Культурно-просвітницька діяльність Обласного науково-методичного центру культури, як і всіх установ сфери культури волинського краю, спрямована на формування у громадян духовності, утвердження почуття патріотичних цінностей, переконань і пошани до історичної й культурної спадщини України. Ми продовжуємо робити все, аби юне покоління українців зростало духовно багатими, обізнаними, впевненими, гідними, готовими захищати свою українську землю доти, доки це буде необхідно.
Наша спільна просвітницька робота завжди буде свідченням пам’яті про нащадків свого мужнього народу, які в боротьбі за державність віддали свої життя століття тому… Це як символ вдячності усім минулим поколінням за те, що маємо свою державу, свою мову і свою історію.
Від вічного ворога-сусіда, який з несамовитою жорстокістю намагається розтоптати, знищити, поневолити Україну, сьогодні захищає і творить новітню історію держави цвіт української нації. Переможемо! І перемога у цій війні буде спільною – усіх, хто її наближав, усіх, хто воює зі зброєю в руках, усіх, хто працює заради неодмінної перемоги.
З ІСТОРІЇ НАЦІОНАЛЬНОГО ГАСЛА УКРАЇНЦІВ
У БОРОТЬБІ ЗА ДЕРЖАВНІСТЬ, НЕЗАЛЕЖНІСТЬ,
ЗА ВОЛЮ І СВОБОДУ –
СЛАВА УКРАЇНІ! ГЕРОЯМ СЛАВА!
ІНФОРМАЦІЙНІ МАТЕРІАЛИ
ФАХІВЦЯМ КЛУБНИХ УСТАНОВ ТГ ОБЛАСТІ
ДЛЯ ВИКОРИСТАННЯ У КУЛЬТУРНО-ПРОСВІТНИЦЬКІЙ ДІЯЛЬНОСТІ
Виборюючи українську державність і незалежність впродовж багатьох століть, народ наш боровся з різними ворогами, – але гасло «Слава Україні!» було незмінним.
«Слава Україні!» – це не просто два слова… Це ті слова, за які московські кати і їх посіпаки вбивали Українських Героїв у ХІХ, у ХХ століттях, і це ті слова, за які знову розстрілюють Українських Героїв у ХХІ столітті… У нинішній, найжорстокішій з усіх війн, що чинилися в рідній Україні, вперше в історії увесь світ побачив наяву, як розстрілюють ординці за ці два слова її незламних Синів…
Під час другої російсько-української війни (1919 р.) прапорщик Воропай, вмираючи від рук окупантів, вигукнув – «Слава Україні!».
«І настане час, коли один скаже: Слава Україні! І мільйони відповідатимуть: Героям Слава!». Ці слова провідника нації Степана Бандери, який ще у зовсім молодому віці став для українців символом звитяги за свободу України, нині знають і повторяють вільні люди у всіх куточках планети.
Заклик «Слава Україні!» є кодом волі і жертовності, незламності і нескореності у сучасній битві українців з московитською ордою за самостійну, соборну і незалежну державу. Недаремно наш споконвічний ворог і досі страшиться його більше, ніж вогню.
Ці два слова «Слава Україні!» мають свою глибоку історію. У битвах за право мати суверенну державу українці їх використовували як гасло понад 100 років тому. Вони були і як пізнаваність між людьми, що працювали задля української справи.
До речі, вперше цей вислів вжив Тарас Шевченко у вірші «До Основ’яненка», написаному у 1840 році:
«Наша дума,
Наша пісня
Не вмре, не загине,
От де, люди, наша слава,
Слава України!».
За свідченнями львівського історика, майора ЗСУ Юрія Юзича, цьому гаслові не дали зникнути безвісти саме галичани і волиняни.
Проте, вітання «Слава Україні!» з’явилося далеко не у 1940-х, і не як «спадщина бандерівців» за рашистською пропагандою, адже це така ж неправда, як і все, що ллється на голови і в голови росіянців з усіх їхніх «голубих екранів».
Закличні слова «жили» і видозмінювалися задовго до буремних 40-х ХХ сторіччя: «По всій землі слава!», «Хай живе вільна Україна», «Хай живе Україна!» «Гетьману Слава!», «Козакам Слава!» та інші.
На межі ХІХ-XX століть вітання «Слава Україні!» використовувалося у середовищі харківського українського студентства й молоді. Відповідь тоді була «По всій землі слава!».
На початку ХХ століття «Слава Україні!» і відповідь «Героям Слава!» було гаслом українських націоналістів. З ним на вустах йшли патріоти у бій за Україну від пластунів Галичини до чорних козаків УНР і холодноярців. Саме тоді держава робила перші кроки до незалежності й хоч ненадовго, але таки проголосила її.
