«Люблю слова. Їх музика іскриста…»

Сценарій  мистецького вечора до Всесвітнього дня поезії

 

 

Споконвіку було Слово…

 через нього сталось…

У ньому було життя,

 і життя було світлом людям.

                                                                                                        Ін.1:1, 3-4

 

Задник сцени – нейлонові завіси переплетені між собою. На сцені фортепіано, на якому рушник і підсвічник.

 

 На авансцені – корзини квітів. У фойє перед початком заходу відбувається мистецька акція творів місцевих художників та виставка-продаж книг волинських письменників.

Протягом усього часу на екрані, розміщеному збоку сцени, демонструються портрети поетів, вірші яких декламують виконавці на сцені або ж краєвиди Волині.

 

З глибини сцени виходить юнка в образі Лесі Українки, підходить до фортепіано, торкається клавіш, але не грає, виходить на авансцену. Звучить фортепіанна музика улюблених композиторів Лесі – Л. Бетховена,                    Р. Шумана,  Ф. Шуберта, В. Моцарта, Й. Баха.

Юна Леся.

На шлях я вийшла ранньою весною 

І  тихий спів  несмілий  заспівала, 

А  хто стрічався  на  шляху зо  мною, 

Того  я щирим  серденьком  вітала: 

«Самій  недовго збитися  з  путі, 

Та трудно з  неї  збитись у  гурті». 

 

Я  йду шляхом,  пісні  свої співаю; 

Та  не шукайте  в  них пророчої  науки,  — 

Ні,  голосу я  гучного  не маю! 

Коли  ж хто  сльози  ллє з  тяжкої  муки, — 

Скажу  я: «Разом  плачмо,  брате мій!»   

З  його плачем  я  спів з’єднаю  свій, 

 

Бо  не такі  вже  гіркі сльози  —  спільні. 

Коли  ж на  довгому  шляху прийдеться 

Мені  почути співи  гучні,  вільні, — 

В  моїй душі  для  них луна  знайдеться. 

Сховаю  я тоді  журбу  свою 

І  пісні вільної  жалем  не отрую. 

 

Коли  я погляд  свій  на небо  звожу,  — 

Нових  зірок на  йому  не шукаю, 

Я  там братерство,  рівність,  волю гожу 

Крізь  чорні хмари  вгледіти  бажаю, — 

Тих  три величні  золоті  зорі, 

Що  людям  сяють  безліч літ  вгорі… 

 

Чи  тільки терни  на  шляху знайду, 

Чи  стріну, може,  де  і квіт  барвистий? 

Чи  до мети  я  певної дійду, 

Чи  без пори  скінчу  свій шлях  тернистий? 

Бажаю  так скінчити  я  свій шлях, 

Як  починала: з  співом  на устах! 

                     22 травня 1890, вірш «Мій шлях» Леся Українка

 

Ведуча. Сьогодні ми вшановуємо її величність Поезію. Їй – величавій,  деколи незбагненній, дивовижній,  надзвичайній, нерозгаданій, таємничій Музі, що не залишає в спокої душу, пробуджує думку присвячені наші сьогоднішні поетичні рядки.

 Поезія  –  це той дзвінкий струмок,

Що витікає з надр душі твоєї,

Це мрії у тлумаченні думок,

Що з вірою вселяються в надію!

 Поезія –  це струни відчуттів,

Це музика Вселенської любові,

Поезія –  це скарб усіх віків,

Це діамант величиною в слово!

                                Іван Редчиць

 

Ведучий. У поезії є свій день народження і цей день має свою історію. Рішенням генеральної конференції ЮНЕСКО 21 березня було визначено Всесвітнім днем поезії. Це свято було закріплене за поезією у 1999 році Рішенням генеральної конференції ЮНЕСКО задля заохочення держави до промоції читання, писання, видання та вивчення віршованих текстів по всьому світу. Звертаючи увагу на тих людей, чиїм єдиним інструментом є слово, організація визначає поезію, як символ людського духу, який зміцнює силу та солідарність людства.

