Елемент нематеріальної культурної спадщини «Біління полотна» тепер побутує у селі Видерта Камінь-Каширського району Волинської області (Північно-Західна частина України). Головними носіями побутування елемента на сьогоднішній день є: Михальчук Ольга Федорівна – 1950 р.н.; Михальчук Марія Федорівна – 1946 р.н.; Матвійчук Марія Олексіївна – 1944 р.н.; Хомик Софія Іванівна – 1950 р.н.
Сценічний варіант народних знань та практик «Біління полотна» відродив народний аматорський фольклорний колектив «Криниця» сільського Будинку культури села Видерта, його учасники доносять до людей відомості про призабуті побутові звичаї.
Хоча основною зоною побутування елемента НКС є село Видерта Камінь-Каширського району Волинської області, цей елемент також зберігся у сусідніх селах району (Ворокомле, Оленине, Гута-Боровенська). Елемент поширений в Ковельській Любешівській, Ратнівській, Маневицькій територіальних громадах.
Історія біління полотна дуже давня, починається з кінця XVIII ст. У XIX столітті цей процес набув широкого розповсюдження. Сьогодні «біління полотна» на практиці застосовується рідко (оскільки льонарство зникло), життя даному народному звичаю продовжують окремі майстрині та аматорські колективи.
Історично ареалом побутування елемента був район, де вирощували льон, з якого ткали полотно, адже ця рослина була головною сировиною для виготовлення одягу.
Сіре, щойно зняте з верстата полотно, служило для виготовлення буденного одягу. Святкове, весільне вбрання повинно було бути світле, біле. Відбілювали полотно за допомогою золи (попелу) і сонця. Підготовлене до біління полотно, (а його до цього пропарювали деревним вугіллям та окропом на соломі), вибирали в кошики і несли на річку чи ставок. Гарненько полоскали у воді, і складаючи невеликими частинами на дошку з краю берега, били дерев’яними прачами (від слова прати), поливаючи водою до тих пір поки з полотна не текла чиста вода. Інші жінки (переважно це робили жінки), розстеляли полотно по неглибоких долинках, де знаходилась ще вода і росла знана трава-поплавуха, розтокіс, щоб його білило сонце. Між полотном і водою створювався парниковий простір, що сприяло зволоженню полотна і сонячне проміння змінювало його колір на світліший.
Тепер елементом нематеріальної культурної спадщини «Біління полотна» цікавляться люди старшого, середнього віку. Дійства та звичаї охоче підтримує малеча.
Запаси льону зберігають старожили, саме вони передають свої знання і вміння молодим дівчатам. Даний елемент потребує життя. Проте в сільських садибах льон сіють радше для краси, як елемент флористики для виготовлення квіткових композицій та обрядових букетів, які освячують у храмах на Трійцю, Спаса. Тож віриться, що цікавість до льонарства буде відроджуватися і даний елемент продовжить своє існування.
Ще п’ятдесят років тому на поліссі сіяли багато льону, врожайність цієї культури була високою, тож є сподівання, що будуть відновлюватися і площі посівів льону. Буде відроджуватися промислове та індивідуальне льонарство. Адже вироби з льону мають величезне значення як у практичному застосуванні так і творчій самореалізації волинян.
З метою відродження та охорони елементу НКС «Біління полотна» проводяться певні дослідження у населеному пункті села Видерта. У місцевій школі працює гурток «Юні етнографи». Дослідницьку роботу проводять гуртківці «Зелений патруль». На невеличких ділянках висівають головну для цього елементу культуру – льон.
Зацікавлені в збереженні елемента НКС старожили села Видерта виготовляють домоткане полотно із власних домашніх запасів льоноволокна і цим пропагують цінність і екологічну чистоту цього краму.
Колись не було жодної хати, де б не було ткацького верстата, з десяти років дівчатка вправно володіли ткацьким ремеслом. Ця праця була трудомісткою, проте, цікавою, а біління полотна для молодих людей і дітей було грою, адже через кожні півгодини полотно потрібно було босими ногами потоптати у воду. Подекуди зустрічається цей звичай і зараз.
Біління полотна біля села Видерта
Жінки відбілювали полотно толокою
Полотно перуть прачем
Сонячне проміння – найкращий відбілювач