Особливого розповсюдження набуло гасло під час війни з більшовиками у 1918–1921 роках. У1930-х роках воно було звичним вітанням серед українців на заході України та в діаспорі. У липні 1917 року «Слава Україні!» лунало з першого корабля Чорноморського флоту з жовто-блакитним прапором.
У 1917 році під час Лютневої революції, на мітингах, на клич «Хай живе автономія України!» можна було чути «Слава! Слава Україні!».
23 червня 1917 гаслами «Хай живе вільна Україна!», «Слава Україні!» українці вітали проголошення державно-політичного акту про автономію України – Перший Універсал Української Центральної Ради. «Народе Український! Народе селян, робітників, трудящого люду! Волею своєю ти поставив нас, Українську Центральну раду, на сторожі прав і вольностей української землі…Хай буде Україна вільною… хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям…», – лунало на Софіївському майдані в Києві і, здавалося, ці слова чула вся Україна.
У часи Української Народної Рреспубліки (1918–1920 роки) «Слава Україні! Козакам Слава!» використовувалося Чорними Запорожцями.
Як військове вітання «Слава Україні!» уперше прозвучало у лютому 1920 року серед вояків отамана Василя Чучупаки – командира полку гайдамаків Холодного Яру. А в квітні цього ж року генерал-полковник Армії УНР Михайло Павленко видав наказ «Всім частям армії на похвалу, а то подяку за службу Україні відповідати Слава Україні».
Після придушення збройного спротиву ОУН і УПА гасло «Слава Україні» в СРСР було заборонене на десятиліття. А його абсолютне відродження припало на кінець 80-х і початок 90-х років ХХ століття.
У 1990 році «Слава Україні!» з неабиякою силою залунало в Києві під час Революції на граніті, цілковито зорганізованою студентською молоддю та на акціях громадянської непокори, на мітингах і протестах за незалежність України в Галичині, на Закарпатті, Тернопільщині. Тоді ж гасло «Слава Україні!» доповнили, усім такі зрозумілі сьогодні, вирази «Слава нації! Смерть ворогам!» та «Україна понад усе!».
Після проголошення незалежності України у 1991 році гасло знову відродилося. Могутню його силу сучасні покоління українців відчули у 2004 році під час Помаранчевої революції. Тоді на майданах супротиву чинній проросійській владі всі виступи і промови активістів закінчувалися тільки «Слава Україні!», а сотні людей відповідали «Героям слава!». Фактично саме ці слова й об’єднали тоді всю нашу державу і стали кредом сучасних борців за її долю.
У масовій свідомості українців гасло «Слава Україні! Героям слава!» щільно асоціюється з Євромайданом 2013-2014 років і стало символом Революції Гідності.
24 серпня 1918 року вітання «Слава Україні!» і відповідь «Героям слава!» вперше пролунало як частина офіційної церемонії параду у День Незалежності.
4 жовтня того ж року Верховна Рада ухвалила закон «Про внесення змін до деяких законів України» і відтоді у Збройних Силах України та Національній поліції України офіційне вітання «Слава Україні – Героям слава!».
Пройшовши довгий історичний шлях, «Слава Україні!» безповоротно стало не просто гаслом, а справжнім кодом жертовності українців заради свободи держави.
2022 рік. 24 лютого. Початок повномасштабної великої українсько-російської війни. За слова «Слава Україні!» рашисти розстрілюють відчайдушних Українських Героїв…
Відео з героїчного Бахмуту, яке скинули рашистські вбивці у мережу інтернету, розлетілося всіх країнах. Від побаченого кров стигне в жилах і меж болю, ненависті і люті немає…
Українські Герої не вмирають! І пам’ять про усіх і про кожного з них житиме й передаватиметься з покоління в покоління на всі прийдешні віки допоки світу!
6 березня 2023 року, після оприлюднення рашистами-вбивцями відео, у якому вони розстрілюють беззбройного українського військового після слів «Слава Україні!», здається, здригнулися небеса. Навіть дивлячись в обличчя смерті, Олександр Мацієвський – боєць, снайпер 163-го батальйону 119-ї окремої бригади ТРО Чернігівщини, продемонстрував усьому світові, що таке гідність, що таке український характер, незламність і нескореність. «Слава Україні!» – були його останні два слова у земному житті.
«Два слова ... Обидва – Вітчизні...
Так помирають справжні...
Ну хто б наостанок хоч перехрестив...
Напевно, що й Богові тяжко...