Ведуча. В українському календарі цей день з’явився 2004 році.

 

Поезіє! Супутнице моя!

Ти – теплий, животворний промінь сонця.

Ти – тихий місяць, що в тюрмі сія

З …  темного віконця.

          «Заспів» до поетичної книги «Пальмове гілля» А. Кримський

 

Ведучий. Поезія… Натхнення необхідне кожному з нас чи застаріле мистецтво, якому час піти на звалище історії? Адже ми живемо в епоху глобалізації і світ навколо нас так стрімко змінюється. Чи торкає душу сьогоднішнього читача поетичне слово?

 

Кожна людина колись у житті

Собі задає це питання:

Поезія: що це? Мистецтво чи ні,

А, може, словесне змагання?

 

Поезія: що це? Гра слів і думок,

Що виклав поет на папері?

 А, може, до Вічності ще один крок,

 Чи, навіть, до Істини двері?

 

 Поезія: що це? Ніяк не збагну,

 Чому лише вибрані в змозі

Так влучно і мудро нам думку свою

Подати у римі, не прозі?

 

Чому тільки вибрані можуть творить

 Безсмертні для людства шедеври?

 Й коли все навколо у мóроці спить,

Поезія — всесвіту нерви?

Питання лишились: чому та й чому?

 Сама я цього не здолаю.

 Лиш знову і знову я вірші пишу

До Істини шлях прокладаю...

                    «Поезія – Всесвіту нерви» Ігор Федчишин

 

Ведуча. Чи замислювались ви коли-небудь звідки в душі людини народжуються геніальні вірші? Від чого з’являється дивовижний дар, який спонукає звичайні слова звучати по-новому, від яких сильніше б’ється серце і захоплює подих?

 

Слова до нас по-різному приходять,–

По-різному і ми йдемо до них,

То ринуть, як весняне повноводдя,

То закружляють, ніби перший сніг…

 

А є й такі, що в двері в тиху північ

Не поспішають відчиняти вмить,

Й киплять в тобі думки до третіх півнів,

Й душа в нетерпеливості горить.

 

Коли ж в ті двері вже припиниш стукіт

І сядеш відпочить, як плугатар,

Прийдуть слова, твою оцінять муку

І віддадуть солодкий свій нектар.

 

            «Слова до нас по-різному приходять» Н. Горик

 

Ведучий. Поетом не можна стати, на поета не можна вивчитися, ним можна тільки народитися. Поет – це пророк, на якого сходить Дух Святий і відкриває нікому невідомі речі. Тільки поетам дано Богом торкатися своїм словом серця й душі людської. Такими поетами  з Божої ласки є Леся Українка, Тарас Шевченко, Іван Франко, Василь Стус, Ліна Костенко, Василь Симоненко – кожен у своєму часові.

Ведуча. Слово Тараса Григоровича Шевченка підхопили справжні сини та дочки українського народу, відшліфували, збагатили та принесли в духовну скарбницю країни. Вони – пророки, провісники майбутнього і тому зуміли стати поза і понад часом.

Поету, кажуть, треба знати мову

Та ще уміти вправно римувать.

Натхнення і талант — і все готово —

Слова самі піснями забринять.

 

То правда все, але не в тому сила,

Мені здається, що не тим вірші

У дні тяжкі серця наші палили,

Любов і зненависть будили у душі.

 

Бо не запалить серце точна рима,

Яку хтось вимучив за місяць чи за ніч.

Ні, інша сила, буйна, незборима,

Вогнем і пристрастю напоює ту річ.

 

Ні, інша сила так цілющо діє,

Словам велику надає вагу,

Бо з нею світ цвіте і молодіє,

І світло б’є крізь морок і пургу.

 

Без неї рими точні й милозвучні

Не варті навіть драного гроша —

Слова звучать примусить сильно й гучно

Лише одна поетова душа.

