Раїси Іванченко, «апогей довіри усіх верств українського народу».

Я в горах над морем, на високім Таврі -
Хвилі пнуть на кручу, як іхтіозаврці.
А в затоці мирно: тиша там не бунт,
І розкинувсь город, давній Трапезунд. 
Я не зміг остаться зараз там, у місті.
В мене славне свято: з України вісти!
"Україна
 вільна!"  вчув я новину.
І подавсь у гори. Легко там зітхну.

Все навколо змушує поета, переповненого радістю і надіями, бачити Україну. Навіть уявні картини сивої давнини, еллінські кораблі, стають для автора символом вільної України.

Коли А. Кримський писав натхненні рядки – «І тобі, Вкраїно, вільная дорога // Зараз заблищала до життя нового» –  Леся Українка вже переступила межу, якою завершується земний шлях. І сталось це у чужій домівці під небом Грузії. Здавалось, тут і розходяться паралельні ріки доль цих двох видатних земляків. Однак через два десятки літ вони знову зближуються.

 Влітку 1941 року, незважаючи на хаос перших днів війни,                    А. Кримського заарештовують. Звинувачений у буржуазному націоналізмі, через півроку він помирає в Кустанайській тюрмі і знаходить вічний спокій у казахській землі.

Отже, Кримський, ставши жертвою божевілля влади, закінчує земний шлях, як і Леся Українка, далеко від Батьківщини. І немає сумніву, що Дамоклів меч тоталітарної системи так само безжалісно опустився б і на голову Лесі Українки, якщо би милосердніший був туберкульоз, що скосив її раніше. Про це свідчить доля рідних поетеси. Її матір Олену Пчілку врятувала від репресій лише тяжка передсмертна недуга. Сестра Ізидора пройшла ув'язнення в Лук'янівській тюрмі і два роки виснажливих робіт у таборі Онєглаг (Колима); у 1944 році вона разом з Ольгою Косач-Кривинюк покинула рідну землю. То чи могли б оминути страшні випробування жорстокого часу Лесю Українку?

Отож, побратими в житті, Агатангел Кримський та Леся Українка могли б стати побратимами і в смерті.

ІІІ. Агатангел Кримський і сучасність

Геній не підвладний часові

 Справа Агатангела Юхимовича Кримського не загинула. Вона живе і плідно розвивається у самовідданій праці його послідовників.

У жовтні 1991 року збулась мрія Агатангела Юхимовича Кримського про заснування Інституту сходознавства Національної Академії Наук України, який названий його іменем. Його засновником і першим директором став 1991 року Омелян Прицак – колись талановитий аспірант А.Кримського зі Львова, професор Гарвардського університету.

Рішенням ХVІ сесії Генеральної Асамблеї ЮНЕСКО Агатангел Кримський внесений до списку найвидатніших діячів людства.

До 125-річчя від дня народження Вченого у Звенигородці, де він провів багато років свого життя, були проведені І міжнародні сходознавчі читання                       А. Кримського. З того часу вони стали щорічними. Встановлено премію імені Агатангела Кримського НАН України.

Агатангела Кримського достойно пошановано у Лесиному краї, де він народився. З нагоди 100-річчя від дня народження його іменем названо педагогічний коледж у Володимирі-Волинському, де встановлено меморіальну дошку та погруддя Вченого. У 1992 році земляки заснували обласну літературно-мистецьку премію імені    Агатангела Кримського «За досягнення в галузі художньої літератури, документальної і науково-критичної літератури, театральної режисури, акторських робіт». ЇЇ лауреатами стали члени Національної спілки письменників України Йосип Струцюк, Олександр Рисак, Віктор Ревуха, Віктор Лазарук, Василь Слапчук, Іван Чернецький, Петро Мах, Надія Гуменюк, Володимир Лис, Василь Гей, Михайло Пронько, Іван Корсак, Андрій Криштальський, Олеся Ковальчук, Віктор Гребенюк, Віктор Вербич, Сергій Цюриць, Олена Бірюліна, Микола Корзонюк, Леон Пучковський, Зоя Комарук, Микола Полятикін, Ігор Ольшевський та інші.

Директор інституту сходознавства НАН України, учень Агатангела Кримського Омелян Пріцак якось влучно сказав, що Агатангел Юхимович є «найкращим кримським подарунком Україні». Дослідники і досі рахують, скількома мовами володів Агатангел Кримський. Цифра коливається від 60 до 100. Він скаржився, що «нічого не може забути». Можливо, в цьому теж полягав великий секрет його надлюдської працездатності.

Агатангел Кримський (літературний псевдонім А.Хванько) – людина-легенда, людина-унікум. Особистість світового масштабу, науковець і поліглот колосальної віддачі, він – один із найпомітніших представників української науки та культури кінця 19 та початку 20 століття. 