Два слова... Живим і Вітчизні...
Затягнешся димом останніх одверть,
Чи подихом пізньої втрати?
Здається, що навіть не відала смерть,
Як вміє людина вмирати...
(Богдан Томенчук)
А ЧИ ЗНАЄТЕ, СКІЛЬКИ УКРАЇНЦІВ ЗНИЩЕНО
ЗА ТЕ,
ЩО – УКРАЇНЦІ?
А ВИ ЗНАЄТЕ, ХТО ЇХ НИЩИВ?
«У ХХІ столітті, в центрі Європи, на очах усього світу відбувається справжній геноцид українського народу. Він не виник раптово. Він системно продовжується з боку росії уже понад три століття. Російська імперія, потім Радянський Союз, а тепер путінська росія намагаються стерти самобутність українців. Вони забороняли нашу мову, віру, традиції, переписали історію, пограбували й анексували нашу Церкву… Мільйони українців були винищені голодоморами та репресіями. А зараз – десятки мільйонів українців є жертвами війни, яка вражає винятковою жорстокістю».
Митрополит Єпіфаній, 2022р.
А ви знаєте, що радянська влада безжально руйнувала життя всіх тих, хто насмілювався бути мислячим. У 20–50 роках минулого століття вона ліквідувала українське мистецьке покоління, духовенство, військово-політичних діячів, відважних вояків УПА?
«Розстріляне відродження» давно звучить як метафора. Впродовж усього свого існування ерефія вливала стільки грошей і сил, щоб нас знищити тоді, а рашистсько-путінська злочинна терористична держава продовжує це робити і в ХХІ столітті.
Знаєте, хто вбив Миколу Леонтовича – автора всесвітньо відомого «Щедрика»?!
Микола Леонтович (1877–1921). Композитор, хоровий диригент, педагог, піаніст, збирач музичного фольклору, активний діяч громадського руху, сповідник віри й активний борець за автокефалію. «Український Бах», «Геній з України, – за величезний внесок у розвиток хорової музики так його називає Україна і світ. Микола Леонтович автор обробок класичних і духовних творів, понад 150-ти українських народних пісень, методичних праць.
23 січня 1921 року агент російської окупаційної влади підступно вбив геніального композитора. Це сталося у селі Марківка Гайсинського повіту на Поділлі. Російський чекіст прийшов до батька переночувати, а зранку застрелив його сина. Зв’язав руки батькові та сестрі, пограбував дім і втік. У калюжі власної крові лежав і помирав Микола Леонтович.
Знаєте, хто розстріляв Гната Хоткевича – автора відомого твору «Камінна душа», за яким у 1988 році відзнятий український художній фільм?!
Гнат Хоткевич (1877–1938). Український письменник, педагог,історик, композитор, бандурист, мистецтвознавець, етнограф, театральний і громадсько-політичний діяч. Жертва сталінського терору. Арештований у 1938 році особливою трійкою УНКВС по Харківській області. Засуджений до розстрілу за «участь у контрреволюційній організації і шпигунство на користь Німеччини». Вирок виконано 8 жовтня 1938 року. Реабілітований 11 травня 1956 року.
Знаєте, хто вбив Леся Курбаса та Миколу Куліша?! …і то однією кулею, аби заощадити?!
Лесь Курбас (1887–1937). Український режисер, актор, теоретик театру, геніальний драматург, публіцист, перекладач. Представник розстріляного відродження. Засновник експериментального театру «Березіль».
«Його велич у тому, що він один за 15 років виконав роботу, яку в інших культурних народів довершують кілька генерацій режисерів», – так про нього озивалися літературознавці. Його називали «Людина-театр». Він перший у радянському театрі отримав театральну медаль Парижа у 1925 році. Всюди, де б Лесь Курбас не був, він організовував людей навколо театру: і студентом в університеті, і коли втікав від війни, і навіть коли був в’язнем радянських таборів. Курбас знав вісім мов, але ніколи не вивчав російської. У розстрільному списку значився 177-м, а 178-м Микола Куліш. Обидвох назвали «українськими буржуазними націоналістами» і вбили 3 листопада 1937 року. Вбили За любов до України.
Микола Куліш (1892–1937). Народився на Одещині. Видатний митець, який зробив неоціненний внесок у розвиток української культури, представник Розстріляного Відродження, основоположник театру абсурду і засновник нової течії у драматичному мистецтві. Співпрацював із театром «Березіль» та його режисером Лесем Курбасом. На твори Миколи Куліша знято багато фільмів. За написання антикомуністичних п’єс він був засуджений і, як небезпечний злочинець, на 10 років ув’язнений у спецтаборах на Соловках.