                   11 вересня 1958  «Про поезію» Василь Симоненко

 

Ведуча.  Новому поколінню поціновувачів гострого та відвертого слова є у кого вчитися: Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Олена Пчілка…. – хто не знає цих імен? З плином часу українська поезія тільки розгортала свої крила та дарувала нам неймовірно талановитих О. Олеся,    М. Зерова, В. Сосюру, Є. Маланюка, В. Симоненка, В. Стуса, Л. Костенко – перелік знакових для української поезії імен може бути довгим.

Ведучий. Вони прийшли в наше життя якось непомітно: колисковою, дитячим віршем, піснею під гітару біля студентського багаття…. Саме вони ще зі шкільної парти відкрили нам усі барви лірики, навчили любити рідну землю, рідну мову та шанувати свою родину.

 

Мої рядочки – то не я, о ні!

То люди. Так! Це їхнє все в мені.

На мить зустрінеться з кимось душа

І вже своє щось він їй залиша.

Бува й не радість, а журбу і біль,

Та й це потрібно, як до хліба сіль.

З душі наповненої хлюпотить,

То й мушу щось у вірші перелить.

А десь як хлюпне трішки через край,

То серденько шепоче: «Ну, співай!»

Тоді співає тиша й зогріва!..

І оживають, світе мій, слова!

Я зовсім не віршую, не пишу,

Я просто свою душу колишу!

                           «Мої рядочки»  Людмила Лежанська

 

Ведуча. Поетичне слово містить у собі якусь незриму, непомітну і водночас велику силу. Воно народжується не на Землі, а десь у височині блакитного неба. Як із звичайних слів, до яких ми всі давно звикли, раптом плететься ажурна, невидима оку нитка? Без Вищого промислу тут явно не обходиться…Поезія допомагає висловити почуття, рятує, лікує, кличе до нових вершин!

 

 Ну що б, здавалося, слова...

Слова та голос — більш нічого.

А серце б’ється — ожива,

Як їх почує!.. Знать, од Бога

І голос той, і ті слова 

Ідуть меж люди!

                             Тарас Шевченко

 

 Мені поезія потрібна як повітря.

Мені поезія потрібна як вода,

Тоді, коли журба мордує безпросвітня,

Тоді, коли у вікна стукає біда.

 

Тоді, коли самотність огортає плечі,

Коли й на цент нема відкритися кому,

Найпотаємніші їй відкриваю речі

У вечорову тишу й ніч німу.

 

Коли збираюся в дорогу на світанку

І не пускає в далеч злива, буревій…

Мене поезія не зрадить до останку,

Розчулить, як ніхто, і сльози витре з вій.

 

Вона від немочі рятує і зневіри.

І я духовно з нею рік у рік росту.

А хто не вірить, хай перевірить:

Я в поетичному купаюся цвіту.

                          «Мене поезія рятує» Любов Мілевич

 

        Ведуча.У житті все починається з чогось: річечка із струмочка, дерево із коріння.  Так і в поезії. Якось дев’ятирічна маленька дівчинка записала на папері думки, які зненацька з’явились в її голівці. З цього часу і до кінця життя поезія, слово, пісня стали покликанням, сенсом її життя.

Ведучий. Так на світ з’явилась поетеса світового значення, наша землячка Лариса Петрівна Косач –  Леся Українка, 150-річницю від дня народження якої відзначаємо цьогоріч. Вона, як міфологічний Орфеїв спів, розбудила в українському народові національну свідомість і віру в свої сили. Іван Франко із замилуванням писав про «чудо життєствердження» –  вірші молодої поетеси, що немов виросли з українських пісень і казок.

Ведуча. І  зазвучав її голос – тихий і ніжний, проникливий і мелодійний, пристрасний і фанатичний – голос великої Лесі Українки. І край, що її народив, почув цей голос, почув і ожив, стрепенувся в новій надії, сповнився новим поетичним світлом.