Можна лише уявити, скільки б могла ще зробити ця геніально талановита людина, якби не втрапила у пазурі радянщини… Але й те, що зроблено ним, назавжди перетворило Агатангела Кримського на найпомітнішу у світі фігуру серед перекладачів, сходознавців, науковців. А нам, українцям, дало привід справді пишатися тим, що він зробив.

Безперечно, феномен АгатангелаКримського не вивчений до кінця. Його життєвий девіз полягав у тому, що людина повинна бути відкритою до інших культур і, збагатившись ними, поповнювати скарбницю досягнень свого краю, нації, країни.

Віриться, що подальші роки ХХІ століття являть нам приклади дбайливого ставлення до рідної  культури й до численних, творених віками і тисячоліттями світових культур, до яких невтомно торував стежки Учений-Добровісник.

Цікаві факти з біографії

 

• Вважають, що Кримський був одним із найвизначніших сходознавців у світовій філології. XVI сесією Генеральної асамблеї ЮНЕСКО 1970 року його ім’я занесене в перелік найвидатніших діячів світу. Він став ученим-орієнталістом світового рівня, спеціалістом з арабістики, тюркології та іраністики і залишив після себе понад тисячу наукових праць. Першим доніс до українського читача, перекладену з оригіналів східну поезію, упорядкував її антологію ІХ-ХУ століть, додавши вступні наукові довідки. «Жоден із нових істориків Османської імперії не мав такої ерудиції, як Агатангел Кримський», ─ зазначає американський професор Омелян Пріцак.

 

Був близьким другом та соратником нашого земляка академіка Сергія Єфремова, що родом із Пальчика, та незмінним опонентом Михайла Грушевського. Учений вважав, що роботи Грушевського є тенденційними, а вихідні дані часом взяті з недостовірних джерел.

 

У 1905 році вчений здійснив видання перекладу Корану російською мовою й опублікував його з численними науковими коментарями. Поміж тогочасною інтелігенцією було престижно вивчати Коран по Кримському.

• Мав феноменальну пам’ять, часто скаржився знайомим, що взагалі нічого не може забути, навіть, коли хоче, тримаючи в голові зайві та непотрібні відомості. Працював по 18 годин на добу.

 

• Тривають суперечки, скількома мовами володів Кримський. « Слов’янські − знаю добре всі, разом з літературними наріччями, ─ писав учений в листі до Бориса Грінченка.─ Само собою розуміється, що добре знаю й мертву стару церковнослов’янську. Із класичних мертвих дуже добре знаю грецьку і латинську, а філологічно − санскрит... Романські − зовсім добре, французьку і італійську, зле − іспанську...Германські − зовсім добре німецьку і англійську, гірше − голландську і датську...Із іранських мов добре знаю тільки перську (почасти − з її наріччями)...Із семітських мов зовсім добре знаю староарабську і новоарабську (сирійське наріччя знаю так, що говорю ним, а другі новоарабські наріччя знаю теоретично). Філологічно знаю мову жидівську і арамейську... Грузинську вчив, але багацько з неї забув...З урало-алтайських мов знаю турецько-татарську. Найкраще, розуміється, знаю наріччя османське, бо доводиться завжди мати практику.... Міг би додати, що єсть іще й такі мови, які я розумію більше-менше, хоч і не вчив їх (напр., португальську)...»

 

Єдиним, так і нереалізованим коханням Кримського, за здогадками дослідників, була Леся Українка, про що свідчить їх тепле, дружнє листування та натяки Павла Тичини в поезії, написаній до 60-ліття Агатангела Юхимовича, у якій йшлося про «вічно мрійливу Лесю Українку». До речі, Леся Українка присвятила свою драму «В катакомбах» «шановному побратимові А. Кримському». Однак життя своє Агатангел Юхимович поєднав із іншою жінкою ─ вагітною дружиною свого заарештованого помічника і названого сина Миколи Левченка, щоб дати прізвище дитині. За однією з версій, Левченко своїм засланням, а потім смертю врятував Кримського від більш раннього арешту, а за іншою – повернувся в 1934 році з таборів психічно хворим, жив разом з дружиною та Агатангелом Юхимовичем, але, не витримавши шантажу чекістів, покінчив життя самогубством.

 

• Академік вів досить скромне, аскетичне життя. У 30-х роках фактично бідував. Усе зароблене відправляв родині в Звенигородку, а сам обмежувався однією стравою в академічній їдальні. Хліб забирав додому. За спогадами професора НАН УкраїниНаталії Полонської-Василенко, його старе вбрання звертало на себе увагу навіть у Києві, де більша частина інтелігенції ходила в злиденному одязі.

 

 

 


 
Всі права захищено © 2021
Волинський обласний науково-методичний центр культури
Розробка сайту: веб-студія "WebMaestro"