Знаєте, хто довів до самогубства Миколу Хвильового, Миколу Скрипника?!
Микола Хвильовий (1893–1933). Представник літературної генерації, за яку відчував особисту відповідальність. У 28 років з уже сформованим світоглядом, «із своєю мукою, із своїм «знаю», із своїми трьома кільцями: віра, надія, любов» творив навколо себе «метрополію свідомого життя», намагався зробити українців здатними до культурного опору, починаючи з себе, творив «нових невідомих людей».
«Ця ста¬лінська п’ятирічка – тільки третій акт нашої драми. Два маємо ще попереду. Але чи вистачить на них навіть на¬шого залізного терпіння? Хтось напевне знайдеться від¬важний, хтось перший крикне: «Годі! Завісу!». Цим «криком» і стало самогубство Микола Хвильовий.
Микола Скрипник (1872–1933). З 1918 року очолював наркомати держконтролю, внутрішніх справ, юстиції, був Генеральним прокурором УСРР та відстоював українські інтереси. Найбільшого впливу йому вдалося досягти на посаді Наркома освіти, яку він займав у 1927-1933 роках і тоді ж був звинувачений у націоналізмі. Його самогубство хоч і не змінило курсу більшовицької політики, проте на деякий час загальмувало його процес. Ім’я Скрипника стало символом цілковитого краху більшовицької проукраїнської політики.
Знаєте, як Максим Рильський врятувався від сталінського терору?
Максим Рильський (1895–1964) український радянський поет, громадський діяч, мовознавець, один із «неокласиків», літературознавець.
Свого першого вірша Максим Рильський написав у 7 років, а у 15 вийшла його перша поетична збірка «На білих островах».
З віднедавно відкритих архівів КДБ стало відомо, що фізичне знищення Максима Рильського радянська система намагалася ще у 1945 році. Під виглядом члена ОУН, це мав зробити агент КДБ, втім Служба Безпеки ОУН у Луцьку «перевертня» викрила і знешкодила.
У 1920-х роках Рильський належав до мистецького угрупування «неокласиків», переслідуваного за декадентство і відірваність від тогочасних потреб соціалістичного життя офіційною критикою.
19 березня 1931 року, у день свого 36-річчя, молодого поета під конвоєм НКВС упікають на півроку у Лук'янівське СІЗО. Нічого крамольного не було – він просто не писав про партію, революцію, країну Рад, не брав участі в ідеологічних дискусіях… З 1932 року, після ув’язнення, творчість Максима Рильського зазнає змін, він вимушено проголосив активне сприйняття радянської дійсності, завдяки чому єдиний з неокласиків урятувався від сталінського терору. Проте, Рильський зумів зберегти в собі людяність, порядність, допомагав звільненим з таборів поетам. У колі близьких друзів його звали «Максим Золоте Серце». «Єдиний, хто з друзів-літераторів носив у тюрму передачі заарештованому чоловікові, був саме Рильський», – згадувала вдова видатного поета, політв’язня Євгена Плужника.
Максима Рильського називають ще поетом «недостріляного» Відродження. Його творчість поділена на два річища – офіційне та ліричне, де в останньому йому вдалося створити справжні взірці високої української поезії. Свої глибоко патріотичні вірші, які декламував сам лише окремим близьким, не довіряючи паперові, він так і забрав із собою в могилу.
А ви знаєте, хто ув’язнив Сергія Параджанова після прем’єри «Тіні забутих предків»?!
Сергій Параджанов (1924–1990). Вірменин, що народився у Тбілісі, кінорежисер, сценарист, знаменитий на увесь світ режисер-авангардист. Після виходу стрічки «Тіні забутих предків», створеного до 100-чя з дня народження Михайла Коцюбинського, його фільм отримав 28 призів на міжнародних кінофестивалях у 21-й країні. Відтоді радянська влада і почала переслідування Параджанова, заборонила знімати фільми, а згодом «за український націоналізм» ув’язнила.
«Не знаю, що чекає на мене, але знаю, що хотів померти в Україні. Хоч би там як, а я їй багато чим завдячую. Вона велика друга моя Батьківщина», –говорив Параджанов. Помер видатний режисер у Єревані. У 1990 році отримав звання народного артиста УРСР (посмертно), а у 1991 році Сергійові Параджанову присуджено Державну премію України імені Тараса Шевченка посмертно…
Знаєте, хто спалив усі ноти Василя Барвінського на подвір’ї Львівської консерваторії, а потім його разом з дружиною запроторив у концтабори ГУЛАГу?!