 

Вона – пісень крилатих лицар,

Вона – палкого слова криця,

Вона – весни у серці вісник,

Як Мавка з «Лісової пісні».

Вона – зоря досвітня в мандрах,

Вона – народові Касандра,

Вона – як пісня з піднебесся

Це наша Українка Леся.

Вона нам Богом дана жінка,

Тому і Леся Українка.

 

 Звучить народна пісня, записана з голосу Лесі Українки

 

Ведучий. Мати-Волинь з її лісовими і озерними краєвидами, свіжістю повітря, минувшиною фортець, замків, таїною звитяги славних героїв надихала, напоїла снагою літературний талант матері Лесі Українки – Олени Пчілки, яка з теплотою згадувала перебування на цій благословенній землі.

 

Волинь незабутня, країно славутня!

У пишній красі ти красуєш!

Здавен твою бачу українську вдачу,

Здавен мою душу чаруєш!

 

Я рідную мову, ту любу розмову

В краях твоїх всюди вчуваю,

Те слово живуще — віки не вмируще —

Я скрізь в тобі серцем вітаю.

 

Із словом жаданим та з людом коханим

Єднаєш ти в серці моєму

Ті спогади ясні про милі та красні

Куточки в обширі твоєму.

 

Я іншу місцину, як любу годину,

У думці ніколи не втрачу;

В бездушнім просторі, у мертвім околі,

Живее своє серце там бачу.

 

У блисканні річки, в ясній невеличкій,

Обличчя ввижаються явні;

Угомоні гаю, в зеленім розмаю

Розмови вчуваються давні…

 

…Ти, Луцьк стародавній, що досі слід явний

Ховаєш старої давнини,

Й тебе я спізнала, й тебе пильнувала,—

Були то хорошії днини!

 

Старезний твій замок, дідизни останок,

Навік в моїй думці зостався.

І повідь весняна широка, і давня

Та церковця, в котрій прощався

 

Мій дух із тобою!.. Не жалем-журбою

Хотіла б тебе спом’янути,

Волинський куточок, де мов в сповиточку

Години ті сплять незабутні!

                  «Волинські спогади»  Олена Пчілка

 

Ведуча. Лесин край, де творила «дочка Прометея», виховав гідних продовжувачів її поетичних традицій, майстрів українського Слова, якими пишається наш край. Щоб переконатися у цьому, досить згадати  Петра Маха, Олександра Богачука, Віктора Лазарука, Василя Слапчука, Йосипа Струцюка, Надію Гуменюк, Івана Чернецького, Ніну Горик, Василя Простопчука, Сергія Цюриця….

 

Світочі Волині

У просторово-часовім невідворотті

Згадай, Волинь, в шанобі й славі тих,

Чий голос у мистецтві не затих,

Хто оспівав усі твої красоти.

 

Ужвій Наталю у акторськім льоті,

Кривенького в акордах чарівних,

Куделю з «Кобзарями» серед них,

Талант Валенти у земній журботі.

 

І Агатангел Кримський в сонмі їх…

Всім ріднокрай давав життєві сили

Пройти по ньому тисячі доріг.

 

Вони його плекали і любили.

В оцінці запізнілій їх прозрінь

Прости нас всіх і багослови, Волинь!

    Вінок сонетів «Волинь правічна», сонет № 13 В. Місюра

 

Ведуча.  Здавна славилась Волинь своїми піснями –  джерельно-чистими, багатоголосими мелодіями зеленого лісу і синьої води, радості і туги, кохання і смерті – всього, що споконвіку було суттю життя поліщуків і надихало майстрів слова на хвилюючі душу рядки, що стали поезіями, баладами, піснями.

 

Пісня «Ожини» слова П. Маха, музика В. Герасимчука

 

Чи чули ви, як день іде Поліссям,

 Як губить роси у сипких пісках,

 Як голубою промениться вістю

 В людських очах?

 Над Стоходом, в сосновому чеканні,

 Над Світязем, де вруняться казки,

 Йому дарують подих кроків ранніх

 Поліщуки.

 Від Ратного в задуму Любешова,

 Від Цумані до Пінських аж боліт –

 Підносить на своїх плечах обнова

 Чарівний світ.

 Спиняємось, шануємо – і знову

 В зелену далину життя ведем.

…Зігріті мої думи, кожне слово

Поліським днем!

                    «Крайполе» Петро Мах

 

Натомишся в ході важкій коли,

Або як засумуєш до знемоги,

Шукай одразу спішно на Волинь

Льонами позаквітчану дорогу.

 

І стане легше дихати, повір,

Бо тут озерна і лісів окраса.

І пісня Лесина знялася аж до зір,

Шанована в народі, бо прекрасна.

 

                                «Шукай дорогу на Волинь»  П. Мах

 

     Ведучий.Поет – людина особлива. Він налаштовує читача на ту ноту, яка дзвенить у його душі. Майстер ліричного пейзажу, патріарх волинської літератури Віктор Антонович Лазарук в поезії  співтворив з Природою. Дмитро Павличко згадував, що тема природи у Віктора Лазарука – центр його поетичної істоти, а «в своїх так званих «екологічних» віршах він просто не має собі суперників у нашій поезії», – доповнював Іван Драч.

Ведуча. Любов до чистого повітря, незайманого лісу, незабруднених озерних плес і не сполоханих пташиних співів лягала на папір чудовими поетичними рядками, написаними рукою і серцем талановитого поета.

 

 Йду в ліси, неозорі, безкраї.

Тихо в серці, ні тіні журби.

В кошик пам’яті тихо збираю

Світлі образи, наче гриби.

Розбігаються очі в натхненні:

Скільки їх, з-під чийого пера?

Чистоту я, нагнувшись, у жмені

З лісового беру джерела.

…І, накравши у лісі мелодій –

Гордих, ніжних, з сумними навпіл, –

Повертаю додому, мов злодій,

Висипаю ті скарби на стіл.

І дарма мені лаври чи терни,

Ну який же поет я тоді?

Творить мати-природа шедеври,

Я ж лиш копії, сірі, бліді.

           «Йду в ліси, неозорі, безкраї» В. Лазарук

 

Ведуча. На Волині, в центрі Поліського краю, плекає свої чисті води, що блакиттю нагадують море, одне з семи чудес України – озеро Світязь. Український Байкал – так називають цей унікальний водний шедевр. Розповідь про цілющі властивості озера, його природну красу займе не одну годину.

Ведучий. Його казкові феєричні ночі, срібна вода, в якій живуть справжні русалки, піщані береги з сосновими лісами, де вночі відбуваються усілякі дивовижі, чарували, будили уяву багатьох поетів і все це чародійство ставало новими віршами. …

Ведуча. Волинський письменник, поет-модерніст, дослідник міфології та фольклорних традицій нашого краю Сергій Цюриць виріс на березі Світязя, де в переказах селян ще живуть русалки і мавки, з дитинства відчув на собі усю магію цього озера. Багатющий фольклорний матеріал, майже втрачені знання праминувшини рідного Полісся стали рядками роману-феєрії «Рай-мир»,  поем «Весілля папороті», «Сльоза».

 

Озерна хвиля сипле в берег перли.

Таких ні наяву, ні в жоднім сні нема.

Горне й горне, мов би озерна німфа Перлі.

Не описати їх краси, напевне, й слів таких нема.

На сонці сяють, грають промінцями,

У жоднім царстві-королівстві отаких нема,

Летять на гребенястім стрімі диво-камінцями,

 Здається чути легкий передзвін і кашель Кахнема.

 Очам і розуму – така потіха! Думок веселий рій:

«Таке багатство йде під берег мій!

Посли озерні в дар несуть – за строєм стрій!