Василь Барвінський (1928–1963). Творець української класичної музики – автор шести опер, камерно-інструментальних, херувимських та причасних творів, хорових циклічних і десяти двохорних концертів.
У 1940 році Василь Барвінський очолив Львівську державну консерваторію. Коли ж вдруге, у 1948 році, у Львів прийшли «радянські визволителі», його з дружиною «за державну зраду» і як «німецьких агентів». Арештували, засудивши на 10 років неволі у Мордовських таборах, а твори композитора енкаведисти спалили на подвір’ї консерваторії. Коли Василь Барвінський про це дізнався, то сказав, що він «композитор без нот». Проте, копії його музики зберегли учні, яким вдалось виїхати за кордон. Таким чином зберігся і його знаменитий «Фортепіанний концерт».
А чи знаєте про жахливу смерть Алли Горської? І що більшість з присутніх на роковинах по її смерті відсиділи за ґратами, вимушено виїхали за кордон, а хтось за власні переконання віддав життя?
Алла Горська(1929–1970). Їй було 40літ. Вбита за любов до України. Видатна художниця-шістдесятниця, дисидентка, відома діячка суспільно-політичного руху, боротьба якої полягала не у двобої з радянською системою, а в допомозі тим, хто став жертвою репресивних дій комуністичного режиму. Алла Горська – одна з перших представниць андерграунду, що своє натхнення черпала із глибин української самобутності. Вона висловлювала протест проти розправ із українськими правозахисниками разом із В’ячеславом Чорноволом, Святославом Караванським, братами Горинями, Опанасом Заливахою, Валентином Морозом та іншими. У 1970 році за політичну позицію була страчена за таємним вироком радянської влади – життя художниці обірвав удар по голові у батьківській хаті. Роботи Горської зберігаються у Національному художньому музеї та Музеї шістдесятництва в Києві, у музеях Львова і Берліна.
Пам’яті Алли Горської присвятив свій вірш: Василь Стус:
«Ярій, душе! Ярій, а не ридай.
У білій стужі серце України.
А ти шукай – червону тінь калини,
На чорних водах – тінь її шукай.
Бо – мало нас.
Малесенька шопта.
Лише для молитов і сподівання.
Усім нам смерть судилася зарання,
Бо калинова кров – така густа,
Така крута, як кров у наших жилах.
У сивій завірюсі голосінь
Ці грона болю, що падуть в глибінь,
На нас своїм безсмертям окошились».
А знаєте, чому виїхали за кордон Михайло Ломацький, Сергій Лифар?! Вони приклад для нас сьогодні як такі, що, попри все на світі, не загубити себе та своєї культури …
Михайло Ломацький (1886–1968). Український етнограф, фольклорист, педагог, публіцист, культурно-громадський діяч народився 22 листопада 1886 року в селі Суходіл на Тернопільщині. Його знали як революціонера і навіть дали прізвисько «Гайдамака». «Поки Ломацький є у моєму повіті, доти не зможу відповідати за спокій на Гуцульщині», – писав косівський староста….
У 1939 році окупаційна радянська влада за українськість Михайла Ломацького відправила у львівську тюрму. Наприкінці Другої світової війни Михайло Ломацький емігрував до Відня (Австрія). У таборах для інтернованих він вів активну пропагандистську роботу, вишколював молодь, доклав багато зусиль для організації Спілки Української Молоді. Під кінець війни виїхав до Західної Німеччини. З дружиною вони виховали п’ятьох своїх дітей свідомими українцями. Єдиного сина розстріляли німці у 1944 році, донька дивом вирвалась з лещат НКВД. Помер Михайло Ломацький у 1968 році. Похований на українському цвинтарі Мюнхена в Німеччині. Перша книга Ломацького, яку було видано в Україні – «Заворожений світ».
Сергій Лифар (1904–1986). Його називали «богом балету», «добрим генієм балету XX століття. – «Мсьє Лифар! Ви зробили для Франції стільки, скільки мало хто із знаменитих французів. Чи не час вам стати французом і за паспортом?». На що Сергій відповів: «Щиро дякую, пане Президенте, за вашу пропозицію. Але я ніколи не був і не буду французом, бо я українець, і моя батьківщина – Україна».
У 1929 році, у віці 24 років, Серж Лифар очолив паризьку «Гранд-Опера», не підозрюючи, що залишиться там майже на тридцять років. У 1947 він заснував при Гранд-Опера Інститут хореографії, з 1955 вів курс історії й теорії танцю в Сорбонні, був ректором Університету танцю, професором Вищої школи музики та почесним президентом Національної ради танцю при ЮНЕСКО. Він так і залишився власником паспорту Нансена, «персоною без громадянства» – не міг зректися свого коріння, предків, землі, де народився. «Навіть прекрасний блискучий Париж не зміг примусити мене, киянина, забути мій широкий, величавий Дніпро», – говорив Сергій Лифар. Упродовж життя Серж Лифар займався і літературною діяльністю: писав статті, вів щоденники, багато листувався і розповідав про своє життя на сторінках мемуарів.
У статті, яку прозвали «національною», Лифар писав: «Київ, моє рідне місто. Я прожив там щасливе й усміхнене дитинство, потім – нелегке отроцтво, змучене війною та революцією, потім – юність, сповнену пригод. Я поїхав у 1922 році, коли мені було сімнадцять, у новий світ – світ танцю. Я забрав із собою любов свого рідного міста. Я люблю його, я буду любити його завжди усім своїм єством. До останнього подиху я буду палким патріотом Києва».
Єдиний раз за життя, у 1961 році, Сергій Лифар таки побував у Києві і це було для нього великим щастям. З Москви, де був почесним гостем І Міжнародного конкурсу молодих артистів балету, зміг інкогніто приїхати до Києва, зустрітися з рідними, побувати на могилах батьків на Байковому цвинтарі.
Останні роки свого життя Сергій Лифар провів у Швейцарії, в Лозанні. Похований у французькому місті Сент-Женев’єв-де-Буа.
І все ж Сергій Лифар таки «повернувся» в Україну. У середині 1990-х вдова графиня Алефельд, яка краще за будь-кого знала про те, як тужив її чоловік за рідною землею, передала у дар Україні найдорожчі його серцю речі: Орден Почесного Легіону, «Золотий черевичок», прикрашений діамантами, сценічні костюми, пуант Анни Павлової, валізу Сергія Дягілєва, твори Пабло Пікассо і Марка Шагала, свої портрети роботи скульптора Поля Бельмондо – батька відомого французького кіноактора.
Національний банк України у 2004 році, до 100-річчя з дня народження танцівника, у серії «Видатні особистості України» випустив ювілейну пам’ятну монету «Серж Лифар».
Знаєте, чому відбувала каторгу Людмила Старицька-Черняхівська? А Параска Плитка-Горицвіт? А Ольга Нестеренко?
Людмила Старицька-Черняхівська (1868–1941). Одна з першорядних постатей нашого національного відродження кінця XIX початку XX століть – письменниця, публіцист, критик, організатор кінематографічної справи, громадсько-політична діячка і навіть сестра милосердя. «Наше покоління – виключне покоління: ми були першими українськими дітьми. Не тими дітьми, що виростають в селі, в рідній сфері стихійними українцями, – ми були дітьми городянськими, яких батьки виховували вперше серед ворожих обставин свідомими українцями із сповитку».
У 1918 році Людмила Старицька-Черняхівська в газеті «Нова Рада» опублікувала есе «Пам’яти юнаків-героїв, замордованих під Крутами», де написала: «Каїн, Іуда і большевик – три людські потвори, три звіра, що викинула на світ Божий якась страшна безодня».
За Директорії УНР була співзасновницею Союзу українок. Брала участь у роботі Всеукраїнського православного церковного Собору, який здійснив організаційне оформлення Української автокефальної православної церкви.
У 1938 році заарештували і засудили до 10 років таборів її доньку Вероніку Черняхівську. У пошуках дочки вона їздила до Сибіру, писала сповнені відчаю листи до Сталіна, Берії, Ворошилова, Калініна, Молотова, Жданова, Хрущова. Усе було марно. Правди вона так і не дізналася. Вероніка Черняхівська збожеволіла від фізичних знущань на допитах, а у вересні 1938 року, у Києві, її розстріляли. У 1941 році Людмилу Старицьку-Черняхівську заарештували разом із сестрою й у вагоні для худоби відправили до таборів Казахстану. Вона туди не доїхала. 73-річною померла в дорозі. Конвоїри викинули тіло з вагону. Ні дата її смерті, ні місце останнього спочинку так і не відомі.
А знаєте, за що розстріляли Олену Телігу і її чоловіка Михайла?
Олена Теліга (1906-1942). Українська патріотка-максималістка, талановита поетка і публіцистка, активна діячка ОУН. Її вважають продовжувачем поетичної лінії Лесі Українки.
В окупованому Києві Олена Теліга очолила редакцію літературного тижневика «Літаври», організувала працю Спілки письменників України.
У 35 років нацистська куля позбавила її життя в одному з найпекельніших місць на землі – у Бабиному Яру під Києвом.