Ти лиш зібрати перли ці зумій…

…Я був на березі і все те бачив!

На мить одну відчувсь володарем оцих багатств,

А Світязь посміхнувсь і все мені пробачив…

Ніхто в поета не вкраде повік його багатств.

                                    «Світязь» С. Цюриць

 

Звідки упав ти,

Мій Світязю-витязю,

В груди поліського краю?

Може, ти вилився

З серця Дніпрового,

Може, із серця Дунаю?

Може – ти пригорща

Неба глибокого?

Може – ти сік з незабудок?

Світязю, чуєш?

Давай поговоримо

Без ятерів і без вудок.

Знав я тебе

Ще з колиски високої,

Знав з материнської пісні.

Бачив чоло твоє,

Бурями зморщене,

Сонцем читав твої мислі.

Ось я до тебе

Прийшов на побачення,

Може, з тобою подружим?

Весело буде –

Затягнем веселої,

Сумно –

То разом потужим.

…Чайка черкнула –

І тріснула тиша,

Хвилі до хвиль загукали.

Ну, прокидайся,

Спинайся гривастими,

Мій український Байкале!

Може, нашепчеш

Мені очеретами,

Може, вустами лілеї:

Звідки упав ти

І став мені арфою –

Арфою пісні моєї?

 

«Український Байкал» Олександр Богачук

 

Ведучий.  Олександр Богачук виріс і жив там,

                            

…Де вигнувся  Стир, як натягнутий лук,

І стрілами в небо знялися три вежі,

Там чується й досі віків перегук

 І запах смолистий лихої пожежі.

О Луцьк мій! Нехай же і пісне моя

Озветься тобою від краю до краю.

Хто дав тобі це блискавичне ім’я? –

Мов цілю із лука, коли вимовляю.

Серцями прапрадідів гордий порив

 Правічно в тобі непокорою стука.

 Стрілою влучав ти не раз ворогів,

 Несхибно тримаючи пружного лука.

 Ми здавна лучани, та з наших висот

 Видніє не все за отим далекраєм...

 І хто його знає, чи то дев’ятсот,

 Чи нам уже тисяча з гаком минає?

                                          «Дзвони» О. Богачук

 

Ведуча. Сила поетичного слова Олександра Богачука насамперед в емоційній правдивості, яка природно пульсувала у душі поета. То ніжний лірик, то зосереджено суворий оповідач — він завжди був вірний своїй самобутній творчій манері. Завжди пам'ятав про своє високе покликання і ніс відповідальність за час, у якому жив і працював.

Ведучий. Поезії Олександра Теофіловича Богачука торкали душу багатьох відомих композиторів того часу. Десятки мелодій на слова його поезій створили  Г.І. Майборода,  А. А. Горчинський, В. М. Верменич,          А. М. Пашкевич, Г. А. Мірецький. Такі пісні, як «Тиша навкруги», «Троянди на пероні», «Іду я росами», «Димить туман», «Тихо падає цвіт», «Щедрик», «Журавлі», «Моя родина — Україна», «Заспівай мені, мамо моя» та багато інших стали улюбленими для багатьох українців.

 

Звучить одна з згаданих пісень.

Ведуча. Перу волинських митців належать твори, які з плином часу набувають усе більшої популярності. Відомим на увесь світ став романс «Тиша навкруги», автором якого у 1953 році  став Олександр Богачук, а зробило мега популярним тріо Маренич, яке у 80-х роках тільки почало сходити на Олімп слави.

Ведучий. Саме так, після виконання романсу «Тиша навкруги» тріо Маренич, він в  народі став настільки поширеним, що багато людей вважають, що це –  народна пісня.

 

Звучить романс «Тиша навкруги» слова і музика О. Богачука

(бажано, щоб на екранах  демонструвалось у виконанні тріо Маренич)

 

Ведуча. Славне минуле нашого краю зворушувало уяву багатьох наших земляків-поетів і виливалося у творах, що прославляли нашу благословенну землю.