Крізь благословенну його тишу долинає до нас і сьогодні заповітне бажання Олени Теліги та настанови: «Будувати українську державу в свідомості кожного українця, запалювати вірою кожну людину й тоді наша держава стане перед світом у весь свій потужний зріст. І те, що мрією було віками, все обернеться в дійсність і можливість», «Не те важливе, хто мав яких предків, але те, чи він сам буде предком своїх нащадків.
Михайло Теліга (1900-1942). Український громадський діяч, бандурист, сподвижник і чоловік Олени Теліги. Народився на Кубані серед нащадків козаків-запорожців і рано зрозумів, що треба йти шляхом дідів-лицарів, а не бути попихачем москви, як його тогочасні земляки.
У неповних 18 років дійшов висновку: «Як маю десь і за щось… покласти своє життя, так подамся я туди, де буде за що вмерти, тобто на Україну, в українське військо». Тут, в Україні, він «знайшов те, чого шукав, – знайшов справжню кузню, де кувалась Велика Українська Державність!».
Того трагічного для мельниківського підпілля ОУН дня, у лютому 1942 року, засвідчивши подружню вірність і позицію однодумця, він добровільно зголосився на арешт і загинув разом із дружиною у Бабиному Яру.
Олену Телігу фашисти розстріляли 22 лютого 1942 року. Днем раніше був страчений Михайло Теліга.
Знаєте, хто забороняв творити Василю Верховинцю?
А хто на залізничній станції скалічив Василя Симоненка?
Василь Верховинець (1880–1938). Український композитор і диригент, хореограф, перший теоретик українського народного танцю. У 1938 році був арештований. Звинувачувався у злочинах як активний учасник контрреволюційної націоналістичної організації. Слідчі не зупинялися ні перед чим, щоб довести його неіснуючу вину. Виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду СРСР в місті Києві засудила Верховинця до розстрілу. Вирок виконано 11 квітня того ж року. Лише через 20 років, у 1958-му, після звернення Спілки композиторів України до військового прокурора Василь Верховинець був реабілітований.
Василь Симоненко 1935-1963). Український поет-шістдесятник, журналіст, діяч українського руху опору, дисидент. У 1962 році він, разом із патріотичною українською молоддю, за ініціативою Алли Горської, виявили у Києві та на його околицях таємні поховання жертв сталінських репресій. Вони відкритовимагаливідкомуністичнихорганіввладирозсекретитиінформацію про розстріляних і дозволити встановлення там меморіалів. Прожив Василь Симоненко лише 28 років. Помер від отриманих травм нирок під час звірячого побиття радянськими силовиками у відділку міліції залізничної станції у місті Сміла Черкаської області.
Параска Плитка-Горицвіт (1927–1998). Мисткиня: художниця, фотографиня, письменниця, народна філософиня, етнографка, діалектологиня, фольклористка. Її називали «Гомер Гуцульщини», «Українська Вів’єн Маєр» американка, вулична фотографка, «ікона фотографії 20-го століття».
Як зв’язкова УПА, Плитка-Горицвіт була засуджена радянською владою на 10 років концтаборів. Її утримували за гратами у засланні, де п’ять літ вона пересувалася на милицях, бо дорогою на Урал відморозила ноги і ледь їх не втратила. «Якщо виживу, буде славити Бога і красу землі», – таку обітницю дала Богові і коханому, з яким доля розлучила їх навіки.
Параска свою обітницю виконала. Після сталінських таборів майже все життя прожила у гуцульському селі Криворівня і задокументувала його традиції, обряди, природу, мешканців. На її знімках проілюстровано десятиліття й епохи життя односельців: дні народження, свята, релігійні обряди, похорони – увесь гуцульський світ. Тривалий час її архів вважався загубленим, але у 2013-му частину матеріалів було відшукано.
Знаєте, хто і чому назавжди заборонив повертатися додому в Україну Олександрові Довженку?
Олександр Довженко (1894–1956). Легенда світового кінематографа, «перший поет у кіно», як називали його американці. Прославив любов до України на весь світ, за що і був покараний. Концтабір, цензура, заборони знімати, постійні переслідування – такою була ціна його боротьби за Батьківщину.
«31 січня 1944 року мене привезено в Кремль. Там мене було порубано на шмаття і окривавлені частини моєї душі розкидано на ганьбу і поталу на всіх зборищах»,– згадував Довженко засідання політбюро ЦК ВКП(б) за участі Сталіна, Молотова, Берії, Мікояна, Хрущова та інших, де обговорювали його картину «Україна в огні». «Я один за межами України моєї, землi, за любов до якої менi мало не одрiзали голову, пiддавши остракiзму, великi вождi i малi їх слуги – українськi недобитки убогi в великих i менших чинах». «Я помру в Москві, так і не побачивши України. Перед смертю попрошу Сталіна, аби перед тим, як спалити мене в крематорії, з грудей моїх вийняли серце і закопали його в рідну землю в Києві десь над Дніпром на горі», – заповідав у своєму щоденнику відомий на весь світ український режисер.
Московія уже тоді вирішили відняти в України творця її відродження і присвоїти собі його українське світове ім’я і славу. Ось чому після смерті Олександра Довженка Кремль не дозволив Україні ні належно вшанувати, ані знати про те, за що широкий світ шанує Олександра Довженка. А, може, знаєте, хто допоміг самогубству автора «Червоної рути» Володимира Івасюка? Володимир Івасюк (1949–1979). Йому було лише 30 років. Він завжди вмикав колонки на повну потужність, бо казав, що музику треба слухати голосно. Якось за ніч написав оркестрову партитуру для шістдесяти інструментів.
У 21 рік Володимир Івасюк створив «Червону руту», яка зробила йогоі м’я відомим, а згодом стала назвою кількох фестивалів і саундтреком до кохання мільйонів українців. Івасюку належать слова: «Ми з колиски – націоналісти, якщо матері співають українські колискові. Тому нас перевиховують у концтаборах». Він відмовився писати на російській мові на честь радянського свята і був закатований кедебістами.
За офіційною версією Володимир Івасюк скоїв самогубство, за неофіційною – композитора вбили радянські спецслужби.
Знаєте, хто звів з життя в тюремній камері Василя Стуса?
Василь Стус (1938–1985). Український поет-шістдесятник, перекладач, публіцист, прозаїк, мислитель, літературознавець, літературний критик, правозахисник, політв’язень СРСР, дисидент, член Української Гельсінської групи, незламний борець за незалежність України у XX столітті. У травні 1980 року вкотре був заарештований і визнаний «особливо небезпечним рецидивістом». Засуджений на 10 років примусових робіт та 5 років заслання.
«Допоміг» поетові потрапити на заслання славнозвісний Віктор Медведчук, якого Стусові, як адвоката, нав’язав режим, і котрий умисно не використав усіх юридичних можливостей для захисту поета від вироку.
4 вересня 1985 року у тюремному карцері «учреждения ВС-389/36» концтабору для політв’язнів «Пєрмь-36» перестало битися палке серце великого українця Василя Стуса. Його замучили за те, що він не схилив голову перед окупаційним режимом. Стусові було всього лише 47 років.
«На колимськім морозі калина
зацвітає рудими слізьми.
Неосяжна осонцена днина,
і собором дзвінким Україна
написалась на мурах тюрми.
Безгоміння, безлюддя довкола,
тільки сонце і простір, і сніг.
І котилося куль-покотьолом
моє серце в ведмежий барліг.
І зголілі модрини кричали,
тонко олень писався в імлі,
і зійшлися кінці і начала
на оцій чужинецькій землі».
– Василь Стус, лауреат Державної премії імені Т.Г. Шевченка (1991р., посмертно), Герой України (2005р., посмертно).
Цей список може бути безкінечним, а ще доповнити його може кожен, бо практично у кожній українській родині є власна історія, яку нам колись пошепки, чи за зачиненими дверима переповідали прабатьки.
Відповідь на всі ці «хто і за що» єдина – це росія, її моzкальсько- імперська тоталітарна система. І коли б те зло, яке ця кривава імперія лиха несе світові впродовж століть і яке намірене знищити з лиця землі Україну як державу, а українців як народ, могло б мати конкретне ім’я, то воно у ерефії було б не одне – рашисти, варвари, нелюди, орда, орки…
Скоєні злочини путінського режиму не матимуть терміну давності і росіянці неодмінно заплатять сповна за все – і за минуле, і за страхіття, яке вони чинять на українській землі у ХХІ столітті.
«Мені ще так Вкраїна не боліла…
Так рани в серці не пекли…
Ще так я Бога щиро не молила,
За кожен клаптик рідної землі!
Народе мій Великий і красивий!
Які сини сьогодні йдуть у бій!
Як Ангели – величні і всесилі!
Спаси їх, Боже, в небі й на землі!»
(Ліна Костенко)
Вистоїмо! Переможемо! Віримо у свій народ!
Віримо у ЗСУ! Слава Україні! Героям Слава!
Матеріал підготувала
провідний методист ОНМЦК, Ніна ФУРДИЛО