Ведучий. Вони  слухали голос своїх палких сердець, які, переповнені любов’ю  до волинської землі,  її героїчного минулого, зачаровані волинськими народними піснями та легендами прославляли рідну землю своїми поетичними і пісенними шедеврами, які стали своєрідними  візитівками нашого краю.

 

«Волинь» слова і музика Олександра Смика

(з репертуару гурту "Чорні черешні")

 Приспів:

Волинь - сто лісів, сто озер, сто доріг.

Волинь - із намиста пісень оберіг.

Волинь - коронована щедра земля,

від Данила короля.

1.У Данила-короля,

є похресниця Земля.

На Волинь опісля бою,

із дружиною гучною,

сам Данило йшов здаля.

Приспів.

2. Українства тут колиска,

всі слов'яни із Полісся.

Лик Волинської ікони,

святить рід і мідні дзвони,

від Данила короля.

Приспів.

3. Свято Храмове престольне,

просять княжича до столу.

Пишнотілі молодиці,

підливають медівниці -

тут думкам і серцю воля!

Приспів (2 рази).

 

Ведучий. У 1978 році, коли  А. Пашкевич очолив Волинський народний хор, красоти і щедроти Волинського краю дуже вразили генія  української пісні. Саме в цей період з’явилася пісня, за переконанням          А. Авдієвського, «без якої  важко сьогодні уявити українську музичну культуру».

Ведуча. Волиняни так полюбили  її, що з плином  часу ця пісня стала теж авторською народною. Звісно, це –  «Пісня про Волинь» слова                Д. Луценка, музика А. Пашкевича.

На екранах демонструється відеоролик Державний академічний Волинський народний хор виконує «Пісню про Волинь» слова                 Д. Луценка, музика А. Пашкевича

 

Освідчуюсь в любові

Освідчуюся вам в любові,

Ліси, діброви і поля!

Чим довш живу –

Тим знову й знову

Рідніш стає моя земля!

Тут кожна квітка і травинка

Так гарно пахне, як ніде,

Безсмертна Леся Українка

Живе тут вічно між людей!

Пройдуть літа –

Мене не стане,

Душа у Вічність відлетить,

Та я й тоді не перестану

Свою Волинь і там любить!

                     В. Більчик, с. Красноволя

 

Ведуча. Щодень ми будуємо своє життя та майбутнє, а подолати стрімкі пороги допомагає влучне слово та музика,  які додають сил і наснаги.

Ведуча. Твір, який читають, має теперішнє, твір, який перечитують – майбутнє, а пісню «Волинь моя», що стала візитівкою нашого краю, багато хто вважає народною. Цей безсмертний твір належить перу волинського поета і композитора Степана Кривенького.

Ведучий. Степан Федорович Кривенький – самодіяльний поет і композитор з віддаленого горохівського села так гарно заспівав про волинську землю, як про колиску, що той спів підхопили не тільки в Україні, а й далеко за океаном. Він зумів у далеких краях мовою незабутньої мелодії розповісти про рідний край, ім’я якому – Волинь.

 

Звучить славень волинського краю – пісня «Волинь моя».

Виконує хор, зал підхоплює мелодію.

Ведуча. Ідучи від нас назавжди, Піснедар залишив нам те, що робить людей багатими душею і щедрими серцем. Цей скарб нетлінний. Ім'я йому — Пісня, що стала гімном Волині.

Ведучий. Життя – коротке, а мистецтво – вічне. Утім, коротким життя буває тільки те, яке по собі не залишило нічого вартісного для нащадків, залишившись пусткою в їхній історії, культурі та думці. В іншому ж випадку, життя людини, попри своє неминуче земне завершення, набуває для себе статусу правдивого безсмертя.

Матеріал підготувала

Чурікова Г.А.

провідний методист

відділу організаційно-методичної

 та культурно-просвітницької  роботи